Даміан теж умів соромитися

Даміан умів виглядати так, ніби сором — це хвороба, на яку він перехворів у юності й тепер має довічний імунітет.

Це було дуже зручно для його образу. Темний светр, втомлені очі, сухі жарти, цигарковий дим, фрази про мораль, які звучали так, ніби їх вигравіювали на кришці труни хорошої поведінки. Він носив цинізм із тією самою природністю, з якою інші люди носять шарф: не завжди потрібно, але додає характеру. Поряд із ним легко було повірити, що він не соромиться нічого. Що сором — це для тих, хто ще не встиг зіпсувати собі життя достатньо професійно.

Лея теж у це майже повірила.

Майже.

А потім побачила його в майстерні Остапа.

І зрозуміла, що деякі люди не позбавлені сорому. Вони просто навчилися ховати його так глибоко, що він починає пахнути не каяттям, а димом, кавою й поганими рішеннями.

Майстерня Остапа була розташована в підвалі старого будинку на Подолі. З вулиці вона виглядала як місце, де ремонтують радіоприймачі, лампи, програвачі, старі підсилювачі й, можливо, людську віру в аналогову епоху. На вивісці було написано: «Ремонт аудіотехніки». Лея довго дивилася на ці слова й думала, що це майже поетично. Вони прийшли перевіряти, хто слухає її життя, у місце, де офіційно ремонтують пристрої для слухання. Доля знову намагалася бути метафоричною. Їй би хтось уже пояснив, що тонкість — чеснота.

Дощ ішов дрібний, холодний, схожий на погано налаштований принтер, який замість сторінок друкує сірість прямо на місто. Вулиця пахла мокрим каменем, бензином, старим деревом і кавою з найближчого кіоску. Лея стояла під навісом біля входу до підвалу, тримаючи сумку однією рукою, а телефон — іншою.

У телефоні було фото Марка з жінкою на ім’я Віра.

У сумці — копії рукопису.

На пальці — обручка.

На шиї — шарф, що досі працював адвокатом для сліду, який, на щастя чи на жаль, уже майже зник.

Лея спіймала себе на думці, що її життя останніми днями можна описати як дуже погано організований злочин: докази всюди, мотивів забагато, винні всі, а потерпіла ще й має при цьому вчасно відповідати на робочі листи.

Даміан прийшов без парасолі.

Звісно.

Він з’явився з-за рогу у темному пальті, з вологим волоссям і виразом обличчя людини, яка не вірить у погоду як аргумент. Лея одразу роздратувалася. Нормальні люди під дощем виглядають мокрими. Даміан виглядав так, ніби дощ просто вирішив додати йому драматичного освітлення.

— Ти мокрий, — сказала вона.

— Дякую. Я сам не був упевнений.

— Парасолі існують уже давно. Людство, попри все, іноді розвивається.

— Парасолі — це символ слабкості.

— Ні. Парасолі — це символ того, що людина не хоче захворіти перед смертю від шантажу.

— Практична жінка.

— Це образа?

— Комплімент. Після останніх подій практичність здається еротичною.

— Не починай.

— Я ще навіть не сказав нічого непристойного.

— Саме це й лякає. Ти розминаєшся.

Він усміхнувся, але усмішка швидко зникла.

— Ти отримала ще щось?

Лея відкрила телефон і показала йому повідомлення.

Марк мовчить краще, ніж ти думаєш. Але навіть найкращі чоловіки мають чорновики.

Потім фото.

Потім друге повідомлення:

Запитай його про Віру.

Даміан дивився на екран довго. Надто довго. Обличчя його не просто змінилося — ніби хтось вимкнув у ньому світло. Зник сарказм. Зникла темна гра. Навіть утома стала іншою, важчою. Так виглядає людина, яка не здивована ножу, бо впізнала руку, що його тримає.

Лея помітила це.

— Ти знаєш її, — сказала вона.

Даміан не відповів.

— Даміане.

— Так.

— Хто вона?

Він підняв очі.

— Не тут.

— Я дуже втомилася від фраз «не тут», «не зараз» і «потім». Вони звучать як інструкція до катастрофи.

— Лея, не тут.

Його голос був іншим.

Без гри.

Вона відчула, що зараз справді краще не тиснути. Це теж її роздратувало. Вона не любила, коли чужий біль змушував її поводитися делікатно. Делікатність — огидна річ. Вона завжди з’являється там, де хочеться взяти людину за плечі й витрусити з неї правду, як дрібні монети з кишень.

Двері майстерні відчинилися зсередини.

На порозі з’явився чоловік років сорока, невисокий, худий, у старому кардигані, з окулярами в тонкій оправі й таким поглядом, ніби він уже давно підозрює всю електрику в змові проти людства.

— Ви можете сваритися всередині, — сказав він. — На вулиці вологість. Вона шкодить техніці й людям, але техніку хоча б можна полагодити.

— Остап, — сказав Даміан.

— Так, я пам’ятаю власне ім’я. Приємно, коли зустріч починається без зайвої інформації.

Лея подивилася на Даміана.

— Він мені вже подобається.

— Це мине, — сказав Остап. — У мене важкий характер і поганий чай.

Вони спустилися в підвал.

Майстерня була набагато більшою, ніж здавалося ззовні. Стіни вкривали полиці з радіоприймачами, колонками, проводами, коробками, лампами, паяльниками, деталями, старими телефонами, платами й предметами, призначення яких Лея не хотіла знати, бо й так уже мала достатньо причин боятися цивілізації. У кутку стояв великий дерев’яний стіл, завалений інструментами. Над ним висіли дві лампи, що давали тепле жовте світло. Пахло пилом, металом, кавою, старим пластиком і параноєю. Дуже функціональний запах.

— Сідайте, — сказав Остап. — Тільки не на коробку зліва. Там мертвий підсилювач.

— Мертвий? — уточнила Лея.

— Для мене — пацієнт. Для клієнта — сімейна реліквія. Для об’єктивної реальності — сміття. Реальність, як завжди, найжорстокіша.

Лея сіла на старий стілець біля столу.

Даміан залишився стояти.

Остап уважно подивився на нього.

— Ти виглядаєш гірше, ніж минулого разу.

— Дякую.

— Це не комплімент. Це діагностика безкоштовно.

— Ми прийшли не через мій вигляд.

— Шкода. Він цікавий. Але добре. Телефони.

Лея поклала свій телефон на стіл.

Даміан — свій.

Остап надягнув тонкі рукавички.

— Чудово. Тепер коротко: хто вас переслідує, чому, скільки трупів і чи треба мені шкодувати, що я погодився?

— Трупів поки немає, — сказала Лея.

— «Поки» — найгірше слово після «креативна концепція».

— Хтось надсилає їй анонімні тексти, — сказав Даміан. — З деталями приватного життя. У реальному часі. Плюс повідомлення з невідомого номера.

Остап підняв очі на Лею.

— Ви публічна особа?

— Редакторка.

— Тобто ворогів багато.

— Я роблю тексти кращими.

— Автори називають це інакше.

— Автори багато що називають інакше. Наприклад, хаос — «потоком свідомості».

Остап уперше ледь усміхнувся.

— Добре. Ви мені теж поки подобаєтесь. Це небезпечно, але терпимо.

Він під’єднав телефони до ноутбука, відкрив якісь програми, вікна, таблиці, рядки команд. Лея дивилася на екран і відчувала себе людиною, яка потрапила на розтин власної приватності. Там, у чорних і сірих вікнах, розкладали її телефонне життя: повідомлення, дозволи застосунків, мережеві підключення, резервні копії. Те, що зазвичай здається невидимим, раптом мало структуру, логи, часові мітки. Сучасна душа, як виявилося, теж має технічні характеристики.

— Пароль, — сказав Остап.

Лея назвала.

Даміан назвав свій.

— Не використовуйте дати народження, імена, клички тварин або назви улюблених книжок, — буркнув Остап.

— У мене складний пароль, — сказала Лея.

— Усі так кажуть. Потім виявляється, що це ім’я першого кота плюс рік розчарування.

— У мене не було кота.

— Ось бачите, уже трагедія.

Поки Остап працював, у майстерні стало тихо. Лише гудів старий комп’ютер, клацали клавіші, десь у глибині полиць потріскував радіоприймач, налаштований, мабуть, на частоту мертвих новин.

Лея дивилася на Даміана.

Він стояв біля полиці зі старими лампами, руки в кишенях пальта, погляд опущений. Він не дивився на неї. Не жартував. Не курив. Не намагався контролювати простір. І саме через це здавався несподівано вразливим. Не слабким — ні. У Даміані слабкість, мабуть, давно переробилася на іншу форму металу. Але зараз у ньому було щось зламане, оголене.

Ім’я Віра щось із ним зробило.

— Хто вона? — спитала Лея тихо.

Остап не підняв голови, але, здається, почав слухати уважніше. Так уміють слухати люди, які ремонтують старі радіоприймачі: навіть тиша для них має частоту.

Даміан не відповів.

— Якщо це стосується мого життя, я маю право знати.

— Маєш.

— Тоді скажи.

Він нарешті подивився на неї.

— Віра Савицька.

Ім’я прозвучало сухо. Майже офіційно. Як назва справи.

Лея намагалася згадати, де могла його чути. У видавничих колах? На презентаціях? У списках авторів? Віра. Коротке світле волосся на фото. Жінка навпроти Марка. Папка в руках.

— Хто вона тобі?

— Була редакторкою мого першого великого роману.

— І?

— І сестрою жінки, яку, як написали у твоєму повідомленні, я «написав до смерті».

Лея мовчала.

Остап тихо сказав:

— О, чудово. Я думав, у мене тут буде технічна консультація, а потрапив на грецьку трагедію з вай-фаєм.

— Не зараз, — кинув Даміан.

— Саме зараз. Чорний гумор найкраще працює до того, як усі почнуть плакати.

Лея подивилася на Даміана.

— Розкажи.

— Це довга історія.

— У нас, здається, день довгих історій.

Даміан зняв пальто й кинув на спинку стільця. Потім сів навпроти неї. Не близько. Але цього разу між ними була не бажана відстань, а важка. Він провів рукою по обличчю, наче намагався стерти з нього кілька років.

— Її звали Марта.

Лея відчула, як повітря стало густішим.

— Вона була твоєю коханою?

— Ні.

Він сказав це швидко.

Потім додав:

— І так.

— Це не відповідь.

— Це єдина чесна. У нас не було роману в тому вигляді, як люди люблять уявляти. Не було спільного майбутнього, валіз, обіцянок, фотографій у соцмережах і сніданків із безсоромно красивою кавою. Були розмови. Листи. Тексти. Нічні дзвінки. Її довіра. Моя амбіція. І кілька моментів, які я не мав права потім використовувати як матеріал.

— Але використав.

— Так.

Остап продовжував працювати, але тиша після цього «так» стала такою важкою, що навіть клавіші ноутбука ніби почали клацати обережніше.

— Вона розповідала мені про своє дитинство, — сказав Даміан. — Про родину. Про матір, яка вміла принижувати так тихо, що гості думали, ніби це виховання. Про чоловіка, який ламав її не руками, а мовчанням. Про ті речі, які люди говорять уночі, коли думають, що їх не збережуть у файл.

Лея опустила очі.

Ця фраза торкнулася її сильніше, ніж вона хотіла.

Люди справді говорять уночі інакше. Наче темрява — це адвокат. Наче все, сказане після опівночі, має право не потрапити в денний протокол.

— Я тоді писав роман, — продовжив Даміан. — Перший, який мав шанс не померти в шухляді. Я був молодший, голодніший і значно дурніший. Хоча, визнаю, конкуренція з теперішнім мною серйозна.

Лея не усміхнулася.

Він теж.

— Я думав, що беру не її життя, а правду. Велику, важливу, літературну правду. Дуже зручна концепція. Нею можна прикривати майже будь-яку підлість, якщо достатньо гарно формулювати.

— Ти написав її історію?

— Я написав героїню, яку всі впізнали. Не за фактами. За ранами. Це гірше. Факти можна заперечити. Рану — ні. Віра редагувала текст. Вона знала, звідки це. Попереджала мене. Казала, що Марта не витримає.

— А ти?

— А я сказав, що література не має бути зручною.

Лея повільно вдихнула.

— Дуже в твоєму стилі.

— Так. Саме тому я себе ненавиджу не за необережність. За послідовність.

Остап буркнув:

— Послідовна дурість — найміцніший будівельний матеріал людської історії.

— Дякую, — сказав Даміан.

— Завжди радий допомогти моральному розтину.

Лея не відривала погляду від Даміана.

— Що сталося з Мартою?

Він мовчав.

Ця пауза була відповіддю ще до слів.

— Вона зникла на три дні після виходу роману. Потім її знайшли в лікарні. Передозування снодійного. Вона вижила. Але після цього… — він замовк. — Після цього люди написали, що я «написав її до смерті». Технічно брехня. Літературно — майже правда.

Лея відчула холод у пальцях.

— Ти говорив із нею?

— Після лікарні — один раз. Вона сказала, що я зробив із її болю книжку, а з її життя — доказ власного таланту.

— І?

— І вона мала рацію.

У його голосі не було самозахисту.

Це було найстрашніше.

Лея звикла до Даміана, який відбиває будь-який удар фразою. Який перетворює провину на афоризм, а небезпеку — на напівусмішку. А цей Даміан сидів у підвалі серед старих радіоприймачів і говорив про власну підлість так, ніби давно виніс собі вирок і тепер просто час від часу перечитував його, щоб не забути формулювання.

— А Віра? — спитала Лея.

— Віра працювала над тим романом. Вона була редакторкою видавництва. Після скандалу її звинуватили в тому, що вона допустила текст до друку, знаючи джерело. Вона втратила роботу. Потім зникла з літературного середовища.

— І тепер вона зустрічається з Марком.

— Так.

— Чому?

— Не знаю.

— Ти їй вірив?

— Колись — так.

— А тепер?

Даміан подивився на екран телефону, що лежав біля Остапа.

— Тепер я нікому не вірю так легко. Це не чеснота, якщо що. Це рубець, який поводиться як принцип.

Лея мовчала.

Вона хотіла злитися на нього. Це було б правильно. Він щойно розповів їй історію, у якій був не просто темним чоловіком із поганою репутацією, а людиною, яка справді завдала комусь болю — не випадково, не ненавмисно, не через драматичну пристрасть, а через талант, амбіцію й естетичну жорстокість. Саме такі гріхи найважче пробачати, бо вони виглядають розумними.

Але поряд із цим гнівом стояло інше почуття.

Співчуття.

Лея ненавиділа співчуття в такі моменти. Воно приходить без запрошення, як родичі після скандалу, і заважає насолоджуватися моральною перевагою.

— Ти соромишся, — сказала вона тихо.

Даміан засміявся без радості.

— Нарешті знайшлася рідкісна тварина.

— Я серйозно.

— Я теж. Просто мій сором не дуже фотогенічний. Не падає на коліна, не б’є себе в груди, не носить попелу на голові. Він просто живе зі мною й іноді просить закурити.

— Ти ж казав, що мораль приходить після події й робить вигляд, що попереджала.

— Так. Але сором гірший. Він не робить вигляд. Він просто сідає поруч і пам’ятає.

Це речення вдарило Лею глибоко.

Бо її власний сором теж сидів поруч уже кілька днів. Пив її каву. Дивився її очима на Марка. Слухав голос Даміана. Торкався обручки на пальці й тихо сміявся з усіх спроб назвати ніч помилкою, якщо вона була ще й правдою.

— Мені шкода, — сказала вона.

Даміан підняв очі.

— Не треба.

— Чому?

— Бо я не хочу твого жалю.

— Це не жаль.

— А що?

Вона не знала.

І саме тому відповіла чесно:

— Не знаю.

Він дивився на неї довго.

Між ними знову виникло те небезпечне тепло. Але тепер воно було не таким, як раніше. Не просто бажання, не просто фізична пам’ять, не лише те, що змушує кров говорити швидше за совість. Тепер у ньому був спільний сором. А спільний сором — набагато інтимніший за оголене плече. Оголені плечі можна прикрити тканиною. Оголену провину — ні.

Остап голосно кашлянув.

— Я розумію, що тут у нас момент емоційного еротизму через травму, але техніка, на відміну від вас, просить конкретики.

Лея різко обернулася.

— Емоційного чого?

— Еротизму через травму. Дуже поширене явище в людей, які читають забагато книжок і сплять замало.

— Ви завжди так коментуєте?

— Так. Це відлякує клієнтів, зате залишає найстійкіших.

Даміан уперше за весь час майже усміхнувся.

— Що знайшов?

Остап повернув ноутбук трохи до них.

— На телефоні Леї немає очевидного шпигунського застосунку. Але є підозрілий доступ до резервних копій. Хтось міг мати доступ до хмари. Не в реальному часі до мікрофона, але до повідомлень, фото, нотаток, історії локацій, якщо синхронізація була ввімкнена.

— Хмара, — повторила Лея. — Звісно. Мій сором тепер ще й синхронізований.

— Вітаю в цифровій епосі, — сказав Остап. — Раніше люди спалювали листи. Тепер вони забувають вийти з акаунта на чужому ноутбуці й називають це приватністю.

— Хтось міг бачити мої повідомлення Марку?

— Міг.

— Фото?

— Якщо були в резервній копії.

— Локацію?

— Так.

— Тобто знати, що я була в Даміана?

Остап глянув на неї поверх окулярів.

— Якщо телефон був із вами, то так. Технічно можна відстежити переміщення. Не романтично, зате ефективно.

Лея відчула, як горло стискається.

— А повідомлення з невідомого номера?

— Номер одноразовий або підмінений через сервіс. Я ще подивлюся, але не чекайте, що там буде табличка «вітаю, це я, маніяк».

— Шкода. Мені б дуже полегшило розклад.

— З маніяками завжди так. Ні поваги до календаря, ні зручної ідентифікації.

— А мій телефон? — спитав Даміан.

Остап кивнув на інший екран.

— У тебе цікавіше.

— Наскільки?

— Настільки, що я б заварив чай, якби не попередив про його якість.

Лея напружилася.

— Що там?

— На телефоні Даміана є переадресація деяких повідомлень і копія листування за останні два тижні. Не повна. Вибіркова. Хтось поставив доступ через старий пристрій, прив’язаний до акаунта. Дуже акуратно. Не аматор.

Даміан повільно сів рівніше.

— Старий пристрій?

— Так. Ноутбук або планшет. Доступ із назвою пристрою «MartaBook».

У майстерні стало тихо.

Навіть старий радіоприймач у кутку ніби перестав потріскувати.

Лея подивилася на Даміана.

Його обличчя було білим.

— Це… — почала вона.

— Її ноутбук, — сказав він. — Марти.

Остап зняв окуляри.

— Він досі активний у твоєму акаунті.

— Неможливо.

— У цифровому світі це найчастіше слово перед підтвердженням можливого.

— Марта не має доступу.

— Хтось має пристрій або його ідентифікатор. Або відновив доступ через старі дані. Тут треба копати.

Лея відчула, як пазл не складається, а розсипається ще дрібніше.

Марта.

Віра.

Марк.

Даміан.

Рукопис.

Старий пристрій.

Шантажист використовував не просто їхні телефони. Він використовував їхнє минуле. Чіплявся за найболючіші імена, як за гачки.

— Віра могла мати ноутбук Марти? — спитала Лея.

Даміан мовчав.

— Даміане.

— Так. Після лікарні Марта жила у Віри. Частина речей лишилася в неї.

— Отже, Віра могла отримати доступ до твого акаунта.

— Могла.

— І зустрічалася з Марком.

Він подивився на неї.

— Так.

Остап знову надягнув окуляри.

— Я не люблю псувати драматичні висновки, але варіантів більше. Хтось міг підставити Віру. Хтось міг використати назву пристрою. Хтось міг мати старі паролі. Але якщо ви питаєте, чи пахне це старою помстою, то так. Пахне. І не дуже свіжо.

Лея засміялася коротко.

— У нас уже навіть помста несвіжа. Прекрасно.

— Свіжа помста переоцінена, — сказав Остап. — Стара краще ферментується.

Даміан не сміявся.

Він дивився на екран так, ніби там відкрилася не технічна інформація, а могила.

— Ти маєш поговорити з Вірою, — сказала Лея.

— Так.

— Я теж.

— Ні.

Вона підняла брову.

— Перепрошую?

— Ти не підеш до неї.

— Чудово. Темний письменник знову вирішив щось за мене. Як мило. Майже патріархально, тільки з травмою.

— Вона небезпечна.

— Усі небезпечні. Навіть весільна організаторка вчора намагалася вбити мене тюльпанами.

— Лея.

— Ні. Не починай голосом «я знаю краще». Він тобі не личить. Точніше, личить, але я від нього хочу вдарити тебе стільцем.

— Віра ненавидить мене.

— Можливо, заслужено.

Він прийняв це мовчки.

Лея одразу пошкодувала.

— Вибач.

— Не треба. Це правда.

— Але я сказала жорстко.

— Ти вмієш.

— Це не комплімент.

— У твоєму виконанні межа тонка.

Вони на мить подивилися одне на одного.

Остап підвів руку.

— Я не хочу заважати вашій токсичній хімії, але мені потрібні нові паролі, двофакторна авторизація, відключення старих пристроїв і ще бажано, щоб ви обоє на деякий час перестали поводитися як персонажі, які самі несуть себе в пастку, бо там цікавіше освітлення.

— Це неможливо, — сказала Лея.

— Я здогадувався.

Остап дав їм список дій. Зміна паролів, перевірка пошти, відключення пристроїв, резервні копії, тимчасові номери, вимкнення геолокації, перевірка ноутбуків. Лея записувала все в блокнот, відчуваючи дивне полегшення від конкретики. Нарешті щось можна було зробити. Натиснути кнопку. Змінити пароль. Видалити доступ. Це було значно приємніше, ніж намагатися зрозуміти, кого вона любить, кого зрадила, кого підозрює й чому її життя тепер має більше сюжетних ліній, ніж погано спланований серіал.

— І ще, — сказав Остап, коли вони вже збиралися. — Не обговорюйте важливі речі біля власних телефонів.

Лея подивилася на свій.

— Тепер він мене лякає.

— Правильно. Здоровий страх перед телефоном — перший крок до адекватності.

— А другий?

— Кнопковий телефон і життя в лісі.

— Звучить дедалі привабливіше.

— У лісі поганий інтернет, але зате дерева рідко шантажують рукописами.

Даміан забрав телефони.

— Дякую.

— Не дякуй. Плати.

— Як завжди романтично.

— Романтика — це коли люди не читають умови договору. Я так не працюю.

Даміан розрахувався.

Вони вийшли з майстерні на вулицю. Дощ майже припинився. Місто вечоріло, ліхтарі вмикалися один за одним, і мокрий Поділ блищав, ніби його спеціально підготували для сцени, де двоє морально пошкоджених людей мають сказати щось важливе, але, найімовірніше, зіпсують момент сарказмом.

Лея йшла поруч із Даміаном мовчки.

Цього разу мовчання було не таким, як після вечірки. Не наповнене бажанням, не електричне, не те, що тягне до темної квартири. Тепер воно було глибшим. Важчим. У ньому лежали Марта, Віра, Марк, телефони, рукопис, провина, недовіра й незручне усвідомлення: вони обоє були не просто учасниками чужої гри. Вони самі принесли в цю гру достатньо старих гріхів, щоб шантажисту майже не довелося вигадувати.

— Ти повинен був сказати мені про Марту, — сказала Лея.

— Коли? Між твоїм сніданком із Марком і моїм бажанням тебе, яке, як ми з’ясували, уже порушує закони фізики?

— Не смій робити це смішним.

— Я не роблю. Я захищаюся.

— Від мене?

— Від того, що ти тепер знаєш.

Вона зупинилася.

— Ти думаєш, я бачу тебе інакше?

Він теж зупинився.

— Так.

— І?

— І маєш право.

Вона дивилася на нього, мокрі пасма волосся біля його скронь, темні очі, втомлене обличчя. У ньому справді було щось інше. Не менше небезпеки. Більше правди.

— Я бачу тебе інакше, — сказала вона.

Він ледь кивнув, ніби очікував вироку.

— Але не простіше.

Даміан підняв очі.

— Це добре чи погано?

— Не знаю. Мені останнім часом бракує інструкцій до людей. Було б зручно, якби всі ходили з коротким описом: «цей зрадить», «цей мовчить», «цей має мертву історію в акаунті», «цю краще не цілувати біля дощу».

— Останнє про тебе?

— Про нас обох. Але ти, звісно, зіпсував би інструкцію примітками.

Він майже усміхнувся.

Потім знову став серйозним.

— Я соромлюся того, що зробив із Мартою. І того, що поруч із тобою частина мене досі думає не про небезпеку, а про те, як ти виглядала вранці в моїй квартирі.

Лея відчула, як тепло різко піднялося під шкірою.

— Це теж треба було сказати?

— Ні.

— Тоді навіщо?

— Бо ти просила правду.

— Я не просила цю частину.

— Правда погано сортується.

Вона відвернулася, щоб не дивитися на нього.

Повз них пройшла літня пара під однією парасолею. Жінка бурчала на чоловіка, що він наступає в калюжі, чоловік мовчав із виразом людини, яка прожила з цим бурчанням сорок років і вже вважає його формою любові. Лея раптом відчула дивну заздрість. До простого бурчання. До старих парасоль. До життя, де найбільша проблема — мокрі черевики, а не анонімний рукопис про бажання, сором і цифрове стеження.

— Мені треба додому, — сказала вона.

— До Марка?

Питання вирвалося в нього швидше, ніж він устиг прикрити його байдужістю.

Лея подивилася на нього.

— Ні. До себе.

— Він знає про рукопис?

— Так.

Даміан завмер.

— Ти показала йому?

— Частину.

— І?

— Він не втік. Не вбив мене. Не вбив тебе. Навіть пасту приготував.

— Паста — сильний аргумент за цивілізацію.

— Так. Особливо після зради.

— Він кращий за мене.

Лея втомлено засміялася.

— Це не змагання.

— Звісно змагання. Просто приз нікому не потрібен у такому вигляді.

— Я не приз.

— Я знаю.

— Не знаєш, якщо так говориш.

Він замовк.

Вона зрозуміла, що вдарила точно. І знову пошкодувала. Цей день складався з ударів, після яких усі були праві й усім було боляче. Дуже неефективний спосіб комунікації, але, здається, людство досі не вигадало нічого популярнішого.

— Марк теж щось приховує, — сказала вона.

— Віра.

— Так.

— Ти спитаєш його?

— Уже не сьогодні.

— Чому?

— Бо сьогодні я дізналася, що мій телефон зливав моє життя, твій старий доступ називається ім’ям жінки, яка ледь не померла через твій роман, а мій наречений зустрічався з її сестрою до того, як я все зруйнувала. Мені здається, на сьогодні досить сімейних розваг.

— Справедливо.

Вони знову пішли.

Біля перехрестя Лея викликала таксі. Машина мала приїхати за шість хвилин. Шість хвилин — надто мало для розмови й надто багато для мовчання.

Даміан стояв поруч.

— Я поїду з тобою, — сказав він.

— Ні.

— Ти не повинна бути сама.

— Я саме повинна бути сама. Інакше я остаточно перестану розуміти, що відчуваю без свідків.

— Добре.

— Не кажи це так.

— Як?

— Наче відпускаєш.

Він подивився на неї.

— Я не маю права тебе тримати.

— Це правильна відповідь.

— Знаю.

— І дратує.

— Знаю.

Машина вже наближалася на мапі.

Лея відчула дивне бажання торкнутися його руки. Просто на секунду. Не як коханка. Не як жінка, що знову хоче піддатися темному тяжінню. А як людина, яка щойно побачила чужий сором і не знає, що з ним робити, крім як визнати: він існує.

Вона не торкнулася.

Даміан помітив, що вона хотіла.

Звісно, помітив.

— Лея, — сказав він тихо.

— Не треба.

— Я не скажу нічого.

— Ти вже сказав моє ім’я. Це у тебе майже непристойність.

Він усміхнувся сумно.

— Ти теж це робиш.

— Що?

— Жартуєш, коли болить.

— Так. Інакше довелося б чесно стогнати від жаху, а це погано виглядає на вулиці.

Таксі зупинилося.

Вона відчинила дверцята.

Перед тим як сісти, обернулася.

— Даміане.

— Так?

— Я не знаю, чи можу тобі довіряти.

— Знаю.

— Але я не хочу, щоб ти зникав.

Фраза вийшла тиха.

Майже непомітна.

Але вона була.

Даміан завмер.

Сором, бажання, провина, страх — усе пройшло між ними в одну секунду, як темна хвиля.

— Я не зникну, — сказав він.

— Не обіцяй красиво.

— Добре. Я просто спробую не зіпсувати ще й це.

— Це вже реалістичніше.

Вона сіла в машину.

Дверцята зачинилися.

Таксі рушило.

Лея не оберталася перші кілька секунд. Потім усе ж подивилася в заднє скло. Даміан стояв під ліхтарем, без парасолі, у темному пальті, з мокрим волоссям і обличчям людини, яка нарешті перестала вдавати, що сором — це не про нього.

Вона відвернулася.

Телефон у руці був теплий.

Неначе живий.

Він завібрував.

Лея завмерла.

Невідомий номер.

Вона відкрила повідомлення.

Даміан розповів не все. Запитай, чому Марта досі платить за його мовчання.

Нижче — фото.

Жінка у лікарняному коридорі. Худе обличчя, темне волосся, погляд у бік.

Дата: два місяці тому.

Марта.

Жива.

Лея відчула, як усередині все провалюється.

Даміан сказав, що Марта вижила. Але не сказав, що вона досі поруч із цією історією.

Не сказав, що хтось бачив її два місяці тому.

Не сказав, що її мовчання, можливо, купували.

Або охороняли.

Або крали.

Таксі їхало крізь мокре місто.

Водій слухав стару пісню про любов, яка тепер звучала як поганий жарт із радіостанції для емоційно постраждалих.

Лея притиснула телефон до грудей.

Даміан теж умів соромитися.

Але, як виявилося, сором не завжди означав правду.

Іноді він був лише красивішим способом мовчати.