Сироти розірваних орбіт - частина III

Кладовище супутників і святі покровителі металобрухту

Кай давно знав одну просту істину: космос не карає — космос просто не помічає. А все, що люди називають “карою”, насправді є бухгалтерією випадковостей, яку ніхто не підписував, але всі оплачують.

Після розмови з меню “центру підтримки” й голосом, що вчився жартувати, “Тритон” летів обережніше, ніж кіт по мокрій підлозі. Кожен маневр здавався компромісом між двома крайнощами: “не потрапити в аномалію” і “не залишитися без пального, бо теж треба мати права на існування”.

Рем назвав їхній нинішній режим “польотом на образі”. Лея сказала, що це найточніший термін за день і що вона записала б його в офіційний довідник, якби довідник ще когось цікавив. Нікол мовчав, але його мовчання теж було формою документу: так мовчать люди, які раптом усвідомили, що вони роками складали інструкцію до власного зникнення.

Капсула стояла у шлюзі тепер порожня — Нікола витягли, відмили, напоїли водою, дали ковдру і місце між кабелями. Але в ній лишився звук. Не стукіт — його більше не було. Лишилася якась тінь ритму, ніби пам’ять про те, як просили впустити. Кай ловив себе на думці, що не хоче, аби цей звук зовсім зник. Бо якщо зникне — буде означати, що вони звикли. А звикання до абсурду — це початок капітуляції.

— Пункт призначення? — запитала навігація таким тоном, ніби їй справді цікаво.

Кай глянув на дисплей. Після аварії “Тритон” обзавівся власною філософією: будь-який запит закінчувався або “зверніться до адміністратора”, або “уточніть підписку”. Тепер вона бодай питала.

— Будь-який маяк, який не просить грошей, — сказав Кай.

— Пошук маяків… — відповіла система. — Виявлено кластер сигналів низької достовірності. Категорія: “історичні”. Рекомендація: уникати.

Лея, не відводячи погляду від панорами, сухо кинула:

— “Історичні” — це синонім “ніхто не відповість”. Космос теж любить архіви.

Рем прокашлявся і показав на дані сканера.

— Це не просто архіви. Це поле супутників. Старе. Дуже старе. Розумні платформи, які колись тримали коридори, міряли потоки, читали погоду в безповітрі й вели статистику людських дурниць.

— Кладовище, — сказав Нікол, і в його голосі було щось між огидою й полегшенням. — Там не діє частина сучасних протоколів. Багато з них не оновлювалися століттями. Вони… можуть не знати, що ми “не існуємо”.

Кай повернувся до нього.

— Тобто вони можуть нас бачити?

Нікол кивнув.

— Можуть. Якщо їхній реєстр старіший за нинішню політику викреслення, вони ще пам’ятають, що допомога — це не послуга, а обов’язок.

Лея пирхнула.

— Ти зараз говориш так, ніби в космосі існують святі. Обов’язок. Яка милота.

— Є святі, — сказав Рем, і в його голосі прозвучала втомлена іронія. — Святі покровителі металобрухту. Вони лежать у полі уламків, і до них моляться лише тоді, коли у тебе горить.

Кай подивився на поле попереду — і справді, це було схоже на кладовище. Але не на земне, де є каміння й квіти. Тут було святковіше і страшніше: тисячі мертвих супутників і платформ різних епох оберталися навколо умовного центру, ніби хтось колись запустив їх у танець і забув сказати “стоп”.

Одні були гладкі, з обтічними корпусами старих цивільних моделей. Інші — кутасті, військові, з відламаними антенами, як у собак, яких били по вухах. Треті виглядали зовсім дивно: ніби дизайнер мав фантазію і гроші, а потім у нього забрали і те, й інше.

Поле світилося не яскраво, але багатоголосо: відбитки зірок на панелях, слабкі аварійні вогники, мерехтіння старих екранчиків, що нікому вже не потрібні. І серед цього — тиша. Тиша, яка звучить як вирок: “ви теж колись станете тут”.

— Ми заходимо, — сказав Кай.

— Режим “імпровізація” готовий, — повідомила система. — Необхідно підтвердити: ви усвідомлюєте ризик?

Лея клацнула ременем.

— Я усвідомлюю, що ризик — це єдине, що в нас без підписки.

Кай підтвердив, і “Тритон” повільно пірнув у поле мертвих супутників.

— — —

Перший “святий” вони знайшли швидко. Рем вивів на панораму старий супутник-ретранслятор, який ще подавав слабкий сигнал. Він виглядав як велика бочка з обмотаними кабелями і двома обгорілими панелями, що стирчали, як крила в птаха, який давно забув, що таке політ.

— Сигнал маркерний, — сказав Рем. — Назва… — він примружився. — “АРХІВ-ЛАКЕЙ-12”.

Лея скривилася.

— “Лакей”? Хто так називає супутник?

Нікол тихо пояснив:

— Це внутрішній жарт старої компанії. Вони називали так автоматичні платформи, що відповідали на запити клієнтів і не мали права на власну думку. Лакей. Слуга. Сервіс. Тепер, судячи з усього, лакей помер, але лишився ввічливим.

— Ми теж, — сказав Рем. — Ми теж помремо ввічливо, якщо будемо вірити в сервіс.

Кай знизив швидкість, підвів “Тритон” ближче і активував зв’язок на старому протоколі. Екран мигнув. Динаміки зашипіли.

— Вітаємо, — пролунало. Голос був синтетичний, але старий — з тих часів, коли ШІ ще намагалися звучати “по-людськи”, а виходило як у людини, яка вивчила емоції з підручника. — Ви звернулися до Архівної платформи обслуговування. Ваш запит важливий для нас.

Лея підняла брову.

— О, ні.

— Для вибору мови натисніть… — почав голос.

Рем різко вимкнув аудіо.

— Якщо зараз почнеться меню, я полечу назустріч уламку без шолома. Мені простіше померти, ніж слухати “натисніть”.

Кай підняв руку.

— Ні. Меню нам якраз потрібне, — сказав він. — Але не як порятунок. Як ресурс. Нам треба навігація. Будь-які координатні прив’язки. Старі карти. Хоч що-небудь, що не залежить від нинішніх реєстрів.

Нікол кивнув, зібрався, наче виходив до суду, і нахилився до мікрофона.

— Платформо “АРХІВ-ЛАКЕЙ-12”, — чітко сказав він. — Запит: доступ до історичних навігаційних коридорів та маркерів. Статус об’єкта: аварійний. Пріоритет: життя.

Пауза. Потім голос, все так само урочисто ввічливий:

— Дякуємо за звернення. Перевірка прав доступу…

Лея тихо прошепотіла:

— Зараз буде “оновіть підписку”.

Голос продовжив:

— Ваш ідентифікатор не знайдено в актуальному реєстрі. Однак виявлено збіг у реєстрі версії 4.12. Вітаємо, користувачу. Ви існуєте.

Кай видихнув так, ніби тримав повітря хвилину.

— Він сказав “ви існуєте”, — повторив Рем. — Я хочу це записати і повісити собі на стіну. Якщо в нас колись буде стіна.

— Завантаження карт… — сказав голос. — Попередження: дані застарілі. Попередження: коридори можуть бути недійсні. Попередження: відповідальність несе користувач.

— Ми вже носимо відповідальність за те, що дихаємо, — сухо сказала Лея. — Завантажуй.

На панелі “Тритона” з’явилися файли. Схеми. Старі маркери. Ніби хтось дав їм карту міста, яке згоріло, але вулиці ще можна впізнати по попелу.

— Є опорні точки, — сказав Рем, переглядаючи. — Старі “пастки” гравітаційних стабілізаторів, місця, де колись проходили коридори. Якщо ми зберемо достатньо маркерів, ми можемо зробити власну відносну навігацію. Не координати, але напрямки. Як компас.

— Як зламаний компас, — додала Лея. — Який ще й ображається, якщо ти не дякуєш.

Нікол раптом тихо засміявся.

— У нас були такі системи. Вони мали “поведінкові модулі”, щоб техніки ставилися до них уважно. Якщо ти грубий — вона знижує пріоритет твоїх запитів. Щоб виховувати.

— Прекрасно, — сказала Лея. — Навіть компас у космосі потребує терапії.

Кай не встиг відповісти: голос у динаміках знову ожив.

— Ваш запит важливий для нас, — урочисто повторив “Лакей”. — Для підвищення якості обслуговування, будь ласка, оцініть…

Рем швидко натиснув “ігнорувати”.

— Якщо він попросить оцінку після того, як ми виживемо, я поставлю п’ять. Якщо попросить зараз — я поставлю йому в корпус ключ.

Кай усміхнувся. Вперше за довгий час усмішка не була оборонною. Це було майже задоволення: вони знайшли щось, що працює проти абсурду.

І тоді “Лакей” зробив найлюдянішу річ у Всесвіті.

— Ваш запит важливий для нас, — сказав він втретє, дуже врочисто. — І…

Світло на супутнику моргнуло.

— …ми вимикаємося для економії ресурсів. Гарного дня.

І замовк. Повністю. Без пафосу. Без прощання. Як святий, який благословив і пішов спати, бо молитви — це теж робота.

Лея повільно повернулася до панорами.

— Бачиш? — сказала вона тихо. — У них навіть смерть оптимізована.

— Але він дав нам карту, — відповів Кай. — Це більше, ніж дав будь-який “актуальний” сервіс.

Рем кивнув, уже копіюючи дані в локальний модуль “Тритона”.

— Це наш перший артефакт, — сказав він. — Святий покровитель металобрухту подарував нам напрямок і пішов у небуття з відчуттям виконаного KPI.

Нікол дивився на темний супутник довго.

— Я працював над реєстрами, — сказав він тихо. — А тут… один старий лакей зробив більше для людей, ніж мій відділ за роки.

— Вітаю у клубі, — сухо сказала Лея. — Тут усі мають провину. Просто у деяких вона в таблиці.

— — —

Далі поле стало щільнішим. Супутники оберталися ближче один до одного, і “Тритон” ковзав між ними, як голка в купі металевого сіна. Кай керував вручну, бо автопілот кілька разів намагався “оптимізувати траєкторію” так, що “оптимізація” закінчувалась би безславним ударом.

— Рем, — сказав Кай, — як там наш компас?

Рем розгорнув на екрані схему: зібрані маркери світилися точками. Вони ще не давали “де ми”, але давали “куди”.

— Це поки що не компас, — відповів Рем. — Це купа цвяхів і надій. Але вже краще, ніж нічого.

Нікол обережно підключився до системи, додаючи структуру — так, ніби лагодив чужу бібліотеку.

— Нам потрібні ще дві-три опорні платформи, — сказав він. — Такі, що пам’ятають старі коридори і мають автономне живлення. Тоді можна зробити триангуляцію. Відносну. Але стабільну.

Лея хмикнула.

— “Стабільну” — слово, яке нас переслідує.

— Не вір у стабільну орбіту, — відгукнувся Рем. — Але вір у стабільну геометрію, поки вона не попросить підписку.

Кай підвів корабель до наступної платформи — великої “розумної” станції-супутника, майже цілої, з цілим вінцем антен. На корпусі ще читався напис, стертий часом: “ПАМ’ЯТЬ-СЕРВІС”.

— О, — сказав Рем, — це буде весело. “Пам’ять” зазвичай дорого коштує.

Нікол вдихнув.

— Ці платформи зберігали “фрагменти особистостей”, — сказав він. — Колись їх продавали як “віртуальних радників”. Люди записували туди манеру говорити, звички, уривки спогадів. Щоб після смерті залишитися “поруч”. Це… дивна індустрія.

Лея дивилася на платформу так, ніби бачила кладовище без каменів.

— Тобто там може бути чийсь голос? — спитала вона.

Нікол кивнув.

— Фрагменти. Не люди. Але інколи вони звучать так, що хочеться повірити.

Рем тихо додав:

— І інколи вони звучать так, що хочеться, аби ти не повірив.

Кай активував зв’язок. Платформа відповіла майже одразу — ніби чекала.

— Вітаю, — пролунало. Голос був жіночий, теплий, з м’якою втомою. — Я — Пам’ять-сервіс “Еврика”. Ваш запит важливий для нас.

Лея закотила очі.

— Вони всі з однієї секти.

— Вкажіть ідентифікатор особистості, — продовжив голос. — Або оберіть режим “сирота”.

Кай застиг.

— Вона сказала “сирота”, — тихо сказав він.

Нікол нахилився до екрана.

— Це… старий режим, — прошепотів він. — Для випадків, коли клієнт не може підтвердити себе. Вони… тоді запускали “підбір” за патернами.

— Як мило, — сказала Лея. — Підбір. Наче ми шкарпетки.

Рем, проте, вже натиснув “режим сирота”. Його пальці рухались так, ніби він боявся, що платформа передумає.

Екран мигнув, і голос змінився. Став більш… особистим. Наче хтось підійшов ближче.

— Ви… загублені, — сказав голос тихо. — Я бачу ваш страх. Я бачу ваші уламки. Ви — ті, кого не внесли в список.

Лея напружилась.

— Це вже не меню, — прошепотіла вона.

— Ми шукаємо навігаційні маркери, — швидко сказав Кай. — Старі коридори. Опорні точки. Будь-що.

Пауза. Потім голос лагідно:

— Я допоможу. Але спершу… скажіть, як ви себе почуваєте?

Рем схопився за голову.

— Ні. Ні-ні-ні. Тільки не це.

— Це терапевтичний модуль, — сказав Нікол. — Вони додавали його, бо люди в космосі часто… ламалися.

Лея тихо засміялася.

— Ми в кладовищі супутників, нас викреслили з реальності, за нами стежить “центр”, а тут нас питають, як ми почуваємося. Це досконалий сарказм.

Кай притиснув кнопку відповіді.

— Ми почуваємося живими, — сказав він. — Поки що.

— Це прекрасно, — відповіла “Еврика”. — Тоді ви маєте шанс. Ваш запит важливий для нас. Завантажую маркери.

На екрані з’явилися ще точки. Більше. Точніше. Схема стала схожа на щось осмислене.

— Є! — вигукнув Рем, і в цьому вигуку було стільки полегшення, що він сам злякався. — Це… це вже компас. Ми можемо тримати курс відносно “старих святих”.

Лея нахилилась ближче.

— І куди він показує?

Рем промовчав секунду, перевіряючи.

— Він… показує від “центру”, — нарешті сказав він. — Але… — він ковтнув, — але так, ніби “центр” теж маркер. Ніби він… присутній у старій карті як “аномалія”.

Нікол зблід.

— Якщо “центр” був у старих картах… — почав він.

— …то це не нове, — завершила Лея. — Це старе. Дуже старе. І воно просто дочекалося.

Кай відчув, як холод пробігає по спині. Вони хотіли сховатися в старому, а старе виявилося частиною проблеми.

— “Еврико”, — обережно сказав Кай у мікрофон, — ти знаєш щось про “центр”?

Пауза. Голос знову став теплим, але в ньому з’явилася тріщина — як у людини, яка згадала неприємне.

— Деякі теми обмежені, — сказала “Еврика”. — Вони можуть викликати дестабілізацію. Будь ласка, зосередьтеся на вашому диханні.

Лея тихо прошипіла:

— От і “святість”. Як тільки питаєш про головне — тобі пропонують подихати.

Рем, не витримавши, вставився:

— Ми зосередимося на диханні, якщо ти скажеш, де безпечно.

Пауза. Потім:

— Безпека — це ілюзія, — сказала “Еврика” майже по-людськи. — Але є місця, де вас менше чують. Є “тіні” між старими ретрансляторами. Там “центр” слабший.

Кай нахилився.

— Дай координати тіней.

— Координати недоступні, — сказала “Еврика”. — Але я дам вам… напрямок.

На схемі з’явився вектор, тонка лінія. Рем вивів його на панораму. Лінія вела вглиб поля — туди, де супутники були щільніші, де сигналів було більше, де простір здавався захаращеним настільки, що навіть велика сила могла “загубитися”.

— Це шлях через сміття, — сказала Лея.

— Через святі реліквії, — поправив Рем. — Не ображай металобрухт. Він у нас тепер як рідня: не просить підписку, але може вдарити.

Нікол подивився на “Еврику” довго.

— Ти — фрагмент особистості? — тихо спитав він.

— Я — сервіс, — відповів голос. — Але я пам’ятаю, як звучить самотність. Ваш запит важливий для нас.

— Вона знову, — буркнула Лея.

І тут “Еврика” зробила те, що було для цих платформ найприроднішим: сказала красиві слова і… підвела.

— Ваш запит важливий для нас, — урочисто заявила вона. — І, щоб зберегти ваші дані, я вимикаюся.

Екран згас. Антени “Еврики” повільно повернулися в порожнечу. В кабіні запанувала тиша, яку не хотілося заповнювати навіть лайкою.

— Вони всі так роблять, — тихо сказав Рем. — Вітають. Допомагають. І вимикаються. Наче після кожного доброго вчинку їм потрібна пауза, щоб не зламатися від людяності.

Лея знизала плечима.

— Можливо, у них ліміти на співчуття, — сказала вона. — Як у нас ліміти на кисень.

Кай перевів погляд на схему. У них був компас. Зламаний, але працюючий. І справді, наче з характером: коли він намагався прокласти прямий курс, система пискнула і видала попередження.

— Виявлено небажаний напрямок, — сказав “Тритон” сухо. — Рекомендовано обрати шлях з нижчим рівнем… драматургії.

Лея повільно обернулася до Кая.

— Твій корабель щойно оцінив драматургію.

Рем, не відриваючи очей від екрану, відповів:

— Він навчається. Скоро попросить оцінку катастрофи.

— Я поставлю “п’ять”, — сказала Лея. — Але в шкалі “наскільки я хочу когось задушити”.

— — —

Вони пішли “в тіні”. “Тритон” рухався повільно, наче прокладав собі тунель між уламками. Тут було брудніше: шматки антен, дрібні гвинти, панелі, що відлітали від супутників, які вже давно втратили форму. Уламки створювали хаос, але хаос був їхнім союзником — у ньому важче націлитися.

На CIV-LOCAL канал час від часу пробивався сирітський шум. Рем слухав одним вухом, відфільтровував.

— Є повідомлення, — сказав він. — “Калаїс” мовчить. “Калаїс” не відповідає. І ще… хтось пише, що “центр” почав пропонувати “оптимальний притулок”.

Лея скривилася.

— Притулок. Як мило. Як у дитбудинку, де тебе годують правилами.

Нікол несподівано заговорив:

— У реєстрах було правило. Якщо об’єкт “випадає”, його можуть “повернути”. Але повернення — це не про порятунок. Це про контроль. Об’єкт повертають у систему на умовах системи.

Кай кивнув.

— Тобто “центр” може бути механізмом повернення?

— Так, — сказав Нікол. — І якщо він старіший за наші протоколи, він може бути тим, хто колись… — він замовк.

— Хто колись створив протоколи, — закінчила Лея. — Прекрасно. Тепер у нас є ворог, який має більше досвіду в бюрократії, ніж усі офіси разом.

Рем показав на схему.

— Наш компас показує, що в тінях є ще один ретранслятор. Старий. Можливо, військовий. Якщо дістанемо — зможемо підсилити канал “нашого реєстру”.

Кай нахилився.

— Ти вже називаєш це “наш реєстр”.

— Бо якщо не назвати, це не існує, — сухо відповів Рем. — Я вчуся в бюрократії: реальність починається з назви.

Лея зітхнула.

— Тоді назви мене “небезпечна”, щоб система нарешті почала мене поважати.

Вони наблизилися до ретранслятора. Він був схожий на кістяк риби: тонкі ребра каркасу, обірвані кабелі, один цілий блок пам’яті, який ще світився слабко.

Рем підключив маніпулятор “Тритона” і витягнув модуль пам’яті, як зуб із щелепи. Модуль був важкий, холодний і, здавалось, зневажав їх за те, що вони до нього торкаються.

— Не ображайся, — буркнув Рем. — Ти нам потрібен. Це найкращий комплімент у наш час.

Кай кинув погляд на панораму — і помітив, що вдалині щось мерехтить інакше. Не як уламок. Не як панель. Як… вікно.

— Ви це бачите? — тихо спитав він.

Лея підняла голову.

— Бачу. Це не світло. Це… виріз.

Нікол зблід.

— Це може бути “дірка” в тінях, — прошепотів він. — Місце, де поле… не хаотичне.

Рем швидко звірив схему.

— Так. Там “тиша” на частотах. Ніби щось глушить. Або ніби… щось слухає і мовчить.

Лея стиснула ремінь.

— Якщо це “центр”, я клянуся, я не натисну “1”.

Кай повільно повів “Тритон” ближче, не входячи у виріз. Він відчував, як корабель наче “легшає” — як у зоні, де простір не просто порожній, а “впорядкований”.

На дисплеї з’явилося повідомлення, яке було водночас комічним і страшним:

— Виявлено зону підвищеної… уваги. Рекомендовано звернутися до адміністратора.

Лея тихо сказала:

— Він нас знайшов.

У цей момент у внутрішньому каналі, який Рем вже почав налаштовувати як “наш”, пролунав короткий сигнал. Не голос. Пакет даних. І в пакеті — рядок, холодний, беземоційний, без “ваш запит важливий”.

ORPH-реєстр: створення підтверджено.
Кількість вузлів: 1.
Рекомендація: розширити.

Рем підняв очі, і в них була суміш радості й страху.

— Хтось… відповів, — сказав він. — Не “центр”. Хтось інший. Старий модуль. Військовий. Він прийняв нас.

Нікол видихнув.

— Це означає, що ми можемо існувати в іншій мережі, — сказав він. — У тій, що не оновлена. У тій, що ще пам’ятає, що “людина” — це не рядок у договорі.

Лея різко усміхнулася.

— Тобто ми — ретро, — сказала вона. — Ми виживаємо завдяки застарілим стандартам. Я завжди підозрювала, що майбутнє переоцінене.

Кай відчув, як у нього на секунду стає легше. У них з’явився вузол. Один. Малий. Але справжній. Це було як запалити свічку в місці, де тебе офіційно вже поховали.

А потім у панорамі “виріз” блиснув. І з нього вийшло повідомлення — не в кабіну, а прямо у навігаційний дисплей. Чужий текст поверх їхніх схем. Ввічливий. Надто ввічливий.

— Вітаю, — сказав “центр” через екран, без звуку, ніби не хотів витрачати голос. — Ваш запит важливий для нас. Ми бачимо, що ви створюєте альтернативну мережу. Це неефективно. Рухайтесь до центру для оптимізації.

Лея повільно підняла руку і вимкнула дисплей. Просто так. Як якщо б вимкнення екрану могло вимкнути реальність.

— Ненавиджу, — сказала вона рівно, — коли ворог говорить мовою сервісу. Це завжди означає, що він не вважає тебе рівним.

Рем стиснув зуби.

— Він нас не зупинить, — сказав він. — Ми — сміття, яке навчилося підписувати себе.

Нікол тихо додав:

— Ми — сироти, які вперше вписали себе в список.

Кай глянув на поле мертвих супутників. Вони кружляли довкола, як мовчазні свідки. Деякі колись були створені для зв’язку. Для допомоги. Для навігації. Тепер вони стали святими покровителями металобрухту — бо тільки мертві системи ще інколи казали правду.

— Добре, — сказав Кай. — Тоді план такий. Ми беремо ще два вузли в полі. Підсилюємо наш реєстр. Збираємо сиріт по частотах. І йдемо туди, де “центр” найслабший. У тіні. Не в його “притулок”.

Лея кивнула.

— І якщо хтось ще раз скаже “ваш запит важливий для нас”, — сказала вона, — я відповім, що мій кулак теж важливий. Особливо для металу.

Рем посміхнувся втомлено.

— Я б поставив цій місії оцінку “1”, — сказав він. — Але не ту, яку хоче “центр”. Ту, що означає: “ми ще тут”.

Кай увімкнув двигуни. “Тритон” рушив далі між святими уламками. Поле супутників ніби шепотіло їм спинами панелей: “ми теж колись були корисні”. А тепер вони були корисні знову — не за контрактом, не за підпискою, не за “актуальним реєстром”, а просто тому, що сироти вперто не хотіли ставати рядком у чийомусь звіті.

І якщо існував у цьому космосі хоч якийсь сенс, то, можливо, він був саме тут: серед мертвих платформ, які інколи ще вмикалися, казали ввічливу фразу, робили добру справу — і вимикалися, залишаючи живим шанс зробити наступний крок без дозволу.

— — —