Частина VІІ. Підвали, де темрява має голос

Після відкриття музею брехні Покровськ цілий день мовчав так, ніби пережовував побачене й вирішував, кого саме проковтнути першим.

Юлія повернулася до квартири під вечір. Її провів той самий чорний позашляховик, у якому Сергій Валентинович дорогою вдавав задумливість, Вадим вдавав, що не боїться, а водій вдавав, що не чує, як у багажнику щось тричі стукнуло зсередини, хоча багажник був порожній.

У Покровську всі щось вдавали.

Живі — що ще можуть жити звичайно.

Мертві — що їх не видно.

Окупанти — що вони тут влада.

Музей — що він музей.

А місто — що воно досі терпить.

Квартира зустріла Юлію темрявою, запахом кави й новим написом на дзеркалі:

«Сьогодні в меню: підвали, голоси й погані рішення. Сукню не вдягай, там сиро»

Юлія зняла куртку, кинула сумку на стілець і втомлено сказала:

— Ти колись пишеш щось типу: «Вітаю вдома, ти молодець»?

На дзеркалі проступив другий рядок:

«Я місто, а не листівка з санаторію»

— Було б дивно, якби Покровськ раптом став санаторієм.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-vii-pidvali-de-temriava-maje-golos/