Частина І. Квартира, яка не спала

Юлії дали квартиру на третім поверсі будинку, який виглядав так, ніби пережив кілька історичних епох, одну катастрофу, два ремонти від ЖЕКу й тепер мав серйозні претензії до всесвіту.

Будинок стояв у дворі, де колись, мабуть, росли дерева, грали діти, сварилися сусіди й хтось обов’язково паркував машину так, щоб усі інші згадували його родину до сьомого коліна. Тепер двір був порожній. Гойдалка висіла криво, одна ланка ланцюга була обірвана, лавка біля під’їзду розколота навпіл, а пісочниця заросла бур’янами так щиро, ніби природа нарешті вирішила повернути собі майно.

На стіні біля під’їзду висів свіжий аркуш із написом російською:

«В здании проживают представители аккредитованной прессы. Не создавать препятствий»

Під ним хтось тонким цвяхом видряпав:

«Не створювати ілюзій»

Напис був дрібний, майже непомітний. Але Юлія помітила.

Звісно, помітила.

Фотографи мають професійну хворобу: вони бачать те, що інші воліли б не помічати. Тріщину в усмішці. Порожнечу в очах. Кров під шаром фарби. Зайвий предмет у кадрі, який раптом стає головним доказом. Іноді це допомагало працювати. Іноді — просто псувало життя якісніше за будь-якого ворога.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-i-kvartira-iaka-ne-spala/