Пролог. Ключі, які більше нічого не відкривають

Юлія тримала ключі на долоні так обережно, ніби це були не ключі, а уламки чиїхось ребер.

Три металеві зубчасті свідки минулого лежали на її шкірі холодно, нахабно й без жодного сорому. Один — від квартири в Покровську. Другий — від під’їзду. Третій — маленький, кривуватий, з потертою головкою, від поштової скриньки, у яку колись Олександр кидав записки з таким виглядом, ніби займався підпільною революцією, а не писав дівчині: “Вийди на п’ять хвилин, бо я зараз помру від нудьги й твоєї відсутності”.

Звісно, він не помирав.

Олександр узагалі мав дивовижну здатність не помирати в найневідповідніші моменти. Він виживав після бійок, після дурних рішень, після власної гордості, після її мовчання, після війни, після новин, які кожного ранку приходили в телефон як похоронна служба з push-сповіщеннями. Він виживав так уперто, що Юлію це іноді дратувало.

Особливо тоді, коли вона теж намагалася вижити.

Ключі не відкривали вже нічого. Можливо, дверей більше не існувало. Можливо, існували, але за ними жили чужі люди, чужий пил, чужий страх і чужі руки, які торкалися стін, де колись Юлія малювала пальцем сердечко на запітнілому вікні.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-nashih-poclunkv-b454488?c=5034759