Частина ІІІ. Жінка з вугільною шкірою

Після репортажу для мертвих день не закінчився.

Він просто прикинувся.

У Покровську тепер так робили всі: люди прикидалися спокійними, вулиці прикидалися порожніми, будинки прикидалися неживими, окупанти прикидалися владою, а місто — трупом. У кожного була своя роль у цьому погано освітленому театрі, де декорації трималися на пилу, страху й старих цвяхах, а режисер, судячи з усього, давно пішов у запій або під землю.

Юлія повернулася до квартири ближче до вечора.

Офіційно — відпочивати після зйомки.

Насправді — чекати темряви.

Її провели до під’їзду двоє солдатів. Один мовчав і дивився під ноги. Другий, старший, раз у раз оглядався на будинок так, ніби той міг раптом кашлянути цеглою.

— Завтра снова съёмка, — сказав він російською. — Не опаздывайте.

— Я постараюсь, — відповіла Юлія.

— И никуда не выходите ночью.

Вона подивилася на нього спокійно.

— Комендантский час?

— И он тоже.

— А что ещё?

Солдат зиркнув на темні вікна будинку. На третьому поверсі, там, де була її квартира, на мить ворухнулася фіранка, хоча Юлія точно лишала вікно зачиненим.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-iii-zinka-z-vugilnoiu-skiroiu/