Частина V. Розставання, яке ніхто не назвав розставанням

Валізи мають підлу властивість: вони завжди виглядають винними.

Навіть коли просто стоять біля дверей, мовчазні, застебнуті, злегка перекошені від чужого поспіху, у них уже є вигляд предметів, що знають більше, ніж люди готові сказати. Валіза не питає, чи ти хочеш їхати. Не уточнює, чи це назавжди. Не пропонує сісти, випити кави, обговорити варіанти і знайти компроміс із долею. Валіза просто чекає, поки ти запхаєш у неї своє життя так незграбно, ніби життя — це светр, який можна скласти навпіл і притиснути коліном, щоб застібка все ж зійшлася.

Юлія ненавиділа свою валізу.

Вона стояла посеред кімнати, розкрита, з чорним нутром, і виглядала так, ніби проковтнула половину її майбутнього, а тепер чекала десерту. На підлозі лежали речі: джинси, дві футболки, тепла кофта, білизна, блокнот, зарядки, аптечка, документи, старий фотоальбом, мамина хустка, книжка, яку Юлія так і не дочитала, бо у світі, де звучать сирени, важко читати романи про людей, які страждають через неправильне місце за обіднім столом.

На стільці висіла сукня.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5038733