Частина Х. Серце Покровська

Площа кричала.

Не людьми — хоча люди теж кричали.

Кричав асфальт, який розходився чорними тріщинами під сценою. Кричали колонки, що захлиналися уривками правди, брехні й чужого страху. Кричали старі вікна навколо площі, розчинені навстіж, навіть ті, де давно не лишилося скла. Кричали підвали, бо з них підіймалося те, що не мало бачити небо.

Забуття.

Воно не мало обличчя, і саме тому було страшніше за всіх монстрів, які могли б вилізти з-під землі.

Обличчя — це вже пам’ять. Навіть потворне. Навіть чуже. Навіть ненависне. А Забуття було порожнечею у формі темряви. Воно не ревло, не погрожувало, не розмахувало кігтями. Воно просто піднімалося з тріщини біля сцени, і там, де воно проходило, звук ставав тоншим, кольори — сірішими, а слова — менш упевненими в собі.

На банері за сценою напис «Покровск выбирает будущее» остаточно відклеївся, зсунувся й перетворився на щось безглузде. Наче навіть російські літери вирішили: досить, ми втомилися працювати в цьому цирку без санітарної книжки.

Сергій Валентинович сидів на краю сцени, блідий і мокрий від поту. 

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-x-serce-pokrovska/