Частина ІІ. Репортаж для мертвих

Юлія вийшла з під’їзду рівно о дев’ятій.

Так було сказано: о дев’ятій її заберуть на зйомку. У цьому місті тепер усе намагалися робити «за графіком»: перевірки, комендантські години, видачу гуманітарки, обшуки, постановочні усмішки, брехню для камер. Навіть страх тут мав адміністративний розклад, хоча, на відміну від чиновників, приходив вчасно.

Покровськ стояв перед нею сірий, холодний і уважний.

Ніч, яка щойно відступила, не пішла повністю. Вона лишилася в тріщинах асфальту, у порожніх під’їздах, у чорних вікнах сусідніх квартир, у запаху сирості, диму й пилу. Місто мало вигляд людини, яку змусили прокинутися після важкої хвороби, посадили на стілець і наказали посміхатися для фото.

Юлія знала цей вираз.

Вона часто бачила його на весіллях, коли наречена вже зрозуміла, що помилилася, але ресторан оплачений, гості п’яні, торт стоїть, а мати плаче не від щастя, а від фінансової катастрофи. Людина тоді усміхається. Дуже старанно. Дуже красиво. І тільки камера, якщо вона чесна, бачить у цій усмішці маленький похорон.

Сьогодні їй треба було знімати такий похорон.

Тільки замість нареченої — окуповане місто.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-ii-reportaz-dlia-mertvix/