Пролог. Місто затамувало подих

Покровськ помер не одразу.

Спершу він просто замовк.

Не так, як мовчать міста вночі, коли остання маршрутка зникає за поворотом, собаки сваряться з темрявою біля смітників, а вікна багатоповерхівок світяться дрібними людськими трагедіями: хтось гріє чайник, хтось мовчить після сварки, хтось курить на балконі й удає, що дивиться на зорі, хоча насправді просто не хоче повертатися в кімнату. Ні. Це було інше мовчання — важке, чорне, шахтне. Так мовчить земля перед обвалом. Так мовчить жінка, яка вже все зрозуміла, але ще не вирішила, чи бити одразу, чи спершу дати людині ще кілька секунд на ганебне самовикриття.

Покровськ затамував подих.

Над містом висіло небо кольору старого металу. Хмари повзли низько, ніби теж боялися підніматися вище, щоб не побачити зайвого. Колись це небо дивилося на вулиці спокійно, з тією байдужістю, яку мають тільки небо, бетон і люди в черзі до кабінету, де «прийом до дванадцятої, але вже пізно». Тепер воно здавалося розірваною пов’язкою на рані, яку ніхто не збирався лікувати, зате всі охоче коментували.

На в’їзді до міста повісили чужі прапори.

Криво, звісно.

Читати далі:

https://samvydav.com.ua/sites/oleksandr-isaienkov/pokrovsk-misto-iake-navcilosia-prikidatisia-mertvim/prolog-misto-zatamuvalo-podix/