Частина ІХ. Свято окупаційної брехні

Серце Покровська не було місцем.

Юлія зрозуміла це в ту мить, коли чорний кристал проковтнув її до останнього подиху, до останньої думки, до останнього страху, який вона ще не встигла назвати.

Спершу їй здалося, що вона падає.

Потім — що летить.

Потім — що стоїть абсолютно нерухомо, а навколо неї падає все місто: будинки, підвали, площі, вокзал, ринок, музей, старі кухні, дитячі кімнати, шахтні ходи, під’їзди з облупленою фарбою, вікна, які дивилися в ніч, і тисячі дверей, за якими хтось колись чекав, сварився, кохав, мовчав, помирав або просто варив чай, не підозрюючи, що одного дня навіть чайник стане архівним свідком.

Темрява в серці міста була гарячою.

Вона не душила. Не холодила. Не стискала горло, як страх. Вона обіймала. Тісно, небезпечно, майже надто інтимно — так, як обіймають не люди, а пам’ять, яка нарешті знайшла тіло й тепер не хоче його відпускати.

Юлія відчула на шкірі тисячі дотиків.

Не рук.

Спогадів.

Долоня матері, що поправляє дитині шарф. Шахтарські пальці, чорні від пилу, але лагідні, коли торкаються жіночої щоки. Рука хлопця, яка вперше невміло шукає руку дівчини в темному під’їзді.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-ix-sviato-okupaciinoyi-brexni/