Частина VІІІ. Архів поцілунків

Архіви зазвичай пахнуть пилом, папером і чужою впевненістю, що життя можна розкласти по папках.

Юлія в це не вірила.

Життя не розкладається по папках. Воно вивалюється з них у найгірший момент, губить дати, плутає підписи, залишає плями кави на документах, ховає головні докази в кишенях старих курток і вперто не підписує найважливіше. У житті може бути сто фотографій із дня народження людини, яка тобі байдужа, і жодного нормального знімка з чоловіком, чий поцілунок досі живе в шиї, зап’ясті й пам’яті губ, як незаконний квартирант без договору оренди.

Після зустрічі у волонтерському центрі Юлія довго не могла повернутися до звичного режиму.

Не тому, що звичного режиму справді існувало багато. Її звичний режим тепер складався з текстів, інтерв’ю, кави, сирен, повідомлень від мами, періодичних дзвінків Олександра, фотографій Максима, кімнатної рослини Степана, яка дивилася на неї з підвіконня як маленький зелений прокурор, і внутрішньої необхідності щодня доводити собі: вона не просто вижила, вона ще й функціонує.

Функціонування — дуже зручне слово.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5042718