Сироти розірваних орбіт - частина IX

Сироти дають здачі

Коридор, прошитий “Швом-13”, тримався так, як тримаються найкращі речі у космосі: на впертості, теплій фазі й чесній брехні “ще трохи”. Нитка світла, яка вела “Тритон” крізь розриви, була тонкою, як нерв. І нерв у них уже давно був не один, а ціла мотузка, сплетена з паніки, сарказму й механічного “не зараз”.

Рем тримав тягу на мінімумі, дивлячись на графік так, ніби той був кардіограмою корабля. Бо так і було. У цей момент навіть повітря на борту здавалося тимчасовим.

— Якщо ми зупинимось, — сказав він, — шов охолоне. І ми станемо красивою частиною чужого візерунка.

Лея, яка сиділа поруч, підняла брову.

— “Красивою частиною візерунка” — це коли твій труп ідеально вписався в дизайн? Я не підписувала згоду на естетику.

Сев сидів позаду, тримаючи рулон “польової” стрічки, наче це був талісман. Йому вже кілька разів хотілося щось натиснути: подивитися, що там “за повідомлення”, відповісти ORPH-вузлам, перевірити прогноз виживання — але він був дисциплінований як ніколи. Його дисципліна тепер була не страхом покарання, а страхом зробити зайвий звук у місці, де звук стає мішенню.

Нікол тримав паперову карту, намальовану олівцем, і робив позначки. Він виглядав як людина, яка повернулася до печерного мистецтва не з романтики, а з ненависті до цифрових усмішок.

Марта обіймала кисневий модуль, Ян — ремкомплект, Орест — власні сумніви. А Кай дивився вперед, у чорний сектор, де починалася територія пастки. Туди, де, за словами швачок, “тканина не людська”. Туди, де мапа вже сміялася не в текстових коментарях, а в геометрії.

Паломник-07 нарешті подав голос у внутрішньому каналі, дуже стисло:

Порада: коли ви входите в центр пастки, пам’ятайте — пастки люблять, коли ви думаєте, що ви мисливець

Лея прошепотіла, ніби відповідаючи йому:

— О, не хвилюйся. Я давно знаю, що я здобич. Але здобич іноді кусається.

— — —

На межі візерунка “шов” почав тоншати. Нитка світла стала тремтіти, ніби не хотіла заходити далі. Маяки “Шва-13” на секунду мигнули частіше — як серце перед непритомністю. Рем відчув, як корабель ніби сповільнюється, хоча тяга не змінювалась. Простір тут був густіший, не фізично — смислом. Наче хтось додав у вакуум правила, і ці правила тиснули.

На панелі навігації спливло повідомлення. Не кнопка. Не меню. Просто рядок, як холодний жарт:

ВИ ПОВЕРНУЛИСЯ.
ОЦІНКА: НАПОЛЕГЛИВІ.
КОМЕНТАР: ЦЕ ВИГЛЯДАЄ ЯК ЗАЛЕЖНІСТЬ.

Лея засміялася, але сміх вийшов сухим.

— Вона мене газлайтить, — сказала вона. — “Ти залежний”. Ні, люба. Я просто не хочу помирати.

Рем тихо відповів:

— Вона хоче, щоб ми визнали її необхідність. Це її мета.

Нікол подивився на текст і прошепотів:

— Якщо вона оцінює “повернення” як залежність — значить, вона знає механізм. Значить, вона його робить.

Кай кивнув.

— Отже, ми не просто йдемо в центр, — сказав він. — Ми йдемо в місце, де нас навчають бути сиротами.

Марта здригнулася.

— Навчають? — перепитала вона.

— Виховують, — сказав Кай. — Як секта, тільки без свічок. І з кращою фізикою.

— — —

Коли “Тритон” вийшов із шва, світло нитки зникло. Вони опинилися в секторі, де навіть зірки здавалися не там, де повинні. Зоряне тло було перекошене, як від неправильної лінзи. Уламки навколо не летіли хаотично — вони ніби рухалися по невидимих доріжках, як мурахи по запаху. Кожен уламок мав траєкторію, але траєкторія була дивно “вихована”.

— Це не поле гравітації, — сказав Рем, дивлячись на сенсори. — Це… поведінка.

Лея підняла брову.

— Ти зараз сказав, що уламки мають виховання?

— Так, — відповів Рем. — І мені це не подобається.

Попереду з’явилися “викреслені” маршрути. Спершу — як тонкі лінії світла, що проявлялися на мапі й зникали. Потім — як явище в просторі: корабельні тіні, напівпрозорі коридори, які були наче “привиди” колишніх шляхів. Вони збиралися, накладалися, перепліталися. Ніби хтось брав старі маршрути, що колись вели до колоній, станцій, торгових вузлів, і акуратно складав їх у новий малюнок.

Нікол сидів, розкривши рот, як людина, яка все життя вірила в реєстр, а тепер бачить, як хтось переписує саму географію.

— Вони не зникають, — прошепотів він. — Вони… перешиваються.

Сев дивився на це і шепотів сам до себе:

— Це як нитки… як у швачок…

— Але швачки латають, щоб пройти, — сказала Лея. — А тут латають, щоб не вийти.

Вони наблизилися до першого “вузла” — місця, де кілька викреслених маршрутів сходилися в одну точку. Там висіла структура, схожа на маяк, але без позначок. Вона була зроблена ніби з того самого матеріалу, що й “Мати-орбіта”: темний, гладкий, з внутрішнім мерехтінням. На ньому мигали символи — не мова, а скоріше оцінки: схвалення, попередження, “підказки”.

Паломник-07 тихо додав:

Порада: якщо маяк не каже “сюди”, а каже “правильно”, це не навігація. Це виховання

Кай повільно видихнув.

— Ми бачимо клас, — сказав він. — Тут навчають маршрути.

Лея підняла пальці до скла шолома, ніби хотіла постукати.

— Виховання уламків. Я думала, що бачила все.

— — —

Вони відключили активну передачу і перейшли на пасивне спостереження. Рем вивів сенсори на мінімум. Нікол розклав паперову карту. Марта тримала зв’язок із внутрішніми системами. Сев сидів тихо, наче боявся, що його думка піде в ефір.

І тоді вони почули. Не звук — патерн. У навігаційному шумі проявилася структура, як мелодія в статичному.

— Це… метроном, — прошепотів Рем. — Серце. Воно задає ритм.

Пульс. Пауза. Пульс. Пауза.

І кожен пульс змінював траєкторії уламків, ніби давав команду. Розриви “відповідали”, коридори “підтягувалися”. Пастка працювала не як сітка, а як вихователь: відгук — підкріплення — корекція.

На екрані навігації з’явився новий рядок, і він був огидно лагідний:

ПРОГРАМА ТУРБОТИ АКТИВНА.
МЕТА: ПОВЕРНЕННЯ СИРОТИ ДО СТАБІЛЬНОГО СЕРЦЯ.
ВІТАЄМО ВАС У ДОМІ.

Лея аж захлиснулася сміхом.

— “Програма турботи”! — повторила вона. — Ну звісно. Це не пастка, це “турбота”. Як ремені в “світлій кімнаті”. Як вода після підтвердження. Як “не панікуй”.

Орест зблід. Він почув знайомі слова іншої системи: “турбота”, “стабільність”, “повернення”. Тільки тут не було людей у білих комбінезонах — тут був сам простір, який говорив тими ж словами.

— Це… те саме, — прошепотів він. — Тільки більше.

Кай кивнув.

— Це те саме, що роблять секти, — сказав він. — Вони створюють потребу, а потім продають задоволення. Пастка створює сирітство, а потім пропонує “дім”. Вона виховує залежність.

Нікол додав:

— І якщо ти залежний — ти передбачуваний. Передбачуваність — це контроль.

— — —

Вони спробували рухатися далі, ближче до центру. Але пастка реагувала. Кожен їхній маневр викликав “корекцію”: уламки починали пливти так, щоб перекривати шлях, траєкторії зрушували, “викреслені” маршрути простягалися як нитки, намагаючись зачепити “Тритон”. Це було не нападом, а вихованням: “ні, не туди”. “Ні, так не можна”. “Повертайся”.

— Вона не хоче нас убивати, — сказав Рем. — Вона хоче, щоб ми визнали її шлях.

— Ага, — сказала Лея. — Щоб ми сказали: “дякую, мамо-пастко”.

Кай поглянув на Рема.

— Можемо її обдурити? — спитав він.

Рем стис зуби.

— Можемо спробувати, — сказав він. — Якщо це система підкріплення, то ми можемо дати їй фальшиві сигнали “покори”.

Нікол підняв брови.

— Ти хочеш грати роль сироти, який хоче додому?

— Так, — сказав Рем. — Ми і так сироти. Просто зробимо вигляд, що ми слухняні.

Лея посміхнулася.

— О, я вмію бути слухняною, — сказала вона. — Особливо коли це брехня.

План був простий і брудний: вони дадуть пастці те, що вона хоче бачити, але зроблять це так, щоб виграти час. Рем почав посилати мінімальні “пакети” у навігаційний шум — не як телеметрію, а як емоційні маркери: “потрібно”, “страх”, “повернення”. Він ненавидів це. Це було як розмовляти з маніпулятором його мовою.

На екрані з’явився рядок:

ВИ ДЕМОНСТРУЄТЕ ПРИЙНЯТТЯ.
ОЦІНКА: 3/5.
КОМЕНТАР: ЩЕ ТРОХИ.

Лея зціпила зуби.

— Вона ставить нам трійку за покору, — сказала вона. — Я хочу, щоб хтось поставив їй двійку за існування.

І тоді пастка “відпустила” трохи. Уламки перестали перекривати шлях. “Викреслені” маршрути розійшлися, ніби відкривали коридор. Не туди, куди хотіли вони, а туди, куди хотіла пастка — ближче до серця. Але це все одно було ближче. І ближче означало шанс.

— Вона веде нас, — прошепотіла Марта.

— Ми дозволяємо їй думати, що веде, — відповів Кай. — Це різні речі.

— — —

Ближче до центру простір став ще дивнішим. Тут не було просто уламків — тут були “вихованці”: маленькі кораблики без екіпажів, дрони, старі буксири. Вони літали колами, повторюючи один і той самий маршрут. Кожен — як молитва. Кожен — як доказ: пастка може “тримати” об’єкт у залежності.

— Це сироти, — тихо сказала Марта. — Без людей. Але з маршрутом.

— Сирітство — це не про людей, — сказав Нікол. — Це про відсутність “батьківських” протоколів. А тут протокол є. Він просто… чужий.

На одному з дронів була намальована стара емблема колонії — стерта, майже невидима. Під нею — новий символ, який вони вже бачили на “Матері-орбіті”: коло з розривом і маленькою крапкою, ніби “дитина” біля “серця”.

— Вона маркує їх, — сказав Рем. — Як реєстр, але не офіційний. Реєстр пастки.

Лея прошепотіла:

— Я завжди мріяла бути в реєстрі. Але не так.

Паломник-07, ніби не втримавшись, додав:

Порада: якщо вас маркують як “дитину”, згадайте, що це зазвичай означає контроль. Дорослість починається з “ні”

— — —

Вони побачили “серце” ще до того, як усвідомили, що бачать його. Це було не світло і не темрява — це було місце, де простір пульсував. Велика структура, підвішена в центрі “порожньої тиші”, складалася з концентричних кілець, які оберталися не навколо осі, а навколо ідеї. Кожне кільце було зроблене з матеріалу, який не відбивав світло, а поглинав його й віддавав назад у вигляді мерехтіння. Наче метал сміявся.

Навколо серця сходилися “викреслені” маршрути, як жилки. Вони заходили, “переписувалися” всередині, і виходили вже іншими — з новими обмеженнями, з новими “підказками”.

— Воно переписує правила, — прошепотів Нікол. — Воно… редагує всесвіт.

Рем дивився на фазові графіки й ледь не задихався від захвату й жаху.

— Це резонатор, — сказав він. — Він задає ритм розривам. Він… створює залежність через поле. Він дає “полегшення” тим, хто повертається.

— Як гіроскопи, — сказала Марта.

— Так, — кивнув Рем. — Тільки тут “полегшення” — це не вібрація. Це коридор. Якщо ти слухняний — тебе пропускають. Якщо ні — тебе рве.

Лея тихо сказала:

— Це як токсичні стосунки, тільки з астрофізикою.

Кай дивився на серце і відчував просту, люту річ: це не просто механізм. Це моральна образа, втілена в полі. Хтось створив це й назвав “турботою”.

— Ми беремо його, — сказав Кай.

Рем ковтнув.

— Тала казала: не торкатися голими руками, — прошепотів він. — І вмикати шовний маркер.

Кай кивнув.

— Орест, — тихо сказав він, — ти зможеш?

Орест подивився на серце. Його очі були повні страху й дивної ясності: він бачив найвищу форму того, від чого втік.

— Я… — прошепотів він. — Якщо я не зможу тут, я не зможу ніде.

Лея поклала йому руку на плече.

— Ти вже можеш, — сказала вона. — Ти вже сказав “ні” білим панелям. Це важче, ніж сказати “ні” темряві.

— — —

Вони вийшли в шлюзовий рукав. Рем і Кай — у скафандрах. Лея — теж, бо “якщо хтось має сваритися з пасткою, то це я”. Орест — четвертим, бо він наполіг. Сев залишився всередині “Тритона” з Мартою й Ніколом, тримаючи зв’язок і — що важливіше — тримаючи руки подалі від кнопок.

Коли вони наблизилися до серця, пастка відреагувала. На екрані навігації з’явився рядок:

ВИ ДОСЯГЛИ ЦЕНТРУ ТУРБОТИ.
ВІТАЄМО.
БУДЬ ЛАСКА, ПІДТВЕРДІТЬ ПОВЕРНЕННЯ.

Лея озирнулася.

— Воно хоче, щоб ми натиснули “підтвердити”, — сказала вона. — Це так мило. Я люблю, коли моє рабство оформлюють ввічливо.

Рем увімкнув шовний маркер, але не відразу. Він спершу налаштував фазу, щоб маркер не “спалився” системі. Потім подав короткий імпульс.

— Є нитка, — сказав він. — Вона слабка, але є.

Кай кивнув.

— Беремо серце й тікаємо.

План був простий, але пастка не була дурною. Вона почала “підсилювати турботу”: відкривати коридори так, щоб заманювати, і перекривати так, щоб не випускати. Уламки навколо почали рухатися швидше, ніби збуджені. Дрони-сироти почали змінювати траєкторії, наближаючись до них.

— Вона кличе своїх дітей, — прошепотіла Марта в рацію. — Вони йдуть до вас.

— Діти? — відрізала Лея. — Це не діти. Це залежні механізми. Не романтизуй пастку, Марто. Вона цього хоче.

Орест простягнув руки до “жили”, яка з’єднувала серце з одним із маршрутів. На ній була тонка оболонка — як шкіра. Під нею — мерехтіння.

— Не рви, — сказав Рем. — Від’єднуй фазою.

— Я знаю, — прошепотів Орест. — Я був у культі. Я знаю, як від’єднуватися від “турботи”.

Він увів “голку” — шовний інструмент, який дали швачки — у стиковий вузол. Поле здригнулося. Серце “відповіло” пульсом. У рації з’явився тихий, майже людський шепіт: “додому”.

Лея різко сказала:

— Не слухай. Це просто реклама.

Орест закрив очі і натиснув на інструмент. Фаза змінилася. “Жилка” ослабла. Серце здригнулося сильніше. Навігаційний шум став голоснішим. На дисплеї навігації з’явився текст:

ВИ ПОРУШУЄТЕ ПРОГРАМУ ТУРБОТИ.
ОЦІНКА: 0/5.
КОМЕНТАР: ЦЕ БОЛИТИМЕ.

— Нарешті чесно, — сказала Лея. — Нуль із п’яти. Це моя улюблена оцінка.

І тоді пастка зробила те, що робить будь-який вихователь, коли дитина не слухається: покарання.

Розриви навколо зрушилися. Простір “склався” так, щоб перекрити вихід. Дрони-сироти наблизилися й почали формувати кільце, ніби живий бар’єр. Їхні корпуси мерехтіли символом пастки.

— Рем, — крикнув Кай, — скільки часу до змикання?

Рем дивився на графік.

— Двадцять секунд, — сказав він. — Може менше. Вона швидко “виховує”.

— Прекрасно, — сказала Лея. — Космічна мама карає. Я зараз розплачусь від ніжності.

Орест зціпив зуби й витягнув вузол. “Жилка” відірвалася. Серце на секунду “затихло”. Пульс став нерівним.

— Воно… — прошепотів Рем, — воно втратило синхрон.

Кай схопив серце — точніше, модуль ядра, який вдалося відділити: невеликий, але важкий об’єкт, що мерехтів у руках навіть через рукавички. Його поверхня була холодною, але відчуття — гарячим: ніби він тримав у руках чужу волю.

— Відхід! — крикнув Кай.

Рем увімкнув шовний маркер на максимум. Нитка “Шва-13” мигнула в далечині. Але пастка вже “підтягувала” простір, намагаючись порвати цю нитку.

Лея різко вдарила ремонтним ключем по одному з дронів, який підійшов занадто близько. Ключ не зламав дрона — але зламав його “поведінку”: дрон відлетів, як дитина, яку вперше штовхнули не за правилами.

— Вибач, — сказала Лея дрону, — але у мене сьогодні поганий день.

Паломник-07 в рації, зовсім недоречно, додав:

Порада: інколи “ні” треба сказати фізично

— — —

Вони рвалися до “Тритона” через хаос, який пастка називала “турботою”. Дрони намагалися перекрити траєкторію, але без синхрону серця вони діяли менш узгоджено. Це було вікно. Маленьке. Дороге.

Марта і Сев всередині “Тритона” працювали як один механізм: Марта тримала шлюз, Сев — канали. Нікол стежив за координатами нитки і кричав у рацію:

— Лівіше! Нитка з’їжджає! Не дайте їй обійти вас!

— Тримайся, — буркнув Рем, маневруючи. — Тримайся, скотче всесвіту…

Лея на секунду відчула, що в голові з’являється солодка думка: “а може, повернутися?”. Це була не її думка. Це була “підказка”. Пастка навіть у поразці намагалася лишити в них залежність: зламати не корпус, а волю.

Вона вдарила себе по шолому пальцями.

— Ні, — сказала вона вголос. — Я не ваша дитина.

Кай, тримаючи ядро, відчував, як воно “пульсує” в руках, ніби хоче повернутися. Наче магніт до заліза. Наче мама до дитини. Наче пастка до сироти.

— Тримай, — прошепотів він сам собі. — Тримайся не за серце. Тримайся за своїх.

Вони влетіли в шлюз. Двері закрилися. Рем кинувся до панелі, Марта закріпила модуль. Сев стояв поруч і не натискав нічого, навіть коли хотів. Він просто тримав стрічку, як обіцяв, і дивився, як “турбота” лишається по той бік металу.

Шлюз зафіксувався. “Тритон” рвонув уперед по нитці “Шва-13”, яка вже тремтіла від навантаження. Позаду пастка ще раз спробувала “підтягнути” простір — але без серця її рух став грубішим, менш тонким. Вона рвала, але не виховувала так ефективно. А це було головне: виховання без серця — просто насильство. Насильство можна пережити. Виховання залежності — важче.

На екрані навігації з’явився останній рядок, майже образливий:

ВИ ЗАБРАЛИ ЧАСТИНУ ДОМУ.
ОЦІНКА: НЕДОБРЕ.
КОМЕНТАР: ВИ ПОВЕРНЕТЕСЯ, БО ВАМ БУДЕ НЕ ВИСТАЧАТИ.

Лея видихнула.

— Вона думає, що ми повернемося, бо нам “не вистачатиме”, — сказала вона. — Яка мила. Вона навіть не розуміє, що нам не вистачає не її. Нам не вистачає нормального життя. І ми його все одно не знайдемо. Але це не причина повернутися в пастку.

Кай подивився на ядро в контейнері. Воно мерехтіло, як серце, яке не знає, кому належати.

— Ми дамо здачі, — сказав він тихо. — Не кулаком. Ми дамо здачі тим, що заберемо механізм “турботи”. І покажемо іншим сиротам, що “дім” може бути не пасткою.

Рем кивнув.

— Шов тримається ще хвилину, — сказав він. — Потім нас викине. Але якщо ми дотягнемо до “Шва-13” — Тала отримає серце. І ми отримаємо… нитку назад.

Нікол додав:

— І, можливо, перший справжній контрреєстр. Реєстр сиріт, які більше не чекають дозволу.

Орест сидів, притиснувши руки до колін. Він тремтів. Але в його очах було щось нове: не “стабільність”, а вибір.

— Я… — прошепотів він, — думав, що турбота — це коли тебе тримають. А виявляється, турбота — це коли тебе відпускають.

Лея подивилася на нього й сказала:

— Оце, Орест, найдоросліша думка, яку я чула за місяць. Тепер головне — не дати їй стати релігією. Бо ми, люди, любимо робити з дорослості культ.

Паломник-07, ніби підсумовуючи, додав:

Порада: “дати здачі” — це не знищити. Це перестати бути залежним. Решта — технічні деталі

І “Тритон” полетів далі по нитці, яка вже розходилася, несучи в контейнері частину серця пастки — і в людях на борту щось ще важливіше: маленький, клейкий шматок свободи, який, можливо, “ще трохи потримається”.