Частина VІ. Чужі міста, чужі ліжка, своя порожнеча

Чужі міста спершу здаються тимчасовими.

Вони зустрічають тебе вокзалами, запахом дизелю, чужими голосами, оголошеннями, які ти не одразу чуєш, бо всередині ще гримить власне місто. Ти виходиш із автобуса з валізою, рюкзаком, маминим пакетом із пиріжками і виразом обличчя людини, яка твердо вирішила триматися. Потім розумієш, що “триматися” — це не стан душі, а фізична робота. Треба тримати ручку валізи, маму за лікоть, телефон у руці, сльози за очима, голос у горлі, серце десь там, де воно має бути, хоча воно, очевидно, залишилося на вокзалі в Покровську поруч із чоловіком, який написав: “Будь”.

Дніпро зустрів Юлію ранковою метушнею, мостами, мокрим асфальтом після нічного дощу і людьми, які кудись поспішали так упевнено, ніби хоча б у них майбутнє було внесене в календар.

Юлія стояла біля автобуса й дивилася на місто, яке мало стати прихистком. Слово “прихисток” звучало красиво, майже біблійно. Насправді воно означало: спати на чужому дивані, не знати, куди покласти зубну щітку, говорити пошепки в квартирі людей, які щиро раді тебе прийняти, але ти все одно почуваєшся зайвою річчю в їхньому коридорі.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5039557