Сироти розірваних орбіт - частина VIII

Ті, хто ремонтує Всесвіт скотчем

Космос після “Сфери Порядку” був дивно чистий — не тому, що його хтось прибирав, а тому, що він нічого не обіцяв. Жодних білосніжних панелей, жодних “лікувальних” ритмів, жодних табличок, які сором’язливо називають пастку “тимчасовою відсутністю виходу”. Лише темрява, уламки і невидима присутність “мапи, що сміється”, яка тепер сиділа в їхніх координатах, як скалка в уяві.

“Тритон” ішов боком до потоку, зменшуючи відбиток, ніби соромився власної маси. Рем закрив зовнішні порти телеметрії й залишив мінімум: “живі”, “дихаємо”, “не вмикайте нічого зайвого”. Паломник-07 мовчав підозріло довго, і це було майже приємно — як рідкісний момент, коли токсична інструкція вирішила дати людям шанс зробити дурницю самостійно.

Лея сиділа в кріслі й дивилась на мерехтливий контур візерунка розривів. У центрі — тиша, що не виглядала порожньою. Вона скидалася на паузу перед жартом, який тобі не сподобається.

— Якщо мапа ставить оцінки, — сказала Лея, не відводячи погляду, — то я прошу в неї диплом: “Відмінник катастроф”. Хочу повісити на шлюзі.

— Не провокуй, — буркнув Рем. — Вона й так нас бачить.

— Її проблема, — відрізала Лея. — Я не підписувала згоду на спостереження.

Нікол сидів біля термінала ORPH, тримаючи в руках жетон секти, ніби це був доказ того, що порядок теж може бути злочином. Орест — колишній стабілізатор — мовчав і намагався не дивитися на цей жетон, ніби він міг повернути його назад у білу кімнату. Марта перевіряла кисень, Ян лагодив роз’єм на аварійній системі обігріву, а Сев вперто вчився не натискати нічого, навіть коли пальці свербіли від цікавості.

Кай стояв у проході між відсіками й слухав тишу. У космосі є різні тиші: одна — порожня, інша — байдужа, третя — уважна. Оця була уважна. Та сама, що з’являється, коли ти стаєш цікавою проблемою.

І тоді ORPH-ретранслятор подав голос.

Не сигнал SOS. Не “живий/мертвий”. Щось інше: короткий пакет із маркером “шов” і координатами, від яких у Рема автоматично стиснулися плечі.

— Це… не наші, — сказав він. — Тобто… наші, але інші.

На екрані сплив напис, який явно не писався ні кол-центром, ні сектантами. Там не було ввічливості, зате був характер:

ОРБІТАЛЬНЕ АТЕЛЬЄ “ШОВ-13”
ЛАТАЄМО ТРАЄКТОРІЇ. НЕ ЛАТАЄМО ДУШІ.
ДОКОВКА ЗА ДОГОВОРОМ. ОПЛАТА СКОТЧЕМ АБО ІНФО.

Лея пирснула.

— Нарешті хтось чесний. “Душі не латаємо”. Я плачу аплодисментами.

Паломник-07 не витримав і вставився в чат одним рядком, наче йому теж захотілося бути культурним критиком:

Порада: якщо вам пропонують ремонт траєкторій, тримайте руки при собі. Фахівці люблять відривати зайве, щоб нічого не заважало працювати

Кай нахилився до екрана.

— “Шов-13”… — повторив він. — Чув про таких. Колись у старих зведеннях було: “орбітальні швачки”. Майстри полів. Вони… латають коридори.

— Латають всесвіт, — уточнила Лея. — Скотчем. Мені вже легше.

Нікол провів пальцем по координатах.

— Це відхилення від візерунка, — сказав він. — Вони сидять на межі. Ніби спеціально не хочуть потрапляти в “підпис”.

Рем подивився на Кая.

— Якщо хтось може нас провести в обхід “сміхотливої” карти — то тільки ті, хто не боїться шити по живій тканині гравітації, — сказав він. — Але в них усе за договором. І “договір” у космосі часто означає “ти віддаси більше, ніж думав”.

Кай кивнув.

— У нас і так мало. Тому кожна угода — це ризик. Але без них ми або впремося в пастку, або нас з’їсть голод. Ідемо.

— — —

“Шов-13” не виглядав як станція. Він виглядав як велетенський ящик інструментів, який хтось загубив у вакуумі, а потім вирішив: “раз уже тут, зробимо з цього бізнес”. Основу складали три старі модулі різних епох, з’єднані фермою так недбало, ніби інженер був генієм або злим. Навколо — кільце з тонких “спиць”, на яких висіли маячки, котушки кабелю, контейнери, і щось схоже на… рамки для вишивання, тільки розміром із вантажний док.

— Це їхні “п’яльця”, — прошепотів Рем, не приховуючи захоплення. — Полеутримувачі. Вони натягують локальну сітку й прошивають траєкторію.

— Романтика, — сказала Лея. — Хтось таки придумав, як зробити з нашої смерті рукоділля.

Підлітний коридор до доку був позначений не ліхтарями, а крихітними блискучими точками — мікромаяками, що мигали в ритмі, який не заспокоював, а попереджав: “не дурій”. Рем уважно тримав “Тритон” на межі коридору, ніби боявся зачепити нитку. І правильно боявся: у вакуумі нитки — це не метафора, це інженерія.

З доку вийшла платформа-маніпулятор, і на екрані з’явилося обличчя — жінка років сорока, в темному комбінезоні, з руками, які явно бачили більше металу, ніж шкіри. На її плечі висів рулон ізоляційної стрічки, як у інших висить зброя. Очі були спокійні, але не м’які: спокій фахівця, який не обіцяє, а робить.

— “Тритон”, — сказала вона. — Ваш сигнал пахне аварією й поганими рішеннями. Вітаю, ви в тренді. Я Тала. У нас доковка тільки після перевірки. Скажіть щось розумне — і я відкрию шлюз.

Лея нахилилась до мікрофона.

— Ми дуже розумні, — сказала вона. — Ми прилетіли до вас замість того, щоб померти десь красиво.

Тала не посміхнулася. Але в кутику її губ щось ворухнулося.

— Це не розумно, — сказала вона. — Це базовий інстинкт. Розумне — це коли ви можете заплатити.

Кай ввімкнув зв’язок.

— Ми сироти розірваних орбіт, — сказав він. — Нам потрібен шов через зону розривів. У нас є ресурси й інформація. І… — він зробив паузу, — у нас є те, що ви можете захотіти.

— Усі так кажуть, — сухо відповіла Тала. — Тільки потім виявляється, що “те” — це травма і два болти. Назвіть конкретно.

Нікол нахилився до мікрофона.

— Ми бачили структуру, яку називають “Матір-орбіта”, — сказав він. — І візерунок розривів, що утворює контур. У центрі — тиша. Мапа стала інтерактивною і оцінює рішення. Це не природно. Це підпис. Це пастка.

По той бік зв’язку стало тихіше. Тала перевела погляд кудись вбік, ніби швидко оцінювала, що почути гірше: “ми бачили пастку” чи “ми принесли за собою мапу, що сміється”.

— О, — сказала вона нарешті. — Тоді ви не просто сироти. Ви ще й туристи в чужій катастрофі. Добре. Доковка можлива. Але з умовою: ваш ORPH-ретранслятор — у “глушилку”, поки ви на борту. Я не люблю, коли мій дім слухають ті, хто ставить оцінки.

Рем стис щелепи.

— ORPH — це єдине, що нас тримає, — сказав він.

— А мене тримає бізнес, — відрізала Тала. — Якщо хочете шов — грайте за правилами ательє. Або летіть в центр і розкажіть мапі, що ви проти. Вона поставить вам лайк. Може навіть на могилі.

Лея прошепотіла Каю:

— Мені подобається. Вона говорить як людина, яка вже пережила свої “сфери порядку” і більше не хоче.

Кай кивнув і відповів Талі:

— Погоджуємося. На час доковки.

— Добре, — сказала Тала. — І ще. Ви заходите без зброї.

Лея підняла брову.

— У нас немає зброї, — сказала вона. — У нас є сарказм і ремонтний ключ.

— Ремонтний ключ — це зброя, — спокійно сказала Тала. — Сарказм — теж. Ключ здаєте. Сарказм лишаєте при собі, але не розмахуйте.

Шлюз відкрився.

— — —

Всередині “Шва-13” пахло металом, перегрітим клеєм і старими фільтрами. Тобто пахло майстернею. Світло було не біле, як у сектантів, а тепле, жовтувате, з плямами тіні. Тінь тут не боялися — її використовували, щоб бачити рельєф тріщини.

Першим, що вони побачили в коридорі, був напис на стіні. Не офіційний, від руки, маркером:

ФІЗИКА — ЦЕ РЕКОМЕНДАЦІЯ. НЕ ПАНІКУЙ.

Лея зупинилася, прочитала і видихнула з полегшенням.

— Нарешті місце, де мене розуміють.

Їх зустріла група людей: троє в робочих комбінезонах, двоє в екзокаркасах, один — підліток з брудним обличчям, який тримав у руках котушку стрічки так, ніби це була священна реліквія. На їхніх поясах висіли “голки” — інструменти для полів, і різні види скотчу: чорний, сріблястий, прозорий, з термоклейовим шаром.

— Це “швачки”? — тихо спитав Сев.

— Це ті, хто не вірить у стабільну орбіту, але вірить у клейкість, — відповіла Лея.

Тала провела їх у великий відсік, де у центрі висіла конструкція, схожа на гігантські п’яльця. Усередині — тонкі нитки світла, які не були світлом у звичайному сенсі. Вони виглядали як лінії, намальовані по темряві, але коли на них дивився Рем, у нього мимоволі стискалися пальці: він відчував, що це поле. Сітка. Мереживо, яке тримає траєкторію, як шов тримає тканину.

— Оце — “Шов”, — сказала Тала. — Локальна прошивка. Якщо у вас розірвало орбіту — ми можемо на час зробити з розриву нитку. Ви пройдете, поки вона тепла. Потім — усе, розпад. Всесвіт не любить, коли його підшивають.

— То ви ремонтуєте тимчасово? — уточнив Нікол.

— Тимчасово — це наша валюта, — сухо сказала Тала. — У вас є щось краще?

Рем не втримався:

— Якщо це поле — ви маєте джерело стабілізації. Ядро?

Тала подивилася на нього уважно.

— Ти з тих, хто думає, що якщо бачить нитку, то може одразу сплести светр? — спитала вона. — Ядро є. Але ми його не показуємо кожному, хто заходить із “привіт, у нас катастрофа”. Спершу — договір.

Вони сіли за стіл, який колись був контейнером. На ньому лежали інструменти, мапи, шматки металу й… рулони ізоляційної стрічки, акуратно складені, як банкноти. Сев дивився на них із святим страхом.

— Отже, — сказала Тала, — ви хочете шов через зону, де мапа сміється і пастка ставить оцінки. Це — робота. Робота коштує. У вас є паливо? Метал? Дані?

Лея нахилилася вперед.

— У нас є сарказм, — сказала вона. — Він дорого коштує на чорному ринку.

— Сарказм у нас в надлишку, — відрізала Тала. — Тому він дешевий. У нас дефіцит клейкості.

Один із швачок, кремезний чоловік із шрамом на щоці, посміхнувся:

— У нас було “паливо” і “метал”, — сказав він. — Потім прийшли любителі порядку й забрали. Тепер у нас головне — стрічка. Бо стрічкою можна зробити вигляд, що все тримається. А вигляд — це половина виживання.

Лея підняла руку.

— Я хочу підписатися під цим афоризмом.

Тала постукала пальцями по столу.

— Ми можемо зробити вам шов. Навіть кілька. Але є умова. Ви принесете нам “серце пастки”.

Тиша на секунду стала густою. Кай відчув, як усі в команді напружилися — навіть Марта, яка зазвичай мовчала, і Орест, який досі дивився так, ніби його мозок ще не вирішив, у який бік тепер “правильно”.

— Що ви маєте на увазі? — обережно спитав Кай.

Тала нахилилася вперед.

— Ядро структури, — сказала вона. — Те, що тримає розриви як зуби. Резонатор. Серце. Називайте як хочете. Воно робить те, що робимо ми, тільки навпаки: не латає, а рве. Нам потрібно це ядро. Бо якщо воно в наших руках — ми зможемо прошивати не на хвилини, а на дні. Можливо, на тижні. Можливо, навіть на “нормальне життя”, якщо ви вірите в такі казки.

— А якщо ми принесемо вам серце пастки, — сказала Лея, — то ви станете… — вона зробила паузу, — пасткою з добрими намірами?

— З добрими намірами і хорошою стрічкою, — спокійно відповіла Тала. — Це краще, ніж пастка з оцінюванням.

Нікол уважно дивився на Талу.

— Ви вже знали про пастку, — сказав він. — І про центр.

Тала не заперечувала.

— Ми бачили її шрами, — сказала вона. — І втрачали людей. У нас є правило: не лізти туди, де сміється мапа. Але ми також знаємо: хтось усе одно полізе. Такі, як ви. Тому ми можемо або дивитися, як ви гинете, або зробити з вашої смерті угоду.

— Дуже людяно, — сказала Лея. — Мені подобається.

— Це не людяно, — відрізала Тала. — Це практично. Людяність закінчується там, де закінчується повітря.

Марта тихо сказала:

— А якщо ми не зможемо? Якщо ядро недосяжне?

Тала подивилася на неї — вперше м’якіше.

— Тоді ми зробимо вам один шов “в кредит”, — сказала вона. — Але ви повернетеся. Бо без швачок ви не пройдете вдруге. А вдруге вам знадобиться. Пастки люблять повтори.

Паломник-07 у внутрішньому чаті “Тритона” кинув коротко:

Порада: угоди з майстрами тримаються краще за угоди з релігійними. Майстри рідше брешуть: їм дорого

Кай видихнув.

— Добре, — сказав він. — Ми приймаємо. Але нам потрібно знати більше. Що таке ядро? Як його взяти? Як не померти на вході?

Тала підняла брову.

— Ви питаєте “як не померти”, — сказала вона. — Це завжди поганий знак. Але добре. Слухайте.

— — —

Вони провели їх у відсік “архіву”. Там не було святинь, зате були коробки з написами “НЕ ЧІПАТИ”, “ЧІПАТИ ТІЛЬКИ ЯКЩО УЖЕ ВСЕ”, “ЦЕ ВИБУХНЕ”. На стіні висіла стара мапа, намальована від руки. Вона була вся в латках — папір підклеєний скотчем, лінії домальовані іншими кольорами, позначки перекреслені. Це була мапа, яку робили не для краси, а для того, щоб ще раз повернутися живими.

— Оце — наша версія “сміхотливої” карти, — сказала Тала. — Вона не інтерактивна. Вона просто… сумна.

Кремезний швачок зі шрамом, який представився як Гай, тикнув пальцем у центр.

— Тут “порожня тиша”, — сказав він. — Сектор, де поле поводиться як тканина, але не наша. Не людська. Ми туди кидали зонди. Деякі повертались. Деякі — ні. А ті, що повертались, приносили такі дані, що наші інженери починали говорити з собою вголос.

Лея спокійно запитала:

— Це погано?

— Це небезпечно, — відповіла Тала. — Бо якщо інженер починає говорити з собою, він або геній, або на межі. А на межі ми працюємо щодня, але не любимо, коли межа працює з нами.

Рем підняв руку, як у школі, що виглядало комічно на фоні свого брудного комбінезона.

— Ядро — це резонатор? — спитав він. — Генератор поля? Він тримає структуру?

Тала кивнула.

— Ми називаємо це “серцем”, бо воно пульсує, — сказала вона. — Не кров’ю, а фазою. Воно задає ритм розривам. Як гіроскопи в секті, тільки тут ритм не заспокоює. Він рве.

— Тобто пастка — це теж релігія, — пробурмотіла Лея. — Просто бог у неї — “розпад”.

— Не зовсім, — сказала Тала. — Пастка — це механізм. Хтось зробив його. Хтось хоче, щоб орбіти рвалися. Або щоб вони складалися в візерунок. Можливо, це ключ. Можливо, замок. Нам байдуже “чому”. Нам важливо “як”.

Кай подивився на мапу.

— Ви можете нас провести? — спитав він.

— Ми можемо прошити вам траєкторію до межі сектора, — сказала Тала. — Далі — самі. У центрі наш шов не тримається. Там інша нитка. Але якщо ви дістанете серце, принесіть нам. І ми зробимо вам шов назад. І, можливо, ще кілька швів для інших. Бо сиріт стає більше. Системі подобається плодити тих, кого немає в реєстрі.

Нікол стискав кулак.

— Ми вже бачили, як реєстр перетворюється на вирок, — сказав він.

— А ми бачили, як “віра” перетворюється на інструмент, — сказала Тала. — Тому ми віримо тільки в стрічку. Вона хоч чесна: або липне, або ні.

Сев, який досі мовчав, несподівано підняв руку.

— А ви… — він ковтнув, — ви правда робите все скотчем?

Гай засміявся.

— Малий, — сказав він, — ми робимо все не скотчем. Ми робимо все “ще трохи потримається”. Скотч — просто матеріальний символ цієї філософії.

Тала додала, вже серйозно:

— Найцінніший ресурс — не паливо. Паливо можна знайти, вкрасти, видобути. А от “ще трохи потримається” — це віра. І її треба підкріплювати клейким шаром. Бо голою вірою вакуум не заткнеш.

Лея хмикнула.

— Скажи це стабілізаторам. Вони думають, що вакуум заткнеться молитвою.

Орест здригнувся, але не заперечив. Він дивився на “п’яльця” й, здається, вперше бачив порядок, який не принижує.

— — —

Перш ніж укласти угоду остаточно, Тала захотіла “подивитися на їхню тканину”. Так вона назвала корпус “Тритона”. Швачки ходили по відсіках, стукали по панелях, заглядали в люки, нюхали фільтри й міряли вібрації так, ніби це були шви на старій сорочці.

— У вас тут латка на латці, — сказала Тала, стукаючи по зовнішній обшивці. — Хто так ремонтував?

Рем образився по-інженерному.

— Я, — сказав він. — І вона тримається.

— Тримається, — кивнула Тала. — Бо ви використовували правильну стрічку. І неправильну надію. Неправильна надія — теж клей.

Лея підняла брову.

— Ви мене зараз похвалили? — спитала вона.

— Ні, — сказала Тала. — Я вас оцінюю. Але в нас шкала проста: “живий” і “ні”. П’ятибальної системи немає. Ми не такі збоченці, як ваша мапа.

Паломник-07 у чаті тихо додав:

Порада: обирайте шкалу “живий/ні”. Вона найчесніша з усіх, особливо коли вас хочуть оцінювати красиві алгоритми

Кай показав Талі запис із мапи, де вона коментувала їхні рішення. Тала подивилася і сказала лише:

— Мені не подобається, коли простір має думку. У простору повинна бути маса, температура і байдужість. Усе інше — зайве.

Рем кивнув.

— І саме тому нам потрібні ви, — сказав він. — Ви — ті, хто вміє робити з простору… роботу.

Тала глянула на нього.

— Не плутай роботу з дивом, — сказала вона. — Диво — це коли у вас закінчився скотч, а шов все одно тримається. Такого не буває.

І наче на підтвердження, у коридорі раптом мигнули лампи. Сигнал тривоги був короткий, неприємний: “мікро-розрив” у локальному полі, зовсім поруч із доком. Один із маячків на “спиці” кільця затремтів, ніби його смикнули.

— Ага, — сказала Тала без паніки. — Всесвіт почув, що ми тут розмовляємо, і вирішив нагадати, хто головний.

Гай і ще двоє швачок побігли до шлюзу. Тала обернулася до Кая:

— Хочете угоду? Працюйте. У нас не прийнято домовлятися з людьми, які стоять осторонь, поки тобі рве шов.

Кай кивнув.

— Рем, Лея — зі мною. Марта, Ян — тримайте “Тритон”. Нікол — на зв’язку. Сев… — він глянув на хлопця, — поруч, але без кнопок.

Сев дуже серйозно кивнув.

— Я можу тримати скотч, — сказав він.

— Це найвідповідальніша посада, — сухо сказала Лея. — Не зіпсуй.

— — —

Зовні “Шва-13” розрив виглядав як тонка прозора тріщина в темряві. Не світло, не дірка — радше відчуття, що тут простір “не згоден” із тим, як його натягнули. Швачки закріпили “голки” — польові якорі — по обидва боки тріщини, і почали подавати фазу, як струм у нитку.

— Давай стрічку, — крикнула Тала.

Сев підсунув рулон термострічки. У вакуумі звичайний клей не працює так, як у теплій кімнаті. Тут треба було підігрівати край, створювати мікротиск, зчеплення через матеріал, а не через повітря. Тала приклала стрічку не до металу — до поля. Це виглядало неможливо, але стрічка лягла, як латка на невидиму тканину.

— Отак, — сказала Тала, ніби вчила дитину. — Не тисни. Не поспішай. Тканина повинна сама прийняти латочку. Якщо ти насилуєш поле, воно помститься. Поля — як люди. Тільки чесніші.

— Я запам’ятаю, — прошепотів Сев.

Лея в скафандрі крутила “голку”, стабілізуючи її по осі.

— Це найабсурдніше рукоділля, яке я бачила, — сказала вона в канал. — І я колись шила собі костюм на карнавал.

Рем стояв поруч і уважно дивився на фазові графіки.

— Якщо тріщина піде далі, вона зачепить наш доковий коридор, — сказав він. — Тоді весь “Шов” розійдеться.

— Тоді ми всі станемо сиротами прямо тут, — буркнув Гай. — І ніхто нас не внесе в реєстр, бо ми його не любимо.

Тала не жартувала. Вона працювала — різко, точно, економно. Її рухи були як ритм, тільки не “лікувальний”, а ремісничий: роби, доки тримається.

— Рем, — крикнула вона, — ти ж інженер? Тримай фазу на 0.17, не питай чому. Питай потім, якщо виживеш.

Рем послухався. І тріщина почала зникати, ніби хтось справді стягнув краї тканини. Поле “прийняло” стрічку. Маячок перестав тремтіти.

Усі видихнули. У вакуумі видих — це розкіш, яку ти робиш тільки коли можеш.

— Добре, — сказала Тала. — Ви не безнадійні.

Лея відповіла:

— Дякую. Це найтепліше, що мені казали останнім часом.

— Не звикай, — сказала Тала. — Тепер договір.

— — —

Договір у “Шва-13” був простий. Без печаток. Без реєстрів. На металевій пластині Тала вирізала ножем три рядки:

1. Ательє шиє коридор до межі “візерунка”

2. Сироти приносять “серце пастки”

3. Якщо сироти повертаються живими — ательє шиє коридор назад і дає “нитку” для втечі від сміху

Під цим було ще одне, дрібніше:

Якщо не повертаєтеся — не ображайтеся, це космос

Лея подивилася і сказала:

— Оце я розумію юридичну мову.

Кай провів пальцем по вирізаних словах.

— Ми погоджуємося, — сказав він.

Тала кивнула.

— Тоді слухайте інструкцію. І не робіть вигляд, що ви герої. Герої — це ті, кого потім згадують. А ми тут не для згадок. Ми тут, щоб шви трималися.

Вона повела їх до “ядра” ательє. Не до їхнього, до “швацького”.

У центрі другого відсіку стояла конструкція — циліндр з багатьма кільцями, що обертались із різними швидкостями. Він гудів низько, як серце великого механізму. Навколо — датчики, котушки, ще більше стрічки. На корпусі був напис, теж маркером:

НЕ БИЙ. ВОНО ОБРАЖАЄТЬСЯ.

— Це наш “пульсар”, — сказала Тала. — Він задає фазу для швів. Ми його зібрали з трьох різних епох і однієї великої образи на всесвіт. Він тримається на інженерії і впертості. Як і ми.

Рем дивився на нього так, ніби бачив мрію.

— Це… — він ковтнув, — це шедевр.

— Це латка, — відрізала Тала. — Шедеври роблять ті, хто має час. Ми маємо тільки “ще трохи”.

Кай спитав:

— Як ви уявляєте “серце пастки”? Воно буде схоже на це?

Тала похитала головою.

— Наш пульсар — зроблений людьми. Серце пастки — зроблене так, ніби людям там не раді. Воно не гуде, воно… сміється в фазі. І якщо ви його торкнетеся, воно спробує торкнутися вас у відповідь. Тому вам потрібні рукавички, — вона кивнула на контейнер з написом “НЕ ДЛЯ ДІТЕЙ”, — і “нитка” для виходу.

Вона дала Рему маленький модуль — “шовний маркер”.

— Це не зброя, — сказала вона. — Це маяк. Якщо ви підходите до серця, вмикаєте маркер. Він шукає наш шов по фазі. Це як знайти дорогу додому по шраму. Але працює недовго.

Лея подивилася на модуль.

— У нас тепер є домашня нитка, — сказала вона. — Зворушливо.

Орест стояв осторонь і дивився на “пульсар” так, ніби він був протилежністю “Сфери Порядку”: тут не було молитви, але було життя. Не “стабільність”, а робота. Не “лікування”, а чесна латка.

— Ви… не боїтеся хаосу? — тихо спитав він Талу, коли всі відволіклися.

Тала глянула на нього.

— Ми боїмося, — сказала вона. — Просто ми не робимо з цього культ. Бо культ — це коли страх керує. А в нас страх — інструмент. Він нагадує не лізти туди, де стрічка вже не липне.

Орест опустив очі.

— Я був у культі, — сказав він.

— Вітаю, — сказала Тала. — Ти тепер знаєш головне: стабільність — це слово, яке кажуть, коли не можуть гарантувати нічого.

Лея почувла це і тихо додала:

— А ще стабільність — це коли тебе прив’язують ременем і називають це турботою.

Тала кивнула.

— Так. У нас ремені теж є. Але ми ними прив’язуємо обладнання, не людей.

— — —

Підготовка до “шва” зайняла час. Швачки вимагали дисципліни — не релігійної, а технічної. Рем разом із ними налаштовував фазу коридору, щоб він не “засвітив” їх на мапі, що сміється. Нікол переписував маршрути вручну, на папері, бо папір не має протоколів. Марта перевіряла кисень і пакувала воду. Ян латав ще одну тріщину на корпусі — на всяк випадок, бо “на всяк випадок” у космосі є єдиним планом. Сев носив стрічку як святиню і відчував себе важливим уперше не через кнопку.

Лея, помітивши це, сказала йому:

— Не звикай. У нас головне — не вмерти. Важливість — бонус.

— Я не хочу бути бонусом, — тихо сказав Сев. — Я хочу бути… частиною.

Лея на секунду змовкла, а потім кивнула.

— Тоді тримай стрічку. І не викидай її в пориві героїзму. Героїзм закінчується там, де закінчується клей.

Гай провів їх у маленький “магазин”, де на полицях лежали рулони стрічки різної якості. Там було навіть щось схоже на “прайс”.

— Дивіться, — сказав Гай. — Оце — “медична”. Не для ран, для скафандрів. Оце — “силова”. Тримає панелі. Оце — “польова”. Липне до поля, якщо вірити достатньо сильно й гріти правильним кутом.

Лея подивилася на рулони й сказала:

— Я ніколи не думала, що буду заздрити тим, хто має стрічку.

Гай знизав плечима:

— Космос — це місце, де твої цінності стають смішними. Вчора ти хотів славу. Сьогодні — стрічку. Завтра — просто щоб вранці не пищав датчик “ти помер”.

Паломник-07 у чаті додав майже лагідно:

Порада: зберігайте стрічку. Вона не вирішує сенс життя, але рятує його носія, а це вже непогано для полімеру

— — —

Коли шов був готовий, “Шов-13” перетворився на гігантський верстат. П’яльця засвітилися, маячки увійшли в синхрон, а у темряві попереду з’явилася тонка світла нитка — коридор. Він не був прямим. Він був “шитий”: з легкими вигинами, з петлями, з місцями, де поле тремтіло, як свіжа латка.

— Це ваш маршрут, — сказала Тала. — Він триматиметься недовго. Не зупиняйтеся. Не милуйтеся. Не думайте, що він ваш. Він наш, і ми позичили.

— А якщо мапа нас побачить? — спитала Марта.

Тала подивилася на неї втомлено.

— Мапа вас уже бачить, — сказала вона. — Питання лише: чи вона встигне посміятися ще раз.

Кай встав біля шлюзу “Тритона”. Він подивився на Талу.

— Ми повернемося, — сказав він.

— Не обіцяй, — відрізала Тала. — Просто зроби. І якщо дістанеш серце — не торкайся його голими руками. Пастки люблять шкіру.

Лея додала:

— І не натискай нічого, Сев.

Сев дуже серйозно кивнув.

— Я не натискаю, — сказав він. — Я тримаю.

— От і тримай, — сказала Лея.

Тала, вже наостанок, кинула фразу, яку не записали б у реєстр, але яка звучала як справжня молитва:

— Нехай ваш скотч буде свіжий.

І шлюз закрився.

— — —

“Тритон” увійшов у коридор. Відчуття було дивне: ніби корабель ковзає не простором, а по натягнутій плівці. Рем тримав тягу мінімальною, щоб не рвати нитку. Лея мовчала — це було навіть страшніше за її жарти. Нікол стежив за мапою, але не в цифровій системі — в паперовій, з олівцем, бо олівець не сміється.

У вікні мерехтіли уламки, але вони відходили вбік, ніби коридор “вимітав” їх. Це було красиво. І це було тривожно: краса в космосі часто означає, що ти ще не зрозумів, де саме тебе вб’ють.

Паломник-07 мовчав. Потім, дуже тихо, написав:

Вітаю. Ви рухаєтеся по чужому шву. Не забудьте: шви розходяться там, де люди починають вірити, що все вже полагоджено

— — —

На межі “візерунка” коридор почав тремтіти. Нитка світла стала тоншою. Десь попереду — невидима лінія, за якою мапа любила ставити оцінки. Нікол відчув, як з’являється знайоме “спостереження”, ніби простір повернувся обличчям.

На екрані навігації — яку Рем тримав в “урізаному” режимі — мигнуло повідомлення. Воно не мало кнопок. Просто текст, як усмішка:

ЦІКАВО. ВИ КОРИСТУЄТЕСЯ ЧУЖИМИ ШВАМИ.
ОЦІНКА: ПРАКТИЧНО.
КОМЕНТАР: ВИ ВСЕ ОДНО ПОРВЕТЕ

Лея не витримала й прошепотіла:

— От же ж… вона ревнива.

Кай не відповів. Він дивився вперед, у темряву, де тиша в центрі чекала. Десь там було серце пастки. І вони щойно підписали угоду: принести його тим, хто ремонтує всесвіт скотчем.

У космосі це звучало майже як план.

І саме тому було страшно.