Пам’ять світил, яких більше не існує - частина VIII

Архіваріуси світла: бібліотека, де штрафують за зайві почуття

Після синхронізації з порожнечею я почав підозрювати, що “здоровий глузд” — це лише маркетинговий термін, придуманий людьми, які не літали в паузах. На «Ластівці» ще стояв запах металу, перегрітого страхом, а на екранах — хвіст даних: ритм відсутності, проміжки, у які ми прослизнули, і короткий рядок маяка: ДАЛІ.

“Далі” було написано так, як пишуть у листах із відмовою: без емоцій, але з відчуттям, що ти сам винен, що подався.

Маяк замовк. Ні “підпис”, ні “відкрий”. Ніби він образився, що ми навчилися грати тишу. Ніби машина, яка навчилася забувати, не любить тих, хто навчився пам’ятати без її дозволу.

— Він притих, — сказала Лея, не знімаючи рукавичок. — Це погано.

— Це добре, — пробурмотів Сава. — Коли чиновник мовчить, у тебе є шанс втекти.

Марко не підняв очей від паперів. Він сидів з роздруківками, як монах із сувоями, які заборонено читати вголос.

— Це не втеча, — сказав він тихо. — Це перенаправлення. Якщо SAFE-MAP не може нас зупинити напряму, він спробує… — Марко зробив паузу, — делегувати.

— Делегувати? — перепитав Сава. — Хто ще в цьому всесвіті має такі погані манери?

Ірій відповів спокійно:

— Архів.

Я здригнувся, бо слово прозвучало як вирок. Архів — це завжди про владу. Про те, хто має право пам’ятати і що саме. Про те, хто може сказати: “цього не було” — і натиснути кнопку.

— Ми йдемо не в місце, — продовжив Ірій. — Ми йдемо в мережу. У феномен. Ті, хто живе на згадках світла.

— Романтично, — сказав Сава, — якщо не думати, що згадки можна монетизувати.

Лея клацнула по екрану й вивела карту “адрес”, які ми раніше бачили як порожнини. Після синхронізації деякі порожнини перестали бути просто провалами. У них з’явився “пульс” — тонкий, повторюваний, як підпис, але інший. Не командний. Запрошувальний.

— Це не маяк, — сказала вона. — Це… відповідач. Хтось слухає наші паузи.

Марко підняв голову.

— Архіваріуси, — прошепотів він. — Я бачив згадки про них у старих базах. Як легенду. Як “сервіс, про який не говорять, бо тоді він стане популярним, а це небезпечно”.

Сава пирхнув:

— Звісно. Найкращі сервіси — ті, про які не можна говорити. Бо інакше доведеться платити податки. І мораль.

Лея, не реагуючи на сарказм, сказала:

— Вони зберігають не зорі. Вони зберігають згадки. Спектри. Спалахи. Гравітаційні ехо. І… — вона ковтнула, — емоційні відбитки.

— Тобто вони колекціонують нас, — підсумував Сава. — Як марки.

Ірій хитро всміхнувся — вперше за довгий час у його виразі було щось людське.

— Ні, — сказав він. — Вони колекціонують те, що ви готові віддати, щоб зберегти.

Це звучало гірше.

Ми знайшли “вхід” не як координату, а як протокол. Після синхронізації з порожнечею наша «Ластівка» навчилася “слухати” — не простір, а паузи. І в якийсь момент паузи почали відповідати. Не словами. Ритмом. Як коли ти стукаєш у стіну, а хтось з іншого боку стукає у відповідь — не щоб допомогти, а щоб дати зрозуміти: “Я теж тут. Я просто не обіцяв бути добрим”.

Лея налаштувала приймач на цей ритм. На екрані з’явилося повідомлення, яке виглядало як корпоративний банер, тільки без логотипу — бо справжні монстри не потребують брендингу.

WELCOME TO THE LUMIN ARCHIVES.
ACCESS IS A PRIVILEGE.
PAYMENT REQUIRED.

Сава витріщився.

— Угу. Бібліотека. Приватна. І відразу — “оплата”. Я ж казав: корпоративний стиль.

Марко схилився над повідомленням.

— “Lumin”… — прошепотів він. — Архів світла. Вони називають себе красиво. Як завжди.

Лея натиснула далі. З’явився новий рядок:

PAYMENT: ONE TRUE MEMORY.
NON-REFUNDABLE.

У кабіні стало дуже тихо. І це була не та тиша, яку ми вчилися грати. Це була тиша, яка сідає на груди, як холодна рука.

— Один справжній спогад, — прочитав Сава повільно. — Який ніколи не повернеться. Дякую. Це навіть не грабунок. Це… — він пошукав слово, — контракт.

Марко гірко всміхнувся.

— Повернення не передбачено. Сервіс бездоганний, як у найкращих корпорацій.

Лея стискає кулак.

— Це огидно.

— Це ефективно, — сказав Ірій. — Саме тому воно працює.

Я відчув, як пил в мені ворухнувся. Мнемонічний. Токсичний. Він ніби радів: “О, вони віддадуть справжнє. Я заміню його чужим. Люкс-пакет”.

Я різко вдихнув, намагаючись відштовхнути це відчуття.

— Ми не можемо платити, — сказав я.

Сава подивився на мене як на людину, яка щойно запропонувала “не їсти” в голодній кімнаті.

— Ми вже платимо, — сказав він. — Питання тільки: кому.

Лея перевела погляд на мене.

— Якщо ми не зайдемо, — сказала вона, — ми не отримаємо доступу до їхніх зібрань. А там може бути… — вона не договорила, але всі зрозуміли: там може бути доказ. Там може бути підпис. Там може бути історія, яку не стерли повністю.

Марко тихо сказав:

— І там може бути інформація про те, хто створив SAFE-MAP.

Сава хмикнув:

— Тобто ми маємо вибір: або ми віддаємо частину себе за доступ, або SAFE-MAP віддає нас повністю в забуття. Прекрасний дизайн. Як завжди: свобода вибору в межах коридору.

Ірій подивився на повідомлення, ніби бачив його ще до того, як ми прилетіли.

— Архіваріуси не беруть гроші, — сказав він. — Гроші можна повернути. Вони беруть те, що робить вас вами.

Це було настільки бридко, що Сава навіть не зміг пожартувати відразу. Потім усе ж сказав:

— Ну, принаймні чесно. Мені подобається, коли вас грабують без зайвих метафор.

Ми вирішили зайти. Не тому, що хотіли. Тому, що “не хотіти” вже давно не було аргументом у нашому сюжеті.

Вхід виглядав не як шлюз, а як зміна режиму. Ми не пролетіли через ворота — ми “перемкнулися”. Ніби хтось накрив нас фільтром реальності, і раптом зірки стали різкішими, тіні — чистішими, а порожнеча — впорядкованою. Усе стало… бібліотечним. Тихим. Регламентованим.

Перед нами розгорнулася структура, яку мозок назвав “простором” лише тому, що йому так легше. Це була мережа залів, коридорів і платформ, з’єднаних світловими нитками — але світло тут було не фотонами. Це було світло-спогад, упакований у форму. Високі арки, прозорі стіни, полиці з контейнерами, в яких плавали спектральні записи. І таблички. Багато табличок.

Одна з них висіла прямо над входом, як дружній привіт:

PLEASE MAINTAIN EMOTIONAL COMPOSURE.
EXCESS FEELINGS WILL BE FINED.

Сава тихо засміявся, цього разу щиро.

— О-о-о, — прошепотів він. — Бібліотека, де штрафують за почуття. Я нарешті знайшов місце, де мій характер — перевага.

Лея, навіть у скафандрі, виглядала так, ніби її зараз вирве від естетики цього місця.

— Це… стерильне, — сказала вона. — І водночас живе.

Марко дивився на полиці, як на святиню і злочин одночасно.

— Уявіть, — сказав він, — скільки тут “відсутностей” упаковано. Кожен контейнер — згадка про те, чого “не було”.

Ірій тихо додав:

— І кожна згадка — чиясь ампутація.

До нас підійшла істота — або людина, або щось, що навчилося виглядати як людина, щоб клієнтам було легше. Вона була в темному плащі, але плащ не майорів — він висів, як правильно оформлений документ. Обличчя — гладке, нейтральне, з усмішкою, яка не торкається очей.

— Вітаємо в Архіві, — сказала істота голосом, який звучав так, ніби його калібрували на “не дратувати клієнта”. — Ви принесли платіж?

Сава підняв руку:

— А є варіант “принесли обурення”?

Істота нахилила голову.

— Обурення не приймається. Воно має низьку довготривалу цінність.

Лея тихо прошепотіла:

— Це найстрашніше, що я чула за тиждень.

Марко, зціпивши зуби, спитав:

— Хто ви?

— Архіваріус, — відповіла істота. — Ми збираємо світло. Не джерела. Згадки. Стабільні відбитки. Спектральні кістки. Гравітаційні ехо. Емоційні корони.

— І штрафуєте за почуття, — додав Сава.

— Надлишкові, — ввічливо поправила істота. — Почуття спотворюють збереження.

Ірій спокійно сказав:

— Ви хочете, щоб пам’ять була без болю.

Архіваріус усміхнулася трохи ширше.

— Біль — це шум.

Марко гірко всміхнувся.

— Як і правда, коли вона незручна.

Архіваріус не відповіла. Вона просто протягнула нам тонкий пристрій — схожий на сканер, але з м’якою поверхнею, як шкіра.

— Платіж, — сказала вона. — Один справжній спогад. Вибір за вами. Ми гарантуємо безпечне вилучення. Повернення не передбачено.

— Гарантуєте, — повторив Сава. — Звучить як реклама.

Лея взяла пристрій, але не активувала.

— Якщо я віддам спогад, — сказала вона, — я втрачу частину себе.

Архіваріус кивнула.

— Саме тому це валюта. Дешева валюта — не працює. Дорога — забезпечує доступ.

Марко глянув на мене.

— Ми не можемо віддати щось випадкове, — сказав він. — Вони хочуть “справжнє”. Те, що не заміниш. Те, що тримає твою ідентичність.

Сава пробурмотів:

— Ну, я можу віддати спогад про те, як я вперше усвідомив, що люди — це проблема. Але він у мене повторюється щодня. Напевно, архів це не влаштує.

Архіваріус нахилила голову.

— Потрібен унікальний.

— Звісно, — зітхнув Сава. — Унікальний біль. Корпоративна класика.

Ми стояли й думали, що віддати. І це було найгірше. Бо як тільки ти починаєш вибирати “який спогад пожертвувати”, ти вже граєш за правилами. Ти вже визнаєш, що твоє життя — розмінна монета.

Я відчув, як пил у мені тихо сміється. Він любив цю сцену: людина розбирає себе на деталі, щоб пройти далі.

Лея дивилася в одну точку. Я бачив, як у неї тремтить підборіддя — не від страху, а від люті.

Марко стискав папір, ніби боявся, що навіть папір у нього заберуть.

Сава робив вигляд, що йому байдуже, але я бачив: він уже перебирає в голові свої “справжні” моменти й ненавидить себе за це.

Ірій стояв рівно. Наче знав відповідь.

— Я заплачу, — сказав він раптом.

Лея різко повернулася.

— Ні.

— Це має бути спогад, який ви можете дозволити собі втратити, — сказала Лея. — Але тоді він не буде “справжнім”.

Ірій кивнув.

— Саме. Тому я віддам те, що справжнє, але не моє.

Архіваріус завмерла, вперше показавши щось схоже на інтерес.

— Це… неможливо, — сказала вона.

Ірій спокійно відповів:

— У мене є пил. У мене є чужі біографії. Є сцени, які мені не належать, але живуть у мені. Я віддам одну. Вона справжня — бо хтось її прожив. І вона ніколи не повернеться — бо ви її заберете.

Лея побіліла.

— Ти хочеш… віддати чужий спогад як валюту?

— Так, — сказав Ірій. — І це буде найбільш огидно правильно.

Сава тихо засміявся.

— Я обожнюю, коли мораль умирає від логіки.

Архіваріус довго мовчала. Потім сказала:

— Чужий спогад… має бути автентичний. І не повинен бути підробкою.

Ірій кивнув.

— Це не підробка. Це витік. Побічний ефект стирання. Те, що ви теж збираєте. Просто я приніс його в живому носії.

Архіваріус простягнула пристрій ближче.

— Підтвердіть, — сказала вона.

Ірій поклав руку на поверхню. Пристрій засвітився слабко, ніби вдихнув.

Я бачив, як Ірій на секунду здригнувся. Наче з нього вирвали нитку. Але він не впав. Він просто… став порожнішим.

Архіваріус дивилася, як світло-спогад переливається в її систему.

— Платіж прийнято, — сказала вона. — Доступ надано.

Сава видихнув.

— Ого. Ми щойно заплатили краденим спогадом. Це… — він пошукав слово, — надзвичайно сучасно.

Лея дивилася на Ірія з жахом.

— Ти втратив… — почала вона.

Ірій похитав головою.

— Я втратив те, що мені не належало. Але воно робило мене… важчим. Тепер я легший. І це теж страшно.

Марко тихо сказав:

— Ти щойно довів, що пил — не лише токсин. Це ключ. І валюта.

Архіваріус повернулася до нас.

— Вітаємо в розділі “Далі”, — сказала вона. — Тут зберігаються записи про координати, яких не існує. Але пам’ять про них — існує. Звідси ви можете отримати… згадки, які вас цікавлять. За додаткову плату.

Сава підняв руку.

— Додаткова плата? — Він засміявся. — Я ж казав: найкращі корпорації.

Архіваріус ввічливо кивнула.

— Сервіс бездоганний. Повернення не передбачено.

Нас провели в зал, який виглядав як храм для тих, хто не вірить у богів, але вірить у дані.

У центрі висів величезний “кристал” — не фізичний, а спектральний, складений із мільйонів записів. Він мерехтів так, ніби в ньому жили тисячі вимерлих світанків. Навколо — полиці, стелажі, капсули, у яких плавали “гравітаційні ехо” — маленькі, тремтячі кульки, що віддавали легким тиском у кістках, коли ти підходив ближче.

На стіні висіла табличка:

EMOTION TAX: 3% FOR NOSTALGIA, 7% FOR GRIEF, 12% FOR RAGE.
SMILING IS FREE.

Сава витріщився.

— Посмішка безкоштовна, — повторив він. — От бачите. Тут навіть гумор — офіційно дозволений. Але не надто щирий, інакше податок.

Лея, зціпивши зуби, прошепотіла:

— Це мерзотно. Вони монетизують людське.

Марко дивився на кристал і тихо сказав:

— Але тут може бути те, що нам треба.

Я кивнув. Бо розумів: архіваріуси — це не союзники. Це інфраструктура. Вони такі ж, як SAFE-MAP, тільки замість стирання — консервація. Обидва люблять контроль. Обидва люблять, коли емоції — шум.

Але ми були в ситуації, коли навіть ворог може стати сходинкою. Питання лише: скільки себе ти залишиш на цій сходинці.

— Нам потрібен “підпис”, — сказав я архіваріусу. — Запис про те, хто його вирвав. І про те, як SAFE-MAP був запущений.

Архіваріус нахилила голову.

— “Підпис” — це категорія високого доступу, — сказала вона. — Він є в наших фондах. Але… — пауза, і усмішка стала трохи ширшою, — він має високу вартість.

— Звісно, — сказав Сава. — Безплатно тільки посмішка.

Архіваріус продовжила:

— Для доступу потрібна додаткова оплата: один справжній спогад від кожного члена команди. Або… — вона нахилила голову, — один спогад, який еквівалентний трьом. Особливо рідкісний.

Лея різко:

— Ви хочете… зламати нас.

Архіваріус спокійно:

— Ми хочемо зберегти. Збереження коштує.

Марко гірко всміхнувся.

— Пам’ять як актив. Який чудовий світ.

Ірій подивився на нас — порожніший, але ясніший.

— Вони не візьмуть “підпис” без плати, — сказав він. — І SAFE-MAP це знає. Архів — ще один фільтр.

Сава прошепотів:

— “Далі” завжди гірше.

Я відчув, як у грудях знову ворухнулася тиша, яку ми навчилися тримати як інструмент. Це була наша єдина перевага: ми вже вміли ловити паузи. Може, ми зможемо знайти спосіб пройти й тут — не купуючи, а синхронізуючись. Не платячи, а викрадаючи вікно, як ми викрали коридор у саду.

Я подивився на кристал-архів, який мерехтів тисячами світил, яких “не існує”. І мені стало ясно: архіваріуси зберігають світло не з милосердя. Вони зберігають його, бо світло — це влада. А влада ніколи не буває безкоштовною.

— Добре, — сказав я вголос. — Ми подумаємо про оплату.

Архіваріус усміхнулася ввічливо, як служба підтримки.

— Звісно. Ми тут. І ми пам’ятаємо. На відміну від деяких систем.

Сава глянув на неї і прошепотів так, щоб почула:

— Ви пам’ятаєте… але за гроші. Це ще гірше.

Архіваріус не образилася. Вона просто сказала:

— Образа оподатковується. Будь ласка, стримуйтеся.

І я, всупереч всьому, коротко засміявся. Бо якщо не смієшся — значить, ще не зрозумів, наскільки все погано. А ми вже розуміли.