Частина ІV. Сліди коханого

Двері Н-13 зачинилися за Юлією так тихо, ніби не хотіли будити те, що спало під містом.

Або те, що вже не спало.

Темрява всередині була густіша, ніж мала бути. Не просто відсутність світла, не звичайна ніч у підвалі, не та чорна порожнеча, до якої очі поступово звикають і починають виловлювати обриси стін, сходів, дверей, власних рук. Ні. Ця темрява була речовиною. Вона лежала на шкірі, сідала на губи, проникала під комір, чіплялася за волосся, торкалася зап’ясть, ніби перевіряла пульс.

Юлія стояла нерухомо, притиснувши камеру до грудей.

Позаду — двері з цифрою 13.

Попереду — вузький коридор, що йшов униз.

У повітрі пахло сирістю, іржею, старим бетоном, вугільним пилом і чимось ледь солодким, майже тілесним. Так пахли місця, де люди довго боялися й не мали змоги провітрити страх. Так пахли підвали, де повітря вже не свіже, але ще не мертве. Так пахла пам’ять, якщо її закрити в темну кімнату й наказати мовчати.

Покрова була поруч.

Юлія не бачила її, але відчувала: тепло біля лівого плеча, ледь помітний рух повітря, ніби хтось ішов зовсім близько, не торкаючись, але залишаючи на шкірі передчуття дотику.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-iv-slidi-koxanogo/