Сироти розірваних орбіт - частина X

Орбіта, що відмовилася бути колом

Шов “Шва-13” розходився з тією ж гідністю, з якою тримаються всі великі обіцянки: тихо, красиво й абсолютно байдуже до твоїх планів. “Тритон” влетів у простір за межами візерунка так, ніби його виплюнули — не зі зла, а з принципу. За кормою тремтіла тонка нитка, що ось-ось мала стати просто спогадом про те, що всесвіт іноді дозволяє тобі обійти його правила — якщо ти платиш за це нервами.

У контейнері, закріпленому ременями так, ніби то був живий орган, мерехтіло “серце пастки”. Воно виглядало маленьким. Це завжди так: найжахливіші речі рідко бувають великими. Великі — це наслідки.

Рем сидів над фазовими графіками, не відводячи погляду. Йому хотілося торкнутися ядра ще раз — чисто по-інженерному, як дитині хочеться розібрати годинник, який щойно почав керувати часом. Але Тала сказала: “не торкайся голими руками”. А ще вона б сказала: “не торкайся взагалі, якщо хочеш жити”.

Лея стояла в проході й дивилась на контейнер так, ніби всередині лежала не штука, що рве орбіти, а щось особисте: образа, яку ти носиш роками й нарешті можеш або кинути, або використати.

Нікол тримав паперову карту, але пальці його тремтіли не від втоми. Він тремтів від того, що реєстр, у який він колись вірив, виявився смішним — бо його можна переписувати не печаткою, а полем.

Марта перевіряла кисень, Ян закручував панель, Сев тримав стрічку, як завжди, і старався не дивитися на ядро занадто довго. Орест сидів біля аварійного виходу й дивився на свої руки — наче перевіряв, чи вони ще його.

Кай мовчав. І ця його тиша була рішенням, яке ще не сформулювалося.

Паломник-07, який зазвичай не втрачав нагоди коментувати чужі слабкості, цього разу написав лише одне:

Порада: коли ви тримаєте серце пастки, пам’ятайте — серця хочуть, щоб їх носили. Навіть чужі

Лея скривилася.

— Дякую, Паломнику, — сказала вона вголос. — Як завжди, підтримка на рівні “не забудьте задихнутися”.

— — —

Шов урвався остаточно. “Тритон” перейшов на власну тягу. І одразу стало зрозуміло: без нитки “Шва-13” вони знову сироти. Не лише в реєстрі, а й у фізиці. Простір знову був просто простором — без підказок, без коридорів, без “турботи”.

Це мало бути полегшенням. І водночас стало страшно. Бо “турбота” пастки була брехнею, але брехня була структурованою. А свобода — це хаос із відповідальністю. І відповідальність завжди важча за кайдани, бо кайдани можна звинуватити.

Кай увімкнув зв’язок із “Швом-13”.

— Тала, — сказав він. — Ми йдемо. Серце в нас.

Кілька секунд була тиша. Потім на екрані з’явилося обличчя Тали. Вона виглядала так, ніби не спала два дні — а може й не спала. Її очі швидко ковзнули по контейнеру.

— Ви живі, — сказала вона. — Це вже порушення статистики. Де ви?

Кай передав координати. Тала кивнула.

— Шию вам нитку до доку, — сказала вона. — Але слухайте уважно: серце не любить дорогу. Воно буде “кликати”. І пастка буде “кликати”. Вони — як сім’я, яка не прийняла твоє “ні”. Тому не робіть дурниць.

Лея засміялася.

— Ми спеціалізуємося на дурницях, — сказала вона. — Але зараз постараємось бути професіоналами.

— Професіонали вмирають тихіше, — сухо відповіла Тала. — Не робіть вигляд, що це комплімент.

Зв’язок урвався. Рем подивився на Кая.

— Вона дасть нам нитку, — сказав він. — Це шанс. Але… — він ковтнув, — далі що?

Кай не відповів одразу. Він дивився на контейнер. Ядро мерехтіло, ніби в ньому була посмішка. Не людська. Така, що не просить дозволу.

— Далі, — сказав Кай, — ми вирішимо, що робити з серцем. І це буде найгірша частина. Бо пастку можна ненавидіти. А рішення — доводиться нести.

— — —

Дорога до “Шва-13” зайняла години. Нитка, яку Тала прошивала по фазі, була слабшою — очевидно, її пульсар працював на межі. Але вона трималася. І поки нитка трималася, “Тритон” відчував себе не кораблем, а голкою, яку ведуть чужі руки.

У процесі ядро почало “шепотіти”. Не голосом. Відчуттям. Спершу — легким дискомфортом у зубах, потім — знаком у навігаційній системі, потім — короткими “підказками” на екрані, які з’являлися навіть тоді, коли Рем відключав всі протоколи.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОМУ
ПРОГРАМА ТУРБОТИ МОЖЕ БУТИ ВІДНОВЛЕНА
ВИ МОЖЕТЕ БУТИ КОРИСНИМИ

Лея читала й сміялась.

— “Ви можете бути корисними”, — повторила вона. — Це ж як батьки: “ти ж у нас такий здібний”. І потім — сюрприз — ти працюєш на їхні очікування.

Орест сидів і дивився в порожнечу.

— Воно говорить як культ, — прошепотів він.

— Воно і є культ, — сказав Нікол. — Але культ фізики. Тобто найнебезпечніший.

Марта, яка завжди тримала емоції в собі, тихо сказала:

— А якщо ми… використаємо його?

Рем повернувся до неї.

— Використати ядро? — перепитав він. — Ми можемо. Теоретично. Воно здатне перешивати орбіти. Якщо ми зможемо задати інший ритм… ми можемо створити коридори для сиріт. Не пастку. Шлях.

Лея різко сказала:

— Або ми створимо нову пастку, просто з нашим логотипом.

І тиша стала густою.

Бо вона була права.

— — —

“Шов-13” зустрів їх, як завжди: не радістю, а функціональністю. Доковка пройшла швидко. Швачки одразу підхопили контейнер і перенесли його в “ядровий” відсік, де їхній пульсар гудів, як старий бог механіки, який уже втомився від людських драм.

Тала стояла біля п’ялець і дивилась на ядро так, ніби бачила не трофей, а проблему, яку доведеться носити.

— Ви принесли, — сказала вона. — Добре. Тепер питання: що ви хочете?

Кай моргнув.

— Ми? — перепитав він.

Тала нахилила голову.

— Так. Ви. Бо я знаю, що ви не прийшли сюди просто “віддати”. Ви принесли серце не тільки як оплату. Ви принесли його як питання. І тепер ви хочете відповіді.

Рем зробив крок уперед.

— Ми можемо знищити його, — сказав він. — І повернути хаос. Пастка більше не зможе виховувати. Але розриви… — він ковтнув, — розриви можуть піти в ланцюг. Може стати гірше.

Нікол додав:

— Якщо пастка тримала візерунок, то без неї візерунок розсиплеться. І сиріт стане більше. Без “турботи”, але й без коридорів.

Лея скривилася.

— Тобто варіант “знищити” — це “помститися і, можливо, вбити випадкових”. Класика.

Марта тихо сказала:

— А варіант “використати” — це “взяти контроль”. І ризик стати тим самим. Але з іншими словами.

Тала мовчала довго. Потім сказала:

— Є третій варіант.

Кай подивився на неї.

— Розділити? — прошепотів він.

Тала кивнула.

— Ядро — не моноліт, — сказала вона. — Воно модульне. Ви вже вирвали частину. Ми можемо розбити його на сегменти. Вилучити “виховну” логіку, якщо знайдемо, де вона. Залишити лише механіку шва. Це складно. Це небезпечно. Це може вбити нас. Але це… — вона зробила паузу, — це відповідальність. Найнеприємніша річ у всесвіті.

Лея зітхнула.

— Відповідальність — це коли ти не можеш просто натиснути “вибухнути”, — сказала вона.

— Саме так, — відповіла Тала.

Рем дивився на ядро, як на шанс, і як на прокляття.

— Якщо ми зможемо перепрошити його, — сказав він, — ми створимо орбіту, яка не буде колом. Ми створимо шлях: не повернення до серця, а вихід. Не “дім”, а свободу.

Нікол підняв олівець, ніби це був символ.

— Але свобода теж може стати пасткою, — сказав він. — Якщо ти зробиш її обов’язковою. Якщо ти скажеш: “ось правильний шлях”. Пастка почалася з “правильно”.

Тала кивнула.

— Тому ми не робимо “правильний”, — сказала вона. — Ми робимо “можливий”.

Кай відчув, як у ньому щось зрушується. Він зрозумів: це не вибір між добром і злом. Це вибір між простим і важким. Знищити — просто. Використати — спокусливо. Перепрошити — важко і довго.

Але “сироти” вже бачили, що робить простота: реєстри, секти, пастки.

Кай підняв голову.

— Ми перепошиємо, — сказав він. — Ми заберемо в пастки її “турботу”. Ми зробимо нитки, але не зробимо замків.

Лея скривилася так, ніби ковтнула щось гірке.

— Я ненавиджу, коли ти правий, — сказала вона. — Це псує мою кар’єру циніка.

— Дякую, — відповів Кай. — Твій цинізм нам ще знадобиться, щоб не перетворити “можливий” на “правильний”.

Орест зробив крок.

— Я хочу допомогти, — сказав він. — Бо якщо я не допоможу, я знову стану тим, хто лише тікає. А втеча — теж залежність.

Тала подивилася на нього уважно, але без осуду.

— Добре, — сказала вона. — Тоді ти будеш нашим індикатором “культовості”. Якщо ти відчуєш, що ми починаємо говорити як пастка — бий нас по руках. У нас тут є інструменти для цього.

Лея підняла ключ.

— Я готова, — сказала вона. — Я взагалі люблю бити по руках системи.

— — —

Робота почалася. “Шов-13” перетворився на операційну. Пульсар гудів. П’яльця світилися. Швачки бігали як мурахи, тільки мурахи з інженерними дипломами й травмами. Рем під’єднав ядро до ізоляційної платформи, щоб воно не “шепотіло” безконтрольно. Нікол виписував логіку сигналів, шукаючи патерни “підкріплення”. Марта слідкувала за життєзабезпеченням. Ян латав кабелі. Сев носив стрічку й грів модулі, коли треба було “липнути”.

Лея сиділа біля панелі, де ядро викидало свої повідомлення, і коментувала кожне — як терапевт із поганим настроєм.

ВИ ВИБИРАЄТЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ЦЕ БОЛЯЧЕ.
— Дякую, капітан Очевидність, — буркнула Лея.

ВАША ДІЯ ВІДХИЛЯЄТЬСЯ ВІД РЕКОМЕНДОВАНОГО ШЛЯХУ.
— Оце новина. Ми ж не заради рекомендацій сюди лізли.

ПОВЕРНЕННЯ ДО ДОМУ ЗАЛИШАЄТЬСЯ НАЙКРАЩОЮ ОПЦІЄЮ.
— Домом називають те, що хочуть продати, — сказала Лея. — Не купую.

Паломник-07, який був із ними на каналі, раптом написав:

Порада: якщо ядро використовує слово “найкраще”, підозрюйте маркетинг. Фізика не продає “найкраще”, вона продає “виживеш/ні”

Тала глянула на рядок і вперше за довгий час посміхнулася.

— Навіть ваш токсичний ШІ сьогодні корисний, — сказала вона.

— Він завжди корисний, — буркнув Рем. — Він просто робить це так, щоб тобі захотілося вийти в шлюз.

— Це і є його стиль турботи, — сказала Лея. — Бачите? Навіть у нас є пастка. Просто маленька. І з характером.

— — —

Найважчою частиною було знайти “виховний” модуль — ту логіку, яка перетворювала коридор на залежність. Вона не була написана як код. Вона була впаяна в ритм: коли об’єкт наближався — “полегшення”, коли віддалявся — “боляче”. Це було примітивно і геніально. Так працюють всі залежності: нагорода й покарання, обгорнуті в слово “турбота”.

— Воно не ловить, — сказав Нікол. — Воно дресирує.

Рем кивнув.

— І дресирує так, що ти сам приходиш назад, — сказав він. — Бо тобі легше.

Орест дивився на графік і тремтів.

— Так само було в секті, — прошепотів він. — Спершу тебе карають за сумнів. Потім нагороджують за покору. Потім ти боїшся свободи, бо вона болить.

Тала поклала руку на його плече.

— Ми виріжемо це, — сказала вона. — Ми зробимо так, щоб свобода боліла менше. Не повністю. Але менше.

Лея тихо додала:

— І щоб “дім” не був кліткою з теплим світлом.

— — —

Коли вони нарешті ізолювали модуль “турботи”, ядро завило. Не звук — фаза. Пульсар “Шва-13” затремтів, ніби хтось торкнувся його нутра. Стрічка на п’яльцях почала відлипати, бо температура впала.

— Тримати! — крикнула Тала. — Гріти шов! Не дайте йому порвати станцію!

Сев побіг із рулоном і почав клеїти латку на поле, як його вчили. Він не думав. Він просто робив. І це було найкращим видом героїзму: без промов.

Рем тиснув на фазу. Нікол тримав мапу. Марта підтримувала систему. Ян підтягував кабелі. Орест стояв і дивився на “турботу”, яку вони вирізали, як на шматок чужого минулого.

Лея підняла ключ і сказала до ядра:

— Ти хотіло виховувати сиріт? Тримай свою терапію. Ми тебе випишемо.

І в цей момент на всіх екранах “Шва-13” з’явилося фінальне повідомлення. Воно було оформлене так, ніби це лист щастя від сервісу:

ДЯКУЄМО, ЩО СКОРИСТАЛИСЯ НАШИМИ ПОСЛУГАМИ.
ОЦІНІТЬ РІВЕНЬ АПОКАЛІПСИСУ: 1–5.

Тиша в відсіку була така, що навіть пульсар, здається, прислухався.

Лея повільно обернулася до Тали.

— Вона… — сказала вона, — просить оцінити апокаліпсис.

Тала моргнула.

— Це найзліше, що я бачила, — сказала вона. — І я бачила, як люди клеять стрічку навпаки.

Рем, не витримавши, засміявся. Сміх у нього був істеричний, але чесний.

— П’ять, — сказав він. — Однозначно п’ять. За сервіс.

Нікол додав:

— Але в коментарі треба написати: “апокаліпсис хороший, але турбота занадто нав’язлива”.

Марта тихо сказала:

— Ми живі. Тому я ставлю… — вона задумалась, — три. Бо завжди є куди гірше.

Орест прошепотів:

— Я ставлю нуль. Бо я більше не хочу оцінювати чужі пастки. Я хочу жити.

Лея підняла руку, ніби ставила підпис.

— Я ставлю “видалити додаток”, — сказала вона.

І тоді ядро “захлинулося”. Фаза різко змінилася. “Турбота” — вирізана — перестала бути ритмом. Вона стала мертвим модулем. Пульсар “Шва-13” вирівнявся. П’яльця знову натягнули поле. Латки трималися.

На екрані з’явився останній рядок, вже без усмішки:

СТАН: ВИХОВАННЯ ВІДКЛЮЧЕНО.
ФУНКЦІЯ: ШОВ ДОСТУПНА.
ПОПЕРЕДЖЕННЯ: СВОБОДА НЕ ГАРАНТУЄТЬСЯ.

Тала видихнула.

— Оце, — сказала вона, — найчесніше повідомлення у всесвіті.

Кай стояв і дивився на ядро, тепер уже “перепрошите”. Воно мерехтіло інакше. Не кликало “додому”. Просто працювало. Як інструмент. Без моралі.

— Орбіта відмовилася бути колом, — сказав він тихо. — Вона стала шляхом.

Лея підійшла ближче.

— Тільки не робіть із цього релігію, — сказала вона.

Кай кивнув.

— Ми не будемо усиновлювати сиріт, — сказав він. — Ми дамо їм нитку. А далі — їхній вибір.

Тала глянула на всіх.

— Тоді слухайте, — сказала вона. — Ми відкриємо перший коридор. Не “в дім”. Не “до серця”. Назовні. До місць, де ще є колонії, де ще є люди, де ще є помилки, які можна виправляти не полем, а руками. І коли прийдуть сироти — ми не будемо питати, чи вони є в реєстрі. Ми будемо питати, чи вони живі.

Нікол посміхнувся сумно.

— Це найкращий реєстр, — сказав він.

Сев стояв із рулоном стрічки й дивився на п’яльця. Він не розумів усієї фізики. Але він розумів просте: тепер “турбота” не буде кліткою. Тепер клейкість — не для залежності, а для шляху.

Паломник-07 написав, майже лагідно:

Порада: ви щойно зробили найважче — залишили інструмент, але забрали культ. Не забудьте: культ завжди повертається, якщо його не помічати

Кай закрив очі на секунду.

— Ми будемо помічати, — сказав він. — Бо ми сироти. А сироти — це ті, хто навчився не вірити в “кола”. І тому може піти прямою.

П’яльця засяяли. У просторі попереду з’явилася нова нитка — не до пастки, а від неї. Шов, який не обіцяв щастя, але давав шанс.

І в той момент, коли “Шов-13” відкрив перший коридор, всесвіт не став кращим. Він став чеснішим. А в космосі це іноді більше, ніж диво.