Частина Х. Місто, яке живе в губах

Міста помирають не тоді, коли їх перестають бачити на мапі.

Мапи взагалі підозрілі створіння. Вони занадто впевнено малюють кордони, дороги, річки, назви, ніби світ справді погоджувався бути таким акуратним. На мапі місто — це крапка, напис, адміністративна одиниця, територія, яку можна збільшити двома пальцями на екрані або зменшити до дрібної літери, якщо рука втомилася від болю.

Але місто ніколи не було тільки точкою.

Покровськ для Юлії давно перестав бути географією. Він був запахом пилу після спеки. Кавою, яку не можна було пити без ризику для шлунка й самооцінки. Липою, під якою її вперше поцілував чоловік із трагічною самовпевненістю і хорошими руками. Лавкою з написом “Лєна, прости”, що пережила більше романів, ніж деякі люди — здорового глузду. Під’їздом, де тітка Ліда могла одним поглядом встановити ступінь морального падіння молоді. Кухнею, де мама вміла зварити чай так, ніби це не напій, а мобілізація нервової системи.

Тепер Покровськ був окупований.

Це слово не хотіло вкладатися в рот.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5044593