Частина VІІ. Зустріч у волонтерському центрі

Волонтерські центри пахнуть не героїзмом.

Це дуже важливе уточнення, бо в новинах, репортажах і чужих пафосних постах волонтерські центри часто виглядають як місця, де світло пробивається крізь темряву, люди усміхаються крізь втому, коробки стоять акуратними рядами, а добро організовано за категоріями: крупи — праворуч, ліки — ліворуч, людяність — у кожному кутку.

Насправді волонтерські центри пахнуть картоном, скотчем, мокрими куртками, кавою, яку заварили три години тому й досі вважають питною, дешевим милом, чужими руками, пилом, нервами, старими батарейками, дитячим харчуванням, пластиковими пакетами, потом і чимось таким, що можна назвати “виживанням”, якщо не хочеться говорити прямо: людям дуже страшно, але вони знайшли, куди поставити цей страх, щоб він хоча б носив коробки.

Юлія прийшла туди як журналістка.

Це була офіційна версія.

У неї був диктофон, блокнот, телефон із зарядом сорок два відсотки, прескарта, яку ніхто особливо не питав, і вигляд людини, котра прийшла “підготувати матеріал про роботу волонтерського центру”.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5042044