Частина ІІ. Перший поцілунок біля місця, яке потім зникне

Того дня Покровськ поводився підозріло красиво.

Саме так поводяться міста, які ще не знають, що колись стануть раною. Вони світяться у вечірньому сонці, пахнуть пилом, гарячим асфальтом і дешевою кавою, дозволяють людям сваритися через дурниці, сміятися біля кіосків, чекати маршрутку по пів години й думати, що життя, звісно, не ідеальне, але принаймні знайоме. Міста не попереджають, що одного дня їхні лавки, дерева, під’їзди й старі парки стануть доказами існування. Вони просто стоять собі, тримають у собі чужі секрети й дозволяють закоханим ідіотам робити вигляд, що в них усе під контролем.

Юлія того дня теж робила вигляд.

Вона прокинулася з твердим наміром бути розумною жінкою. Це був небезпечний намір, бо розумні жінки, як правило, починають ранок із кави, планів і самоповаги, а закінчують тим, що стоять перед дзеркалом у третій сукні й кажуть собі: “Мені байдуже, як я виглядаю”. Після цього ще двадцять хвилин поправляють волосся.

Юлія не збиралася вражати Олександра.

Абсолютно.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5036272