Частина VІІІ. Коханий під землею

Повернутися в музей брехні тієї ж ночі було ідеєю настільки поганою, що вона майже здавалася геніальною.

Юлія вже починала розуміти: у Покровську добрі ідеї давно евакуювалися, помірковані — загинули на блокпостах, а вижили лише погані, вперті й ті, що пахли вугільним пилом, страхом і старими підвалами. Саме такі ідеї тепер мали шанс спрацювати.

У старому будинку на околиці, куди Вадим привіз врятованих із підвалу музею, було темно, сиро й людно. Люди сиділи на сходах, у квартирах, у коридорі, на підлозі біля стін. Хтось пив воду дрібними ковтками. Хтось мовчав. Хтось тихо плакав, відвернувшись до вікна, бо навіть сльози в окупації здавалися чимось, що можуть конфіскувати за неправильне використання.

Тамара ходила між ними з виглядом польового командира, який пережив три війни, два ремонти в під’їзді й одну невдалу спробу пояснити сусіду, що сміття саме себе не винесе. У руках вона тримала спиці. Тепер Юлія дивилася на ці спиці з повагою. У правильних руках вони відкривали замки краще за половину офіційних ключів, а в неправильних могли, мабуть, переконати людину переглянути життєві рішення.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/castina-viii-koxanii-pid-zemleiu/