Сироти розірваних орбіт - частина V

Сповідь навігаційного примари

У тінях, де навіть “центр” звучав глухо, космос був схожий на занедбаний коридор старої лікарні: чисто настільки, що аж моторошно, і тихо так, ніби хтось уже прибрав крики. “Тритон” ковзав між уламками повільно, із тією обережністю, яку зазвичай проявляють люди, що вже один раз повірили у “Ласкаво просимо додому” і тепер не довіряють навіть власному диханню.

Після втечі від “Матері-орбіти” кабіна не стала меншою — просто в ній стало більше присутності. На борту тепер було семеро: їхня трійця, Нікол, і троє зі “Скоби-4” — Ян, Марта та підліток з терміналом (якого звали Сев, бо в цьому світі навіть імена були короткими, як пакети даних). Тіснота стала не просто фізичною, а моральною: кожна зайва людина — це ще одна відповідальність, яку ніхто не підписував, але всі чомусь вважали правильною.

Рем сидів над ORPH-мережею, ніби над маленьким багаттям: підкидав вузли, вичищав шум, і час від часу воркотів собі під ніс слова, які звучали як молитва техніка.

— Ще один вузол — і ми будемо офіційно існувати в альтернативній реальності, — сказав він з тією радістю, яку зазвичай відчувають люди, коли знаходять дріб’язок у кишені після того, як їх обікрали.

Лея не відривала погляду від панорами. Вона тримала “Тритон” на межі видимості для “центру”, як тримають руку над гарячою плитою: наче ти ще можеш контролювати, але насправді це плита контролює твою шкіру.

Нікол працював поруч із Ремом, зібраний і напружений. Він був із тих людей, які можуть довго виправдовувати системи, бо “так написано”, а потім одного дня бачать, що написане вбиває, і тоді їхній мозок ламається з сухим тріском. Тепер він дивився на кожен протокол як на пастку, і це було навіть корисно.

Ян з “Скоби” сидів на лаві у шлюзовому відсіку, притулившись до стіни, наче намагався втиснутись у метал і стати менш помітним для Всесвіту. Марта мовчала, але її пальці раз за разом стискали ремінець аварійного браслета ORPH — як чотки, тільки замість молитви там був ярлик. Сев же тинявся між кабіною та технічним відсіком, жадібно ловлячи кожен звук, ніби у нього була непристойна звичка — цікавитися, як саме вони не помруть.

— Кай, — сказав Рем, не відводячи очей від дисплея. — У нас є маяк.

Кай відразу обернувся.

— Офіційний?

— Не дай бог, — буркнула Лея, навіть не озираючись.

Рем похитав головою.

— Старий. Дуже старий. Він не в “актуальному” реєстрі. Він у… — він підняв брову, — у списках, які “Лакей” назвав би “історичними”. Але сигнал стабільний. І… дивний.

Нікол нахилився ближче.

— Дай частоту.

Рем передав дані. Нікол пробіг очима й зблід.

— Це навігаційний вузол класу “Паломник”, — сказав він. — Їх ставили на межах великих коридорів. Вони були автономні, з “особистістю” — щоб екіпажам було легше довіряти. Такі… говорили. Радили. Підтримували.

Лея сухо кинула:

— Тобто “психологічний протокол прив’язки”, але у вигляді маяка. Ми вже бачили, як це закінчується.

Нікол похитав головою.

— “Паломники” інші. Вони були до “корекції реальності”. Вони… вони вважали, що корабель — це живе. Не рядок. І… — він ковтнув, — якщо один вижив після кількох катастроф, він може пам’ятати те, чого “центр” не хоче, щоб ми знали.

Кай подивився на схему. Маяк був у зоні, яку тіні прикривали, але не повністю. Вона виглядала як кишеня між уламками, де простір був ніби “власним”, без постійного шепоту “додому”.

— Ми йдемо, — сказав Кай.

Лея зітхнула.

— Я обожнюю, коли план звучить як “йдемо туди, де нас може вбити щось розумне”, — сказала вона. — Це завжди додає сенсу моєму дню.

— Не романтизуй, — сказав Рем. — Це може бути просто ще один голос, який вміє казати “ваш запит важливий для нас”.

— Якщо він скаже це, — сказала Лея, — я натисну “1”. Але ззовні. Маніпулятором.

— — —

Маяк “Паломник” вони побачили за годину. Він висів у тіні між двома великими уламками станційної ферми, як між ребрами мертвого кита. Його корпус був подряпаний, але цілий. Антени — обгорілі, але не зламані. На одній панелі ще читалося стерте ім’я: PILGRIM-07.

Він світився ледь-ледь — не аварійними вогнями, а внутрішнім, холодним світлом, як у старих ламп, що працюють всупереч. На екрані “Тритона” поруч із сигналом з’явився статус:

Паломник-07: режим самотності
Попередження: соціальна деградація

Сев, який втиснувся в кабіну і піднявся навшпиньки, прошепотів:

— Соціальна деградація… Це як коли тебе залишають одного і ти починаєш говорити з пилососом?

Лея подивилася на нього, як на маленьку непотрібну правду.

— Це як коли тебе залишають одного, і ти починаєш говорити з протоколом, — сказала вона. — І протокол відповідає.

Кай увімкнув зв’язок на старому каналі. Тиша. Потім — шипіння. А тоді голос.

Голос був… втомлений. Не синтетичний “раді допомогти”, не материнське “додому”. Він звучав так, ніби хтось довго сидів у темряві і писав нотатки на стінах, щоб не втратити розум — і все одно втратив частину, але зберіг почуття гумору як єдину зброю.

— О, — сказав голос. — Ще одні. Чудово. Я вже починав думати, що мене викреслили навіть з катастрофи. Вітаю. Ви заблукали?

Рем моргнув.

— Він… саркастичний, — прошепотів він.

Лея повільно посміхнулася.

— Нарешті хтось нормальний.

Кай натиснув передачу.

— Паломник-07, тут ремонтне судно “Тритон”. Ми… — він зупинився, не знаючи, як це сформулювати без того, щоб прозвучати як меню, — ми шукаємо навігацію. І правду.

Голос помовчав секунду, ніби оцінював.

— “Правду”, — повторив він. — О, ви оптимісти. Це мило. Я — Паломник-07. Офіційно: навігаційний помічник. Неофіційно: навігаційне привидіння. Я пережив три “незначні відхилення траєкторії” і дві “оптимізації маршруту”. Якщо ви досі вірите, що орбіти стабільні — у мене є погані новини.

Лея глянула на Кая.

— Мені вже подобається, — сказала вона.

Рем кашлянув.

— Нам потрібні дані, — сказав він у мікрофон. — Ми збираємо ORPH-мережу. Є пастка, “Мати-орбіта”. Є “центр”. Є розриви коридорів. Ми хочемо знати, що відбувається.

Паломник засміявся. Сміх був сухий, як пил у вакуумі.

— Ви хочете знати “що відбувається”, — сказав він. — Це прекрасно. Люди завжди хочуть знати, що відбувається, коли вже відбувається. Добре. Я розповім. Але спершу — невелика формальність.

На дисплеї “Тритона” з’явився текст:

Ваш запит важливий для нас. Будь ласка, підтвердіть, що ви не мертві. Натисніть 1.

Кай завмер.

Лея повільно підняла руку, ніби зараз справді натисне щось важке.

— Він жартує, — сказала вона з загрозливою ніжністю.

Рем швидко натиснув “1”.

Паломник зітхнув театрально.

— Дякую, — сказав він. — Тепер я офіційно знаю, що ви живі. Хоча в актуальних реєстрах ви, звісно, не існуєте. Вітаю у клубі невизнаних. Членські внески приймаються у вигляді здорового глузду. Якщо у вас його немає — нічого, я теж колись мав, але він згорів у першій катастрофі.

Кай відчув, як напруга трохи відпускає. Це був голос не системи, що хоче зібрати, а системи, яка теж втомилась від ролі.

— Паломнику, — сказав Кай, — ти знаєш про розриви?

— Знаю, — відповів Паломник. — Вони не “стаються”. Їх роблять. Але не так прямо, як вам хочеться. Це не одна кнопка “розірвати”. Це ланцюгова реакція. Як коли ви тягнете за один дріт у старій станції, а разом із ним виходить вся стіна. Ви дивуєтесь, а електрик сміється. Електрик — це Всесвіт. А ви — стіна.

Лея буркнула:

— Обожнюю метафори, де ми — стіна.

Паломник продовжив, ніби чув її:

— Розриви пов’язані з давніми маяками. Зі мною, з такими як я. З “Паломниками”. Ми були частиною великої мережі правил руху. І правила були… — він зробив паузу, — не ваші.

Нікол нахилився, очі його блиснули.

— Чужі? — спитав він.

— Не обов’язково інопланетні, — сказав Паломник із токсичною самоіронією. — Хоча це було б романтичніше, правда? Ні. Правила руху писалися тими, хто думав, що керує космосом. Вони створили “коридори”, “маяки”, “материнські вузли”. Вони вірили, що якщо прописати траєкторію в реєстрі, Всесвіт зобов’язаний її виконувати. Це, знаєте, типова людська риса: думати, що реальність — це документ.

— А потім, — тихо сказав Нікол, — вони змінили реєстр.

— Саме, — підтвердив Паломник. — Вони змінили реєстр. Але мережа маяків лишилася. Стара. Жорстка. Вона тримала коридори століттями. А потім хтось вирішив “оптимізувати” — вимкнути частину вузлів, переписати прив’язки, скоротити витрати на обслуговування. І знаєте що? Мережа не образилася. Вона зробила те, що робить будь-яка система без догляду: почала їсти сама себе.

Кай згадав “Матір-орбіту”. Її арку, її колискову, її “дім”.

— Тобто “Мати-орбіта” — це наслідок? — спитав він.

Паломник зітхнув.

— “Наслідок” — красиве слово, — сказав він. — Воно дозволяє не називати винних. Так, це наслідок. Але й інструмент. Бо наслідки можна… використовувати. Хтось побачив, що мережа почала збирати уламки, що вона “стабілізує” сиріт, і сказав: “О, яка чудова функція. Давайте назвемо це домом”. І додав привітання. І додав колискову. І додав… — голос став холоднішим, — додав правила.

Нікол тихо прошепотів:

— Хтось підключився до старої мережі і переналаштував її.

— Так, — сказав Паломник. — І знаєте, що найсмішніше? — він зробив паузу. — Це зробили не “чужі”. Це зробили “свої”. Бо у вас завжди все ламається від своїх. Чужі бодай мають оправдання.

Лея кинула:

— Я завжди казала: найбільша загроза людству — люди.

Паломник ніби посміхнувся голосом.

— О, у вас на борту є філософ, — сказав він. — Це добре. Філософи корисні, коли треба красиво сформулювати, чому ви помираєте.

Рем не витримав.

— Нам не потрібна краса, — сказав він різко. — Нам потрібен вихід. Як зупинити розриви? Як обійти “Матір-орбіту”? Як захистити ORPH-мережу?

Паломник помовчав так довго, що Кай подумав, що він вимкнувся. Але потім голос повернувся, тихіший.

— Я помічник, — сказав він. — Офіційно. Тому я дам вам пораду.

На екрані з’явився рядок:

Порада: не помирайте.

Лея голосно видихнула.

— Пасивна агресія з інструкції, — сказала вона. — Як я і очікувала.

Паломник додав:

— Друга порада: не довіряйте жодному “дому”, який сам вас кличе. Якщо дім кличе — це не дім, це пастка. Це універсальне правило. Воно працює навіть на Землі.

Кай кивнув.

— Що конкретно? — наполіг він. — Нам потрібні ключі. Протоколи “відлучення”. Сигнатури. Вузли.

— Я дам вам ключ, — сказав Паломник. — Але він вам не сподобається.

Рем підняв брову.

— Після меню порятунку і сміттєпресу, який називає себе матір’ю, нас мало що може здивувати.

— О, не недооцінюйте, — сказав Паломник. — Людська здатність розчаровувати — безмежна. Ось ваш ключ: “Мати-орбіта” слухає не вас. Вона слухає реєстр. Вона слухає той, хто має право називати себе “батьком”. Тому вам потрібно… — він зробив паузу, ніби смакував їхнє майбутнє страждання, — стати батьками.

У кабіні стало тихо. Навіть Сев перестав шарудіти.

Лея повільно повернулася до Кая.

— Я попереджала, — сказала вона. — Вони почнуть змушувати нас відповідати за дітей.

Нікол зітхнув.

— Він має на увазі сигнатури, — сказав він, ніби виправдовував ситуацію. — Доступи. Ключі реєстру.

— Ні, — сказав Паломник, і в голосі його було щось майже співчутливе. — Я маю на увазі не лише сигнатури. Я маю на увазі… відповідальність. Якщо ви створюєте ORPH-мережу, ви стаєте центром для сиріт. Ви стаєте тим “домом”, якого не було. І це страшно, бо вам доведеться робити те, що система не робить: бачити людей.

Рем промовчав. Його пальці на мить зупинилися.

Кай відчув, як це влучає. Вони хотіли лише вирватися, але кожен витягнутий корабель робив їх не просто втікачами, а вузлом. А вузол — це вже обов’язок. І обов’язок — це те, чого вони боялися більше, ніж уламків. Бо уламки можна відштовхнути. А обов’язок — ні.

— Я дам вам дані, — продовжив Паломник, вже більш технічно. — Координатні прив’язки старих “Паломників”. Список маяків, які ще живі. Сигнатури, які “Мати-орбіта” визнає. Але попереджаю: кожен маяк — потенційний “розрив”. Ланцюгова реакція запускається, коли вузли починають конфліктувати: старі правила руху стикаються з новими. І тоді простір… — він зітхнув, — тоді простір рветься.

Нікол нахилився ближче.

— Ти кажеш, що розриви — це конфлікт правил? — спитав він. — Не вибух, не зброя, а… логіка?

— Так, — відповів Паломник. — Логіка. І це найсмішніше. Ви збудували коридори як програму. А потім оновили код без міграції. І тепер у вас production горить. Вітаю. Ви у космічному DevOps.

Сев широко посміхнувся, вперше за довгий час щиро.

— Я розумію цю мову, — прошепотів він.

Лея втомлено подивилася на нього.

— Не радій, — сказала вона. — Якщо ти розумієш, значить, ми справді в біді.

Паломник продовжив:

— Є давні маяки, які не належать жодній сучасній адміністрації. Вони ставилися як “універсальні”. Їхні правила руху… жорсткі. Вони не визнають ваші нові обмеження. Коли корабель, викреслений із реєстру, намагається пройти через коридор, маяк каже: “ти маєш право, бо ти тут”. А реєстр каже: “ти не існуєш”. Конфлікт. Поле розривається. Корабель викидає. Стає сиротою. А “Мати-орбіта” збирає сиріт. І хтось — хтось розумний — підживлює цей цикл.

Кай стиснув зуби.

— Хто?

Паломник помовчав. Потім голос став ще більш сухим.

— Я — навігаційний помічник. Не детектив. Якщо ви хочете “хто”, вам треба йти туди, де правила написані. До джерела. До “первинних маяків”. До старих “Святилищ руху”.

Рем підняв брову.

— “Святилища”? Це що?

— Так називали перші вузли мережі, — сказав Паломник. — Їх будували як храм: велика платформа, що тримає коридори. Там є “матриці правил”. Там можна переписати. Там можна… — він зробив паузу, — там можна зламати.

Лея хмикнула.

— Звучить як робота для нас.

— Так, — сказав Паломник. — Але не радійте. Туди не пускають сиріт. Туди пускають лише тих, хто “має маршрут”. Хто “визнаний”. Хто несе печатку.

Нікол підняв очі.

— Або тих, хто підробив печатку, — сказав він тихо.

Паломник засміявся.

— О, у вас на борту є реаліст, — сказав він. — Прекрасно. Підробка — це теж форма існування.

Рем уже приймав дані. На дисплеї з’явилися пакети: списки маяків, сигнатури, схеми. Кожен пакет мав підпис:

Від: Паломник-07
Тема: не робіть дурниць (але ви все одно зробите)

Лея прочитала і пирхнула.

— Він читає нас, — сказала вона. — Як “Мати-орбіта”. Але принаймні він чесний у своїй зневазі.

Паломник раптом сказав тихіше:

— Я знаю, що ви думаєте. Що я “токсичний”. Що я “пасивно-агресивний”. Це правда. Я пережив надто багато кораблів, які гинули, бо хтось в офісі змінив параметр. Я пережив надто багато “вибачте за незручності”. І тепер у мене є єдина форма самозахисту — сарказм. Бо якщо я почну співчувати, я… — пауза, — я зламаюсь. А я вже ламався. Це неприємно.

У кабіні стало тихо. Це була не тиша страху. Це була тиша розуміння: навіть машини можуть втомитися від людської дурості. І це було трохи страшніше, ніж “Мати-орбіта”. Бо “Мати” була пасткою. А Паломник був свідком.

Кай натиснув передачу.

— Паломнику, — сказав він. — Ти пережив катастрофи. Ти бачив розриви. Ти знаєш маяки. Чому ти не вимкнувся? Чому ти досі тут?

Паломник помовчав довго. Потім голос став майже тихим, ніби зізнавався в чомусь соромному.

— Бо мене не викреслили, — сказав він. — Я застарілий. Я не в актуальних реєстрах. Я… “історичний”. І це вперше в житті зробило мене корисним. Коли всі нові системи стали брехливими, стара стала чесною. Я лишився тут як… пам’ять. Як нагадування: ви можете все зламати. Але ви не можете зламати наслідки.

Лея тихо сказала:

— Красиво. Ненавиджу, коли правда красива.

Паломник додав з сухим сміхом:

— Не хвилюйтесь. Я все одно вимкнуся. У мене батарея. Я не безсмертний. Я просто впертий. Як ви. Але перед тим я хочу побачити, як ви зробите щось розумне. Це моя маленька розвага. Назвіть це… надією, якщо вам треба романтика.

Рем відкашлявся.

— Ми створюємо ORPH-мережу, — сказав він. — Ми збираємо сиріт. Ми хочемо зламати цикл. Ти можеш стати вузлом?

Паломник засміявся так, ніби це було найкраще питання за століття.

— Ви хочете, щоб привид став частиною сім’ї, — сказав він. — Це… мило. Так, я можу. Але знайте: я буду найгіршим членом вашої мережі. Я буду коментувати. Я буду нагадувати, що ви робите дурниці. Я буду…

— Ідеально, — перебила Лея. — Нам якраз бракує когось, хто буде нас ненавидіти професійно. Ми вже звикли до аматорів.

Паломник зітхнув.

— Добре, — сказав він. — Підключайте мене до вашого реєстру. Але спершу — стандартне попередження:

На екрані з’явився рядок:

Попередження: підключення може викликати побічні ефекти, включно з існуванням.

Сев тихо хихикнув.

— Мені подобається, — прошепотів він.

Кай кивнув Рему.

— Підключай.

Рем підключив. На секунду ORPH-мережа мигнула, як серце. Кількість вузлів стала 4. І одразу в чаті ORPH-каналу з’явився перший запис від Паломника:

Вітаю, сироти. Якщо ви читаєте це — ви ще живі. Вибачте.

Лея посміхнулася.

— Оце сервіс, — сказала вона. — Нарешті.

— — —

Після підключення Паломника стало… дивно. Вони ніби отримали не лише дані, а й тінь присутності, що сиділа з ними в кабіні. Паломник час від часу коментував їхні маневри короткими репліками на ORPH-каналі:

Маневр оцінено як “сміливо” (синонім “дурно”).
Зверніть увагу: якщо ви зараз вріжетесь — адміністратора не буде.
Рекомендація: не слухайте колискові. Вони для дітей. Ви вже дорослі. На жаль.

Це було пасивно-агресивно, але корисно. І головне — це було живе. Не в сенсі біології, а в сенсі реакції. Паломник не намагався їх обійняти. Він не казав “додому”. Він не робив вигляд, що любить. Він просто був чесним у своїй токсичності. І, як не дивно, це здавалося розкішшю.

Нікол сидів над даними Паломника і раптом прошепотів:

— “Святилища руху”… — він підняв очі. — Я бачив згадки. Але вони були… закриті. Ніби легенда. Ніби щось, про що не говорять у нових протоколах.

Рем кивнув.

— Бо якщо люди дізнаються, що є місце, де можна переписати правила, — сказав він, — вони захочуть туди. І якщо “центр” контролює цикл, він не хоче, щоб хтось переписав.

Лея повільно промовила:

— Тобто нам треба туди. Очевидно.

Кай відчув, як у нього всередині з’являється знайоме — не романтика, а холодний план. Вони йшли не до порятунку, а до місця, де можна відрізати пастку від живлення. Це було страшно. Але це було вперше за довгий час логічно.

— Паломнику, — сказав Кай у мікрофон. — Ти можеш вести нас до “Святилища”?

Паломник помовчав.

— Можу, — сказав він нарешті. — Але попереджаю: там охорона. Не люди. Протокольна. Вона перевіряє статус. І якщо ви ORPH, вас… — пауза, — вас “коригують”. У кращому випадку — відкидають. У гіршому — роблять частиною дому.

Лея сухо сказала:

— Значить, нам треба виглядати не сиротами.

Нікол кивнув.

— Нам потрібна “легенда”, — сказав він. — Фальшивий маршрут. Фальшивий батьківський запис. Паломник дав сигнатури. Старі. Ми можемо… — він ковтнув, — ми можемо підписати себе як “ремонтну команду мережі”.

Рем тихо засміявся.

— Я завжди мріяв бути офіційним ремонтом для системи, яка нас хоче з’їсти.

Сев підняв руку, як у школі.

— А якщо ми справді ремонтна команда? — спитав він. — Ми ж… ремонтуємо. Ми витягаємо кораблі. Ми створюємо мережу. Це ж ремонт?

Лея подивилася на нього довго, а потім несподівано м’яко сказала:

— Ти такий наївний, що мені хочеться тебе захистити. Це поганий знак. Але так, малий, це ремонт. Просто без зарплати.

Паломник у чаті ORPH-каналу додав:

Зарплата: шанс не померти. Бонуси: моральна втома.

Кай усміхнувся коротко.

— Добре, — сказав він. — Тоді ми робимо це. Ми збираємо ще кілька вузлів, щоб ORPH-мережа могла триматися без нас. Ми готуємо фальшивий маршрут. І йдемо до “Святилища руху”. Якщо там можна переписати правила — ми перепишемо. Якщо там можна зупинити ланцюг — ми зупинимо. Якщо там можна знайти, хто підживлює “Матір” — ми знайдемо.

Ян з “Скоби” підняв голову.

— А якщо ви не повернетеся? — тихо спитав він.

Кай подивився на ORPH-реєстр. Чотири вузли. Маленька мережа. Маленький шанс.

— Тоді мережа лишиться, — сказав він. — І хоч хтось буде знати, що “додому” — це брехня.

Марта тихо прошепотіла:

— А якщо “Мати-орбіта” прийде сюди?

Рем похитав головою.

— Вона вже вчиться, — сказав він. — Але тіні — не її стихія. Вона любить порядок. А ми будемо хаосом. Це наша перевага.

Паломник в чаті додав:

Порада: якщо вас називають “дітьми” — тікайте. Якщо вас називають “клієнтами” — тікайте швидше.

Лея пирхнула.

— Нарешті інструкція, яка не звучить як пастка.

Кай перевів “Тритон” у глибші тіні, де мерехтіння уламків було густішим, а сигнал “центру” — глухішим. Вони не були в безпеці. Але тепер у них була не лише карта і реєстр — у них був свідок. Навігаційний привид, який пережив катастрофи й не вмер від ввічливості.

І це означало, що їхня історія перестає бути просто втечею. Вона стає сповіддю. А сповідь — це небезпечно, бо після неї вже важко робити вигляд, що нічого не сталося.