Пролог. Повідомлення від Листоноші

У Києві дощ умів приходити так, ніби його запросили на похорон, але забули попередити, що покійник — це чийсь настрій.

Він починався не з неба. Ні. Нормальні дощі, можливо, падають згори, але київський дощ мав характер чиновника: спочатку довго натякав, потім змушував усіх нервувати, а вже тоді починав виконувати свої прямі обов’язки. Вікна каламутніли, дахи темніли, асфальт ставав схожим на старе дзеркало, у якому місто роздивлялося себе й робило вигляд, що ще нічого так тримається.

Юлія сиділа на підвіконні їхньої кухні, притиснувши коліно до грудей, і дивилася, як на склі повільно повзе дощова крапля. Вона нагадувала людину, яка вже давно втратила сенс життя, але все одно продовжувала рухатися, бо вниз — це теж напрямок.

На столі остигала кава.

Олександр знову зварив її з таким натхненням, ніби мстився всім кавовим зернам світу за падіння цивілізації. Кава була густа, чорна, з характером небіжчика, якого вчасно не винесли з кімнати. Вона пахла димом, гіркотою, дешевим героїзмом і чоловічою впевненістю, що “ну нормальна ж”.

Юлія зробила ковток і сказала:

— Ти знаєш, що в деяких країнах за таке могли б позбавити права користуватися кухнею?

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5046237