Частина VІ. Сім уламків пам’яті

Запальничка лежала на столі, як маленька металева тварина, що вдавала неживу.

Юлія дивилася на неї вже десять хвилин.

Можливо, п’ятнадцять.

У Покровську час тепер поводився не як нормальний хронометр, а як п’яний свідок: плутався, зникав, повертався не в той момент і завжди мав дуже підозрілий вигляд.

Після ночі в музеї брехні Юлія майже не спала. Вона повернулася до квартири перед світанком, зачинила двері, поставила камеру на стіл, дістала з кишені стару шахтарську запальничку й довго стояла посеред кімнати, слухаючи, як місто за вікном прикидається ранком.

Покровськ не прокидався.

Він просто міняв одну форму настороженості на іншу.

Уночі він шепотів трубами, відкривав двері, водив привидів під ринком і пускав Юлію через стіни. Удень він ставав сірим, зруйнованим, нібито слухняним, з чужими прапорами, патрулями, комендатурою, чиновниками й плакатами про «нормальную жизнь», на фоні яких навіть гниле яблуко виглядало журналістом-розслідувачем.

Квартира не спала разом із нею.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-vi-sim-ulamkiv-pamiati/