Частина ІХ. Відео, яке запізнилося на кілька років

Відео прийшло вночі.

Так завжди роблять речі, які мають нахабство перевернути тобі життя: вони не приходять о десятій ранку, коли ти вже випила каву, відповіла на листи, маєш більш-менш пристойне обличчя і здатна зустрічати катастрофи з мінімальною редактурою. Ні. Вони приходять після першої, коли кімната темна, фікус Степан на підвіконні виглядає як зелений свідок обвинувачення, телефон лежить поруч із подушкою, а ти вже майже переконала себе, що сьогодні не будеш думати про Покровськ.

Юлія саме редагувала розділ “Архіву поцілунків”.

Точніше, робила вигляд, що редагує. Насправді вона вже двадцять хвилин дивилася на фразу: “тіло пам’ятає те, що світ намагається стерти” — і думала, чи не занадто красиво це звучить. Бо красиві фрази іноді підозрілі. Вони можуть бути правдою, а можуть бути декоративною подушкою на могилі сенсу. Юлія не любила декоративні подушки. У них завжди був вигляд предметів, які знають, що від них немає користі, але все одно займають місце.

Повідомлення прийшло від Максима.

“Ти не спиш?”

Юлія подивилася на екран і скривилася.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5043655