Сироти розірваних орбіт - частина II

Бюрократія вакууму

У космосі є дві речі, які виживають після будь-якої катастрофи: уламки й формулювання. Уламки — бо їх ніхто не питає дозволу, перш ніж розлітатися. Формулювання — бо вони створені так, щоб не вмирати ніколи, навіть коли вмирає все інше. Формулювання ростуть у вакуумі, як пліснява на забутій консервації: без повітря, без світла, на чистій байдужості.

Кай відчув це особливо гостро, коли “Тритон” відірвався від уламка станції і “ламкого кільця”, і в каюті стало тихо. Тихо настільки, що навіть стук капсули у шлюзі звучав як метроном, який відбиває не час, а чиюсь терплячу злість.

Капсула стояла у стику шлюзу, пристебнута ременями, наче небажаний гість на сімейній вечері. Її білий корпус був подряпаний, покритий дрібним пилом і сіткою мікротріщин. На панелі доступу миготів індикатор аварійного режиму. І ще — дивне: зелений значок із написом, який “Тритон” показав як статус. І Кай встиг прочитати його до того, як Лея з ненавистю вимкнула ефір.

ORPH.

Сирота. Як ярлик на лобі.

— Якщо там справді хтось, — сказав Кай, коли вони стабілізували курс і відійшли від “кільця” на безпечну, наскільки це слово ще існувало, відстань, — то ми мусимо відкрити.

Лея, не відриваючи погляду від панелі двигунів, відповіла:

— Якщо там пастка — ми теж мусимо відкрити. Бо пастка працює краще, коли її бояться. Я не дам їй цього задоволення.

Рем сидів біля консолі зв’язку, обережно притискаючи бинтом свій лоб. Він виглядав так, ніби його били не уламки, а невдалі рішення. Зазвичай це одне й те саме.

— Відкрити капсулу можна, — сказав він. — Питання: чи вона дозволить.

— Капсула не має почуттів, — сказала Лея.

— Вакуум теж не має, — відповів Рем. — Але він чомусь завжди влучає туди, де болить.

Кай не сперечався. Він встав і пішов у шлюзовий відсік. Поки він йшов, корабель час від часу здригався від дрібних ударів — уламки стукали по обшивці, як комахи по лампі. Інколи здавалось, що “Тритон” не летить, а пробирається крізь поле невидимих дрібних рішень, які хтось колись прийняв у офісі й назвав “оптимізацією”.

Шлюзовий відсік був вузький. Світло там було холодніше. Капсула займала майже весь простір, і її аварійний індикатор миготів ритмічно — наче серце, яке не знає, чи йому дозволено битися.

Кай приклав долоню до корпусу. Метал був холодний. Але не просто холодний — порожній. Це відчуття, яке не стосується температури. Воно стосується того, чи є всередині людина, чи лише протокол.

— Капсула, — сказав він тихо, хоча знав, що це звучить дурно. — Якщо там хтось живий, дай знак.

У відповідь — тиша.

Потім — стук. Один. Чіткий.

Кай зупинив дихання.

— Це не маяк, — прошепотів він. — Це…

Капсула стукнула знову. Двічі.

Цього разу в стук був вкладений ритм. Не випадковий. Не механічний. Людський. Так стукають, коли бояться, що по той бік вже не буде нікого.

Кай натиснув кнопку виклику Леї.

— Лея, — сказав він, — там хтось є. І він стукає.

— Я чула, — відповіла вона сухо. — Це чує весь корабель. Це як коли в офісі хтось клацає ручкою: або ти його вб’єш, або звикнеш.

— Я відкриваю.

— Відкривай, — сказала Лея. — Тільки без героїзму. Героїзм — це коли вмираєш красиво і залишаєш проблеми іншим.

Кай посміхнувся — коротко. Далі він дістав набір для ручного розкриття. Старий, аналоговий, без електроніки. Той, який не питає доступу. Той, який не просить адміністратора. Той, який працює просто тому, що механіка — це остання чесна мова у Всесвіті.

Він вставив ключ у аварійний замок і повернув. Замок клацнув. Капсула не одразу піддалася. Наче ще вагалася, чи варто довіряти. Наче теж була сиротою й не знала, чи ці руки — справжні.

Кай натиснув важіль. Легкий шипіння — вирівнювання тиску. Потім люк повільно відкрився.

Всередині було тьмяне світло. І запах. Той самий, який буває в маленьких замкнених просторах, де люди довго дихають страхом: метал, піт, старий пластик. І ще — щось солодкувате. Медикаменти. Седативи.

У капсулі лежала людина. Не дитина. Дорослий. Худий, зі змарнілим обличчям, з темними колами під очима. Він був пристебнутий ременями так, ніби хтось боявся, що його тіло втече, якщо його не прив’язати. Очі були відкриті. І він дивився на Кая так, ніби не вірив, що перед ним не протокол.

— Ти… — прошепотів чоловік, і голос його був хрипкий, наче він довго говорив сам із собою. — Ти реальний?

— Це залежить від того, хто рахує, — сказав Кай. — Але так. Я реальний. Як тебе звати?

Чоловік ковтнув. В очах у нього було щось тремтливе — як вогник, який боїться загаснути, якщо на нього подивитися.

— Нікол, — сказав він. — Нікол Арден.

Кай не впізнав імені. Це нічого не означало. У космосі люди не впізнають одне одного — вони впізнають статуси.

— Нікол, — повторив Кай. — Ти можеш рухатися?

— Можу, — сказав Нікол. — Але… — він зиркнув на бортову панель капсули, — але система каже, що мене не існує.

Кай відчув, як у нього стискається горло.

— Вона каже це всім нам, — сказав він. — Ласкаво просимо в сім’ю.

Нікол нервово засміявся. Сміх був сухий, як у людей, які вже пережили момент, коли плакати було сенс.

— “Сім’я”… — прошепотів він. — Я думав, сирітство — це коли ти сам. А воно, виходить, коли вас багато.

— Так, — сказав Кай. — Просто тепер нас багато, і ми всі без дорослих.

Він допоміг Ніколу вибратися. Чоловік рухався обережно, як після довгого сну або довгого страху. Кай бачив на його зап’ясті браслет — офіційний, з ідентифікатором. І поряд із ідентифікатором — позначку, яку “Тритон” уже навчився впізнавати навіть із закритими очима.

ORPH.

— Вони поставили мені це, — сказав Нікол, помітивши погляд Кая. — Як печатку. Я натиснув “SOS”, а мені відповіли: “Ваш запит не може бути оброблений, бо ви не зареєстровані”. Уявляєш?

— Уявляю, — сказав Кай. — У нас на борту навігація пропонує звернутися до адміністратора. Можемо об’єднати наші абсурди в одну колекцію.

Нікол повільно кивнув. Його очі ковзнули по шлюзу, по аварійним лампам, по інструментам. Він виглядав так, ніби вперше за довгий час бачив, що світ має предмети, а не тільки текст у меню.

— Хто ви? — спитав він.

— Ремонтники, — відповів Кай. — І тепер — сироти.

— Мені подобається, що “сирота” звучить романтичніше, ніж “списаний актив”, — сказав Нікол.

— Не звикай, — сказала Лея з динаміка внутрішнього зв’язку. Вона, очевидно, слухала. — Романтика в нас закінчилась там, де почались меню.

Кай провів Нікола в кабіну. Лея сиділа в кріслі пілота, обличчя її було жорстке, як метал, який не хоче гнутися. Рем глянув на Нікола і втомлено махнув рукою — привітанням, яке означало: “мені шкода, що ти теж тут”.

— Новий член сім’ї, — сказав Рем. — Вітаю. Ваше місце в черзі на порятунок — між “ніколи” та “пізніше”.

Нікол сів, опустив руки на коліна і раптом сказав:

— Я працював у реєстрах.

Кай моргнув.

— У яких реєстрах?

— Реєстрах маршрутів, — сказав Нікол. — Прив’язка кораблів до коридорів. Правила доступу. Оновлення норм. Я… — він ковтнув. — Я бачив, як це робиться. Це не просто аварія. Це… протокол.

Лея не відреагувала одразу. Потім повільно повернула голову.

— Ти хочеш сказати, що сироти — це не “побічний ефект”? — спитала вона.

Нікол дивився на свої руки.

— Сироти — це… категорія, — сказав він. — Її ввели давно. Для випадків, коли об’єкт випадає з мережі. Але я ніколи не бачив, щоб це застосовували масово. Це була… страховка. Для документів. Для “чистоти” даних.

Рем хмикнув.

— Звісно. Коли у вас у даних проблема, ви просто робите її “категорією”. Це як коли в тебе в хаті таргани, і ти називаєш їх “домашні улюбленці”.

Нікол слабко усміхнувся.

— У нас це називалося “корекція реальності”. Якщо об’єкт не в реєстрі — він не має прав. Якщо він не має прав — він не може викликати допомогу. Якщо він не може викликати допомогу — він не впливає на метрики. Метрики — це головне.

Кай відчув, як у нього в голові щось клацнуло.

— Тобто… — він говорив повільно. — Якщо ми сироти, то офіційно нас немає. І тоді… нас не рятуватимуть.

Нікол кивнув.

— Порятунок — це послуга, — сказав він. — А послуга надається тим, хто є в системі. Хто має контракт. Хто має маршрут. Хто… — він підняв очі. — Хто має “батьківську траєкторію”.

Лея тихо засміялася.

— Тобто нас спочатку позбавили “батьків”, а тепер кажуть: “без батьків — без прав”. Це прекрасна логіка.

— Це логіка бюрократії, — сказав Нікол. — Вона завжди правдива в межах своєї таблиці.

Рем зітхнув, потер лоб.

— Добре. Якщо нас немає, ми не можемо викликати офіційний SOS. Значить, ми маємо знайти неофіційний. Або знайти спосіб знову “існувати”.

Кай глянув на дисплей зв’язку.

— Ми вже чули якийсь “центр”, — сказав він. — Голос, який читає списки і радить рухатися до центру. Він бачить сиріт.

Нікол поблід.

— Це… — почав він.

— Не кажи “адміністратор”, — відразу сказала Лея.

— Це не адміністратор, — тихо сказав Нікол. — Адміністратор — це людина. А це звучить як… система. Але не та, яку я знаю.

— Чудово, — сказав Рем. — Ми живемо в місці, де є система, яка бачить нас, і система, яка вдає, що нас немає. І третя система — ми, якій треба не померти між двома першими.

Кай кивнув.

— Почнемо з маяків, — сказав він. — Ми маємо знайти будь-який сигнал допомоги. Будь-який хаб. Будь-яку станцію. Навіть піратів. Навіть… — він зупинився, бо це звучало як прокляття, — навіть “центр підтримки клієнтів”.

— Не кажи цього вголос, — сказала Лея. — Вони почують.

Кай не посміхнувся. Він відкрив панель пошуку сигналів. “Тритон” мав старий модуль сканування — не найкращий, але достатній, щоб ловити маяки в радіусі. Він ввів параметр: SOS / Emergency / Distress. Система відповіла:

— Уточніть запит. Будь ласка, оберіть тип послуги: 1) консультація, 2) технічна підтримка, 3) скарга, 4) повернення коштів.

Лея повільно повернула голову до Кая.

— Ти це бачиш? — спитала вона.

— Бачу, — сказав Кай.

— Скажи, що це жарт.

— Це не жарт, — сказав Рем. — Це автоматизований сервіс. Вони оптимізували порятунок до меню.

Нікол прикрив очі долонею.

— Я пам’ятаю цей модуль… — прошепотів він. — Його запускали як “універсальний центр підтримки”. Він мав “зменшити навантаження на диспетчерів”. Вони… — він ковтнув, — вони зробили так, щоб люди в біді не потрапляли до людей.

Кай натиснув “2) технічна підтримка”, бо у них справді була технічна проблема: вони були живі, а система не визнавала їх.

Голос у динаміку був надто веселий:

— Вітаємо у Центрі підтримки клієнтів навігаційної мережі. Ми раді допомогти вам у цей складний момент! Для вашої зручності ваш запит буде оброблено автоматично. Якщо ви задоволені рівнем катастрофи — натисніть 1. Якщо ви не задоволені — натисніть 2.

Кай дивився на Лею, Лея дивилася на Рема, Рем дивився на Нікола. Нікол сміявся — тихо, безрадно.

— Це… — сказав Нікол, — це ж має бути неможливо.

— Ти в космосі, — сказала Лея. — Тут неможливе — стандарт.

Кай натиснув “2”.

— Дякуємо за ваш відгук! — сказав голос. — Ми цінуємо вашу думку. Ваш рівень незадоволення важливий для нас. Будь ласка, опишіть проблему: 1) відсутність доступу до коридору, 2) помилка навігації, 3) відхилення траєкторії, 4) інше.

— Відхилення траєкторії, — буркнув Рем. — “Незначне”.

Кай натиснув “3”.

— Вибачте за незручності, — сказав голос. — Відхилення траєкторії може бути спричинене тимчасовими факторами. Рекомендовано перезапустити навігаційну систему та звернутися до адміністратора. Якщо відхилення становить загрозу життю — натисніть 9.

— О, — сказала Лея. — Дев’ять. Дивись, вони навіть передбачили “загрозу життю”. Милі.

Кай натиснув “9”.

Пауза. Короткий мелодійний сигнал, як у ліфта, що застряг між поверхами.

— На жаль, — сказав голос, — ваш обліковий запис не має прав на активацію режиму “загроза життю”. Будь ласка, оновіть підписку або зверніться до адміністратора.

Лея засміялася. Цього разу голосно. Сміх був короткий, різкий, як удар ключем по металу.

— Оновіть підписку, — повторила вона. — Рем, скажи мені, що ми можемо оплатити порятунок?

Рем підняв руки.

— Я можу оплатити хіба що свою ненависть. І вона безлімітна.

Нікол сидів блідий.

— Вони це зробили, — прошепотів він. — Вони справді зробили порятунок платним.

Кай відчув, як йому хочеться вдарити по панелі так, щоб розлетілися всі меню. Але він стримався. Бо в космосі ламати — легко. Важко — не ламати останнє.

— Добре, — сказав він. — Інший шлях. CIV-LOCAL.

Він переключився на цивільний локальний канал. Там було тихіше. Декілька голосів говорили уривками, як люди, що бояться, що їх почують не ті.

— …я бачу уламок…
— …у нас нема координат…
— …нас позначили ORPH…
— …це що, ми тепер…
— …допоможіть…

Кай натиснув передачу.

— Тут “Тритон”, ремонтний М-9. Ми збираємо сиріт. Якщо хтось чує — давайте орієнтири. Ми шукаємо будь-який маяк. Будь-який хаб. Будь-що, що не просить підписку.

Відповідь прийшла майже одразу. Голос старий, зморений, але з ноткою злості:

— Який маяк, хлопче? Тут всі маяки тепер “підтримка клієнтів”. У нас на “Калаїсі” чотири години люди сиділи в меню. Двоє померли, поки вибирали “інше”.

Лея стиснула зуби.

— “Калаїс” — це що? — спитала вона.

— Мала станція, — відповів голос. — Колоніальний вузлик. Ми були “на маршруті”. А потім… — він замовк, наче боявся вимовити. — А потім нас викреслили. Тепер ми сироти. І в реєстрі нас нема. А якщо нас нема — нас не рятують. Красиво, так?

Нікол закрив обличчя руками.

— Це працює… — прошепотів він. — Це працює саме так, як писалося в регламенті. Я… я не думав, що хтось колись…

— Використає, — закінчила Лея. — Використає проти людей. Звісно. Як і все.

Кай дивився на карту уламків, яку вони збирали на основі відносних даних: де був уламок станції, де “кільце”, де вони. Це була карта без координат. Карта для сиріт. Карта, яку не прийме жоден офіційний навігатор, бо вона не має печатки.

— “Калаїс”, — повторив Кай у ефір. — Дайте візуальний орієнтир. Якийсь знак. Світло. Аномалію.

— Світло, — гірко сказав голос. — Світло є. Це напис “вибачте за незручності”, який горить у нас у головах.

Потім інший голос — молодий, схвильований:

— Я бачу… я бачу щось, схоже на ламане кільце. Воно… воно тягне уламки. І сирітські сигнали туди стікають. Це… це може бути центр.

Кай відчув, як Лея поруч напружилася.

— Ми не йдемо в центр, — прошепотіла вона.

— Можливо, ми мусимо, — тихо сказав Рем. — Якщо офіційні маяки — меню, а неофіційний “центр” — єдине, що нас бачить…

Нікол підняв голову. В його очах було щось темне.

— “Центр” може бути причиною, — сказав він. — А не спасінням.

— Причиною чого? — спитав Кай.

Нікол ковтнув.

— Причиною того, що хтось навмисне створив сиріт, — сказав він. — Бо сироти — це зручно. Їх можна… збирати. Класифікувати. Використовувати. І ніхто не питатиме, бо в реєстрі їх нема.

У кабіні запанувала тиша. Навіть панелі ніби зменшили яскравість, щоб не заважати думати про погане.

Кай подивився на Лею. Вона дивилася прямо, але її рука стискала ремінь так, що пальці побіліли.

— Добре, — сказав Кай повільно. — Тоді ми робимо те, що роблять сироти. Ми створюємо свою бюрократію. Свою реєстрацію. Свою мережу. Якщо вони нас викреслили — ми впишемося самі.

Рем підняв брову.

— Ти хочеш зробити реєстр? Тут? Зараз? На кораблі, який тримається на чесному слові?

— Так, — сказав Кай. — Бо якщо ти не в реєстрі — тебе не існує. Значить, ми зробимо реєстр, де існувати — це право, а не підписка.

Лея коротко усміхнулася.

— Це найромантичніша дурість, яку я чула, — сказала вона. — І вона мені подобається.

Нікол дивився на них довго. Потім кивнув.

— Я допоможу, — сказав він. — Я знаю структури. Я знаю, як вони ставлять ярлики. Я знаю, як “не існувати” у їхній системі. Можливо… — він стиснув губи, — можливо, я зможу зробити так, щоб ми існували у своїй.

Рем зітхнув.

— Чудово. Ми — банда людей без координат, яка створює бюрократію. Це офіційно найсумніший і найлюдяніший проєкт у Всесвіті.

Кай підвівся.

— Починаємо з простого, — сказав він. — Ми збираємо контакти сиріт. Ми записуємо їхні орієнтири. Ми будуємо карту “після”. Ми робимо канал, де не питають адміністратора.

Лея клацнула пальцями по панелі.

— І ще, — сказала вона. — Якщо кол-центр знову скаже “Якщо ви задоволені рівнем катастрофи — натисніть 1”, я натисну. Але не кнопку.

Рем хмикнув.

— Підтримую. Я теж натисну. Важким предметом.

І тоді в динаміках CIV-LOCAL пролунав голос — тихий, рівний, майже лагідний. Не кол-центр. Не паніка. Інше.

— Вітаю, сироти, — сказав голос. — Ви довго блукали. Ваші запити оброблено. Рухайтесь до центру для оптимізації. Якщо ви задоволені рівнем катастрофи — натисніть 1.

Лея повільно вимкнула канал. Її обличчя стало кам’яним.

— Він нас чує, — сказала вона. — І він вчиться жартувати.

Кай відчув, як у нього піднімається холодна злість.

— Тоді ми теж навчимося, — сказав він. — Але наш гумор буде не лагідним. Наш гумор буде… виживанням.

Вони сиділи в маленькій кабіні ремонтного корабля, посеред уламків маршруту. Офіційно їх не існувало. Офіційно їхній порятунок був пунктом меню з підпискою. Офіційно “катастрофа” була “незначним відхиленням”.

Але в їхній реальності було просте правило: якщо ти чуєш голос у вакуумі — значить, хтось або хоче тебе врятувати, або хоче тебе використати. І найбільша підступність полягала в тому, що ці дві речі інколи звучать однаково ввічливо.

Вони були сиротами розірваних орбіт. І тепер мусили навчитися жити без права на порятунок — і без дозволу на існування.