Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина I

Руїни, що не визнають себе руїнами

Сектор зустрів їх так, ніби нічого особливого не сталося.

Це було найпідозріліше з усього, що вони бачили за останні роки. Руїни зазвичай люблять драму: щоб тріщини реальності світилися, як зламані неонові вивіски, щоб уламки станцій скреготіли, наче старі зуби Всесвіту, щоб причинність кашляла і просила води. А тут — тиша, світло, щільність простору, що не розсипалася від одного погляду. Ніби хтось прибрав у кімнаті перед тим, як запросити гостей, і сподівається, що вони не заглянуть під килим.

“Скріпка” пливла між фрагментами планет, які розташувалися так, ніби це квартали міста. Не “руїни” — ні-ні. Просто “архітектура з історією”. Дуже довгою історією. З великою кількістю подряпин, зламаних звичок і безнадійно втрачених гарантійних талонів.

Лада вела корабель повільно, м’яко, як пілотка, яка знає: у руїнах різкий рух — це запрошення до трагедії без опції “скасувати бронювання”. На пульті миготіли показники стабільності, і це миготіння було образливим: ніби хтось натякав, що стабільність — стан, який можна виміряти, а не вигризти зубами.

— Сектор “Квартали”, — пробурмотів Марко, перегортаючи карту, що час від часу намагалася перетворитися на вірш. — За архівом П’ятого Шва тут… ринки на швах астероїдів, житло в порожніх резонаторах станцій, адміністрація в колишній антенній башті. І головне — правило.

Німа не підняла голови, але голос у неї був напружений, наче нитка.

— Я вже його чую.

Сава витер долонею лице, хоча шолом, як завжди, був закритий. Це була стара звичка: робити вигляд, що між тобою і реальністю є хоч щось, крім тонкого шару матеріалу й товстого шару невдоволення.

— Що за правило? — спитав Гнат. Він стояв позаду всіх, як стіна, яку можна посунути, але дорого. — Не дихати? Не думати? Не існувати?

Марко ковтнув.

— Руїни мають пам’ять.

Лада не відволікалася від керма.

— І?

— І вона… мстива.

Сава хмикнув.

— Як бухгалтерія після аудиту?

Марко кивнув так серйозно, ніби це було не порівняння, а офіційна класифікація небезпеки.

— Саме так.

Зона наближення до “кварталів” виглядала надто впорядковано. Уламки планет стояли один до одного під правильними кутами — не фізично правильними, а соціально: так, щоб між ними можна було прокласти дорогу, поставити світильник, повісити оголошення “НЕ ПАРКУВАТИ КОСМІЧНІ КОРАБЛІ НА ЛІНІЇ РОЗЛОМУ”. На одному з фрагментів світилася вивіска з ламаними літерами: “Ласкаво просимо”, — і вона виглядала як погроза, яку хтось намагався загорнути в ввічливість.

— Якщо це місто, — сказала Лада, — то де смітник?

— Усе місто, — відповів Сава. — Але з естетикою.

— Ні, — тихо сказала Німа. — Смітник тут окремо. Я чую, як він… радіє.

Це прозвучало як жарт, але в руїнах жарти робляться не для сміху. Вони робляться для того, щоб не називати речі прямо. Бо якщо назвати прямо, руїни можуть вирішити, що ти з ними надто знайомий, і надіслати рахунок.

Швартування було схоже на парковку в центрі міста, де всі місця зайняті, але тобі все одно кажуть: “Ставайте, де хочете, тільки не торкайтесь реальності голими руками”.

“Скріпка” причепилася до платформи, зібраної з металу, каменю і старих надій. Метал був різний: тут було видно деталі з цивілізацій, які давно не існували, але їхні болти продовжували тримати цей світ у купі. Камінь був чужий: породи, які не мали б опинитися разом, лежали поруч, як сусіди, що не люблять одне одного, але підписали договір про співіснування, бо немає куди переїхати.

Вихід зі шлюзу був першим тестом. Не на силу, не на сміливість — на повагу до дрібних деталей.

На рамі шлюзу висіла табличка: “ВІТАЄМО В КВАРТАЛАХ. НЕ СКИДАЙТЕ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ. ВОНА ПОВЕРТАЄТЬСЯ”.

Гнат торкнувся таблички пальцем у рукавиці.

— Це як… мораль?

— Це як попередження, — відповіла Лада. — Мораль тут не виживає без охорони.

Вони ступили на платформу, і одразу ж відчули, що простір тут “пам’ятає”. Не в романтичному сенсі — не “о, тут колись було красиво”. А в бухгалтерському: хто ходив, куди ходив, що сказав, кому не віддав, кого обманув, кого не побачив. Пам’ять тут не була спогадом. Вона була журналом обліку.

Марко машинально активував датчики. На екрані вискочив напис: “ЖУРНАЛ ПРИСУТНОСТІ: ЗАРЕЄСТРОВАНО”. І нижче дрібним шрифтом: “ВИ — ТУТ. ЦЕ НЕ ВІДМІНЯЄ ВАШИХ БОРГІВ”.

— Люб’язно, — сказав Сава. — Перш ніж сказати “добрий день”, вони уточнюють, що ти винен.

— Ти завжди винен, — відповів Гнат. — Питання тільки — кому.

Платформа вела вниз, у “квартал” з ринком. Ринок був розташований буквально на шві двох астероїдів: між ними був міст, а на мосту — палатки, ящики, розкладені речі, що виглядали так, ніби їх зібрали з різних кінців реальності й вирішили продати як “комплект”.

Тут пахло паливом, металом, гарячим пластиком і… чимось дуже людським: смаженим хлібом. Запах хліба в космічних руїнах — це як музика на похороні: або хтось ще має сміливість жити, або хтось дуже вправно маскує злочин.

Вони йшли повільно. Не тому, що боялися натовпу. А тому, що натовп тут не був просто людьми. Він був частиною системи. Кожен погляд, кожна покупка, кожен жарт — усе могло стати “платежем”.

Німа йшла збоку й прислухалася. Її очі були напівприкриті, ніби вона слухала не звуки, а зміст.

— Вони говорять… обережно, — прошепотіла вона. — Тут слова мають вагу. Якщо скажеш “я гарантую” — у тебе заберуть годину життя як заставу.

Сава похитав головою.

— Справедливо. Люди й так занадто часто гарантують те, чого не контролюють.

На одному з прилавків продавали “стабільну хвилину”. Вона лежала в прозорій капсулі, як маленька рибка в акваріумі. Поруч табличка: “ХВИЛИНА НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ. ОБМІНУ ТА ПОВЕРНЕННЯ НЕ ПІДЛЯГАЄ”.

— Я б купив дві, — сказав Гнат, — але боюся, що вони посваряться.

Марко зупинився біля іншого прилавка. Там продавали “цілий спогад”. Упаковка була серйозна, як у ліків. “Спогад про теплий дім. Термін придатності: до першої порожнечі”.

— Це жахливо, — сказав Марко.

— Це економіка, — відповів Сава. — Жах тут просто в красивій коробці.

Вони проходили повз вітрину, де висіли вивіски “РЕМОНТ ПРИЧИННОСТІ. ШВИДКО. НЕДОРОГО. ЗАРАЗ АБО ВЧОРА”. Далі — “ПРОКАТ ГРАВІТАЦІЇ. ПОГОДИННО”. Далі — “ПЕРЕШИВАННЯ МОВИ. ВІДНОВЛЕННЯ ВТРАТИ ІМЕНІ (БЕЗ ГАРАНТІЇ)”.

І в кожному з цих оголошень було щось гірке, як кава без цукру: вони не робили вигляд, що все добре. Вони робили вигляд, що все працює. Це інший рівень самообману — більш практичний.

— Нам треба знайти адміністрацію, — сказала Лада. — Або того, хто тут веде… облік.

— Я відчуваю його, — тихо сказала Німа. — Він не в адміністрації. Він… у стінах.

Житловий квартал був у порожніх резонаторах станцій.

Резонатор — це така штука, яка колись підсилювала сигнал. Тепер він підсилював… життя. Величезні циліндричні порожнини, обшиті металом, стали домівками. Усередині були підвішені платформи, сходи, зроблені з уламків, кабелі, що служили поручнями, і маленькі вікна, які дивилися в космос, як очі, що вже давно не плачуть.

У кожному резонаторі звучало щось своє. Десь — дитячий сміх (або його запис, або його відлуння). Десь — удари молотка. Десь — тихі суперечки. І всюди — фонове гудіння, як серце міста, яке не хоче визнавати, що воно зібране з уламків.

На вході в один із резонаторів висіла табличка: “НЕ ПИТАТИ, ЧОМУ МИ ТУТ. МИ ТУТ, БО МИ ТУТ”.

— Філософія виживання, — сказав Гнат.

— Це гасло, — виправила Німа. — Вони так закріплюють реальність. Слова — як цвяхи.

Марко торкнувся стіни резонатора рукавицею. Метал був теплий, хоча не мав бути. У руїнах тепло часто означало дві речі: або тут є життя, або тут є щось, що маскується під життя.

— Пам’ять, — прошепотів Марко. — Вона тут.

— Вона всюди, — сказала Німа. — Але тут вона… зосереджена. Як архів.

Лада помітила камеру, вмонтовану в стіну. Камера дивилася не на них — у бік. Наче стежила за чимось іншим. Або за тим, ким вони будуть через годину.

— Це безпека? — спитав Гнат.

— Це дисципліна, — відповів Сава. — Безпека тут — це просто інша форма контролю.

Вони пройшли глибше, до центральної платформи резонатора. Там стояв кіоск, зроблений із старого блоку управління. На кіоску світилося: “РЕЄСТРАЦІЯ ПРИБУТТЯ. СПЛАТА ЗА ПРИСУТНІСТЬ”.

— Я люблю, коли мене вітають, — сказав Сава. — Особливо, коли одразу виставляють рахунок.

Підійшла людина. Невисока, у робочому комбінезоні, з поглядом, який бачив занадто багато “прибулих”. На грудях у неї був бейдж: “Квартальний”.

Слово “квартальний” звучало смішно в космосі, де квартали плавають, а межі — тріщать. Але тут воно було офіційним.

— Нові? — запитав квартальний.

Лада кивнула.

— Команда “Скріпка”. Руїнники. Ми… по справі.

Квартальний окинув їх поглядом, як товар на ринку. Потім сказав:

— По справі всі. Тут або по справі, або по боргу. Різниця невелика.

— Нам треба інформація про… — почав Марко.

Квартальний підняв руку.

— Не кажіть. Спочатку — реєстрація. Інакше місто вас не бачить. А якщо місто вас не бачить, ви можете раптом стати… проблемою. Для себе.

— Місто? — перепитав Гнат.

Квартальний усміхнувся, але очі в нього не сміялися.

— Так. Місто. Не руїни. Не уламки. Не “після катастрофи”. Місто. Якщо ви скажете інакше — вас запам’ятають.

Німа нахилилася до Лади.

— Бачиш? Вони забороняють слово. Це як… захист від реальності.

— Або захист реальності від нас, — відповіла Лада.

Вони підійшли до кіоску. На екрані було питання: “ВВЕДІТЬ ІМ’Я”. Поруч — дрібний напис: “ІМ’Я НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ”.

— Прекрасно, — сказав Сава. — Ніби з банком.

Марко ввів “Лада”, “Марко”, “Сава”, “Німа”, “Гнат”. Кіоск пискнув.

“ПІДТВЕРДІТЬ. ВИ ПРИЙМАЄТЕ УМОВИ ПРИСУТНОСТІ”.

— Я не люблю, коли мене змушують приймати умови, — сказав Гнат.

— Тоді тобі не сюди, — сухо відповів квартальний. — Тут умови приймають. А потім… — він кивнув у бік стін. — Потім пам’ять працює.

Лада натиснула “ПІДТВЕРДИТИ”.

Екран мигнув: “ВИ — ТУТ. ВАШ БОРГ: 0. ПОКИ ЩО”.

Сава похитав головою.

— “Поки що” — найчесніше слово в руїнах.

Квартальний відступив.

— Добре. Тепер місто вас бачить. І місто має до вас питання.

— Ми ще нічого не зробили, — сказав Марко.

— У цьому і проблема, — відповів квартальний. — Нові завжди думають, що їх оцінюють за дії. А тут оцінюють за потенціал.

Вони отримали кімнату. “Кімната” означала платформу в резонаторі, відгороджену пластиковими панелями, які колись були частиною обшивки корабля. Підлога — з металевих листів. Ліжка — підвішені, щоб у разі зміни “вниз” не прокинутися в іншому житті.

На стіні висів список правил. Десять пунктів. Пункт десятий був найкоротший: “НЕ ВБИВАЙТЕ МІСТО. ВОНО НЕ ПРОБАЧАЄ”.

— Це не місто, — прошепотів Марко машинально, і одразу ж відчув, як повітря стало щільнішим.

Німа схопила його за рукав.

— Не. Кажи інакше.

Марко ковтнув.

— Добре. Не… вбивайте “квартали”.

Повітря відпустило. Німа видихнула.

— Вони не просто грають у назви. Тут слово — як ключ. І пам’ять — як замок.

Сава сів на край ліжка і похмуро оглянув кімнату.

— Добре. Ми в “місті”. Тут є ринок, є адміністрація, є реєстрація, є квартальний, є правила. Тепер скажіть мені, де тут руїни.

Лада підійшла до вікна і подивилася в космос. Там, за межами резонатора, фрагменти планет висіли поруч, як шматки пазла, який ніхто не збирав, але він все одно якось тримався.

— Руїни тут, — сказала вона. — Просто вони вдають, що це не вони. Це їхня форма виживання.

— Ні, — тихо сказала Німа. — Це не просто виживання. Це… договір. Хтось колись сказав: “Ми не руїни”, — і місто запам’ятало. І тепер, якщо ти скажеш інакше, ти порушиш договір. А пам’ять… вона карає порушників.

Гнат стукнув пальцем по списку правил.

— Тобто тут не можна називати речі своїми іменами.

— Тут не можна називати речі так, як їх називали до, — відповіла Лада. — Бо “до” тут — це не час. Це борг.

Марко підняв очі.

— Нам треба знайти слід про опорний вузол. Але якщо пам’ять тут мстива… будь-який запит може бути сприйнятий як… претензія.

Сава усміхнувся криво.

— А претензії тут люблять. Вони їх годують. Як домашніх хижаків.

Перший контакт із пам’яттю стався ввечері.

Не було “вечора” в класичному сенсі — у космосі сонце не заходить, якщо ти не домовився з ним про графік. Але в резонаторі світло приглушили, і це означало: час для сну, час для відновлення, час для того, щоб руїни прийшли до тебе в гості без запрошення.

Марко сидів над картами. Він намагався накласти старі маршрути на нові розломи. Карта впиралася, як стара людина, яка не хоче визнавати, що світ змінився без її згоди.

— Якщо тут є вузол стабільності… він мав би залишати… шрами, — бурмотів Марко.

— Тут усе шрам, — відповів Сава, чистячи інструменти. — Шукаєш шрам у шрамі.

Німа мовчала. Вона дивилася на стіну. На метал. На тріщини в покритті. Її очі були такі, ніби вона читає текст, який ніхто інший не бачить.

— Вони йдуть, — сказала вона тихо.

— Хто? — спитав Гнат.

— Записи.

І тоді стіна… заговорила.

Не голосом. Не словами. Це було відчуття: як коли ти раптом згадуєш щось, чого не проживав. Як коли чужий спогад ковзає по твоїй свідомості, залишаючи слід, як холодний палець.

Марко раптом побачив — на мить — базар. Але не той, що зараз. Інший. Старіший. Там люди торгували не “хвилинами”, а… “днями”. Там було менше металу й більше каменю. Там сміялися інакше. А потім сміх зник, як вимкнули звук. І замість сміху — сухий голос:

“ЗАБОРГОВАНІСТЬ. НЕСПЛАЧЕНО”.

Марко відсахнувся.

— Що це було?

Німа притисла пальці до шолома.

— Пам’ять показує… невиплачене. Вона не любить, коли щось лишається без балансу.

Сава підвівся.

— Тобто це місто — бухгалтер? А ми — рядок у його таблиці?

— Не кажи “таблиця”, — різко сказала Німа.

Повітря знову стало щільнішим. Сава замовк, зціпивши зуби.

— Добре. Журнал. Реєстр. Як завгодно. Але сенс той самий: тут все записують.

Гнат подивився на стіни з підозрою.

— А що записують про нас?

Відповідь прийшла без запитання.

На стіні проявився рядок. Ніби хтось надряпав його зсередини.

“ПРИБУТТЯ. НУЛЬОВИЙ БОРГ. ВИСОКИЙ РИЗИК”.

— Це мило, — сказала Лада. — Нас оцінили.

— І вже розчарувалися, — додав Сава.

Марко нахилився ближче, намагаючись розгледіти, чи є ще щось. Рядок розчинився. Але залишився присмак: ніби хтось у кімнаті зробив помітку й пішов.

— Пам’ять — як охорона, — сказав Гнат. — Але охорона, яка працює не для нас.

— Пам’ять працює для балансу, — відповіла Німа. — А баланс тут — це не справедливість. Це… щоб трималося.

Лада стиснула рукавицю.

— Добре. Тоді нам треба зрозуміти: що саме тут тримається. І що місто не хоче відпускати.

Наступного “ранку” (який визначався тим, що в резонаторі ввімкнули світло і люди почали знову робити вигляд, що час — лінія) вони пішли на ринок. Не для покупок — для спостереження. У руїнах спостереження часто є найдорожчою валютою, бо за нього платиш тим, що руїни починають спостерігати за тобою.

Лада вела команду впевнено. Її рухи були спокійні, але це був спокій людини, яка вміє різати дріт, не дивлячись.

Вони зупинилися біля точки, де продавали “п’ять хвилин без кошмарів”. Продавець був старий, з обличчям, яке вже давно перестало робити вигляд, що йому цікаво. Він дивився на людей так, ніби бачив їхні сни як товар.

— П’ять хвилин, — сказав він. — Тільки п’ять. Потім повертаєтеся в реальність.

— А якщо реальність — кошмар? — спитав Сава.

Продавець не усміхнувся.

— Тоді вам потрібен кредит.

Лада поклала на прилавок маленький стабілізаційний модуль. Не дорого, але й не дешево. Це був жест: “ми не жебраки, але й не дурні”.

— Нам не потрібні п’ять хвилин, — сказала вона. — Нам потрібна інформація.

Продавець подивився на модуль і на них.

— Інформація теж має ціну.

— Ми не питаємо, що сталося, — сказала Лада. — Ми питаємо, як тут працює пам’ять.

Продавець повільно поклав модуль під прилавок, як хліб у комору. Потім нахилився ближче.

— Пам’ять тут не “як”. Вона тут “що”. Вона — частина конструкції. Якщо ви зробите щось… незбалансоване, місто запам’ятає. А якщо місто запам’ятає — ви станете його витратами.

— Витратами? — перепитав Марко.

Продавець кивнув.

— Тут усе або актив, або витрата. Активи підтримують. Витрати… списують.

Гнат похмуро втупився в продавця.

— І хто вирішує, кого списати?

Продавець показав пальцем угору, у стелю резонатора, але насправді — у стіни, в метал, у шви, в сам простір.

— Не “хто”. Пам’ять. Вона не має обличчя. Але має принцип.

Німа тихо сказала:

— Баланс.

Продавець поглянув на неї, і в очах у нього вперше з’явилася повага.

— Ти чуєш. Добре. Тоді слухай: тут є борг, якого ніхто не визнає. І пам’ять його не забула.

Марко нахилився.

— Який борг?

Продавець витер руки об комбінезон, ніби змивав щось невидиме.

— Колись тут був… інший сектор. Тут були інші люди. Вони називали це “руїнами”. І вони хотіли піти. Вони хотіли повернутися “додому”. Але “дім” уже не існував. І тоді вони зробили договір: якщо ми назвемо це містом, якщо ми будемо жити, якщо ми будемо ремонтувати, торгувати, сміятися… реальність триматиметься. А натомість… — він замовк. — А натомість вони пообіцяли платити.

— Чим? — спитала Лада.

Продавець подивився на них так, ніби питати це — дурість, але дурість природна.

— Тим, що найдешевше віддати, поки не зрозумієш, що це було найдорожче. Спогадами. Словами. Іменами. Правом на тишу.

Німа стиснула пальці.

— І зараз вони… не платять?

Продавець криво усміхнувся.

— Вони платять. Але не всі. І пам’ять… вона вміє рахувати відсотки.

Сава зітхнув.

— Всесвіт банкрут, але відсотки нараховуються справно.

Продавець подивився на нього довго, а потім сказав:

— Ти думаєш, що це жарт. Але тут жарти — це форма договору. Якщо ти смієшся — значить, ти визнаєш, що живий. А живі повинні платити.

Гнат стиснув кулак.

— Нам потрібен слід про вузол стабільності.

Продавець знову поглянув на стіни, наче боявся, що вони слухають. Потім тихо сказав:

— Якщо ви шукаєте “вузол”… не називайте його так. Тут слова… — він ковтнув, — тут слова прив’язують.

— Як тоді? — спитав Марко.

— Назвіть його “серцем”. — Продавець сказав це так, ніби плюнув. — Але пам’ятайте: серце тут не ваше. І воно не любить, коли його торкаються без оплати.

Після ринку вони пішли в адміністрацію. Адміністрація була в антенній башті — колишній передавач, який тепер передавав не сигнал, а контроль.

На вході стояв охоронець, але охоронець тут був радше символом: “у нас є порядок”. Він уважно подивився на їхні костюми, на знак “руїнники” на плечі, і сказав:

— Ви зареєстровані?

Лада кивнула.

— Так. Нульовий борг. Поки що.

Охоронець не усміхнувся, але погляд у нього став теплішим.

— Поки що — найкращий статус, який можна мати. Проходьте. Але пам’ятайте: тут не можна говорити “руїни”.

— Ми вже зрозуміли, — сухо відповів Сава.

Охоронець нахилився ближче, ніби ділився секретом.

— Не просто “не можна”. Небезпечно. Тут є… реєстр. Він записує не тільки слова. Він записує наміри.

— Це добре, — сказав Гнат. — Намір — найкраще, що можна записати. Потім у суді легше.

Охоронець не зрозумів жарту. Або зрозумів і не захотів.

Усередині башти було багато кабелів, екранів, старих панелей. І людей, які рухалися так, ніби кожен їхній крок узгоджений із протоколом. Протокол тут був не папером — він був умовою виживання.

Вони підійшли до стійки. За стійкою сиділа жінка з обличчям, яке не хотіло бачити ще одну проблему, але все одно бачило.

— Призначення? — спитала вона.

Лада сказала:

— Ми — зовнішні виконавці. Нам треба доступ до реєстру. Ми шукаємо… — вона зупинилася на мить, згадавши слова продавця. — …серце стабільності.

Жінка підняла погляд. Очі в неї були втомлені. Але втома ця була не людська. Це була втома того, хто щодня дивиться в систему і бачить, як вона тримається на жилах.

— “Серце”, — повторила вона. — Хто вам сказав це слово?

— Ми… здогадалися, — відповів Марко занадто швидко.

Жінка перевела погляд на Німу. Німа дивилася спокійно. Її спокій був небезпечний: він означав, що вона чує більше, ніж говорить.

— Ви не місцеві, — сказала жінка. — Але ви вже навчилися говорити так, щоб вас не списали. Це рідкісний талант.

Сава зітхнув.

— Ми стараємося. Нас виховали поганими прикладами.

Жінка не усміхнулася. Вона натиснула щось на панелі, і на екрані перед ними з’явився напис: “ДОСТУП ОБМЕЖЕНО. ВНЕСІТЬ ОПЛАТУ”.

— Яку? — спитала Лада.

Жінка подивилася на них так, ніби це очевидно.

— Щось особисте. Але не критичне. Реєстр любить дрібні жертви. Вони роблять систему чесною.

Марко ковтнув.

— Ви хочете… спогад?

Жінка кивнула.

— Один. Невеликий. Можна без деталей. Просто… теплий. Реєстр тримає тепло як клей.

Лада мовчки подивилася на команду.

Гнат похмуро сказав:

— Я віддам… спогад про смак яблука.

— Ти любиш яблука? — здивувався Сава.

— Я люблю виживати, — відповів Гнат. — Яблуко — це… розкіш, яку можна пожертвувати.

Він торкнувся панелі рукавицею. На секунду в повітрі з’явився запах яблука — свіжого, хрусткого. І одразу ж зник. Гнат моргнув.

— Я… — він замовк. — Я не можу згадати, яке воно на смак.

Жінка кивнула, наче прийняла платіж.

— Достатньо.

Екран мигнув: “ОПЛАТА ПРИЙНЯТА. ДОСТУП НАДАНО”.

Сава пробурмотів:

— Я ненавиджу системи, які їдять спогади, і все одно вважаю це справедливішим, ніж більшість податкових.

Марко схилився над даними. На екрані були записи: “Прибуття”, “Відбуття”, “Втрата імені”, “Відновлення мови”, “Списання”. Багато “списань”.

— Ось, — прошепотів Марко. — Тут… є “аудит”.

Жінка відвернулася, ніби не хотіла чути це слово.

— Не вимовляйте його вголос, — сказала вона тихо. — Реєстр любить аудити. Вони дають йому привід бути жорстоким.

Марко читав. Він бачив записи про людей, які колись намагалися “вийти” з кварталів. І кожен такий запис закінчувався словом “СПИСАНО”.

— Це як… вирок, — прошепотів Марко.

Німа нахилилася ближче. Її очі стали темними.

— Вони не просто пішли. Їх… забрали. Пам’ять забрала.

Лада стиснула щелепи.

— Чому?

Жінка відповіла, не повертаючись.

— Бо вони порушили договір. Вони назвали це “руїнами”. І реальність… — вона ковтнула, — реальність образилася. Або злякалася. Я не знаю. Але пам’ять зробила те, що робить бухгалтерія: закрила рахунок.

Гнат похмуро сказав:

— Тобто тут карають за правду.

— Тут карають за слова, які руйнують клей, — відповіла жінка. — Правда — не проблема. Проблема — форма. Якщо ти скажеш правду так, що все розсиплеться… ти винен.

Сава тихо засміявся.

— Прекрасно. Значить, ми в місті, яке тримається на евфемізмах.

— На звичці, — сказала Німа. — На колективній звичці не називати тріщину тріщиною.

Марко раптом побачив у реєстрі інший рядок. Він був позначений не як подія, а як… “викид”.

— Тут є запис: “ПУЛЬС”.

Лада нахилилася.

— Пульс?

— Так. Періодичний. Раз на… — Марко звірився з даними, — сім циклів. “Пульс стабільності. Джерело: невідоме. Витрати: зростають”.

Жінка нарешті повернулася. В її очах було те, чого не було раніше: страх, який навчився бути дисциплінованим.

— Ви не перші, хто це бачить, — сказала вона. — Але ви перші, хто прийшов із нульовим боргом і ще… живим поглядом.

— Нам потрібна точка пульсу, — сказала Лада. — Де він найсильніший?

Жінка довго мовчала. Потім натиснула на панель і показала їм карту. На карті була зона, позначена як “ТЕХНІЧНИЙ КОЛОДЯЗЬ. ВХІД ОБМЕЖЕНО”.

— Там, — сказала вона. — Але якщо ви підете туди, пам’ять вас помітить. По-справжньому.

— Вона й так нас помітить, — відповів Гнат. — Ми занадто живі для таких місць.

Жінка зітхнула.

— Тоді… одна порада. Не вимовляйте нічого зайвого. Не давайте обіцянок. Не кляніться. І якщо почуєте своє ім’я не своїм голосом — не відповідайте.

Німа кивнула, наче це було найзвичніше правило у світі.

— Тут ім’я — як ключ. Якщо хтось його підбере, він зможе… відкрити тебе.

— Дякую, — сказала Лада. — Ми постараємося не бути відкритими.

Технічний колодязь був під ринком.

Це вже саме по собі було символічно: під торгівлею — механіка, під “життям” — утримання, під сміхом — борг.

Вхід був замаскований під старий склад. Склад охороняв не охоронець, а табличка: “СЮДИ НЕ МОЖНА. ТУТ ЗАПИСУЮТЬ”.

— Я люблю попередження, — прошепотів Сава. — Вони завжди чесніші за людей.

Лада відкрила люк. Усередині було темно. Але темрява була не порожня — вона була густою, як пил у старій бібліотеці. Тут пахло металом і чимось… знайомим. Німа зупинилася на сходах.

— Тут… багато імен, — сказала вона. — Вони застрягли в стінах.

Гнат стиснув рукоять інструмента, який міг бути зброєю, а міг бути просто шматком металу для психологічного комфорту.

— Якщо моє ім’я захоче піти гуляти — поверну його силою, — сказав він.

— Силою тут мало що повертають, — відповів Сава. — Тут повертають відсотками.

Вони спустилися вниз. Коридор був вузький, обшитий старими панелями. На панелях — подряпини, написи, знаки, які виглядали як молитви механіків.

Марко включив ліхтар. Світло впало на стіну, і стіна… ворухнулася. Не фізично. Відчуттям.

Вони відчули, що за ними дивляться. Не очима — записом.

— Пам’ять, — прошепотів Марко. — Вона тут.

І тоді в коридорі прозвучало сухе клацання. Наче хтось поставив печатку.

На підлозі, прямо перед ними, з’явився рядок світла: тонкий, як лезо.

“ПЕРЕВІРКА”.

— О, — сказав Сава. — Аудит. Без слова “аудит”.

Лада підняла руку, зупиняючи всіх.

— Німа. Що це?

Німа заплющила очі.

— Це… тест. Пам’ять перевіряє, чи ми… збалансовані. Чи не принесли ми сюди хаос.

— Ми руїнники, — сказав Сава. — Ми і є хаос із документацією.

Рядок світла став ширшим. На стіні з’явився текст. Ніби хтось писав його в реальному часі.

“НАЗВІТЬ МІСТО”.

Гнат тихо вилаявся.

— Якщо скажемо “руїни”…

— Не кажи, — різко прошепотіла Німа.

Лада подивилася на текст і спокійно сказала:

— Квартали.

Текст мигнув.

“ПІДТВЕРДЖЕНО”.

Потім новий рядок:

“НАЗВІТЬ СВОЮ ЦІНУ”.

— О, — сказав Сава. — Це мені подобається. Я назву: нуль.

Повітря стало густішим. Німа схопила його за рукав.

— Не жартуй так. Пам’ять не любить нуль. Нуль — це відмова від участі. А відмова… це борг.

Лада вдихнула.

— Наша ціна — робота, — сказала вона. — Ми прийшли лагодити. Без обіцянок. Без гарантій. Але з дією.

Текст на стіні затримався, ніби думав.

“ДІЯ — ВНЕСОК”.

“ВНЕСОК — ПРИЙНЯТО”.

Коридор пропустив їх далі.

— Це… переговори, — прошепотів Марко.

— Це… контракт, — відповіла Німа. — Пам’ять укладає контракт із кожним, хто проходить. Але вона робить це так, що ти навіть не помічаєш, коли підписався.

Сава зітхнув.

— Усе як у житті.

У кінці коридору була камера. Велика порожнина, в якій стояв механізм. Він був не схожий на машину. Він був схожий на… печінку міста. На фільтр. На те, що відділяє “тримається” від “розсипається”.

Навколо механізму — кабелі, шини, старі контури. Вони були підключені до стін. До швів. До всього.

І в центрі — вузол. Не опорний вузол (вони не сказали цього слова). Але щось, що пульсувало.

Пульс був не світлом і не звуком. Це був ритм, який відчувався в кістках. Наче саме місто дихає, і якщо перестане — все впаде.

Марко завмер.

— Це… серце.

Німа кивнула.

— Так. І воно… голодне.

Лада зробила крок вперед. На механізмі висіла табличка. Стара, як інструкції. На табличці було написано:

“ОБСЛУГОВУВАННЯ ТІЛЬКИ ДЛЯ УПОВНОВАЖЕНИХ. ВНЕСОК ОБОВ’ЯЗКОВИЙ”.

— Уповноважені, — буркнув Сава. — Це ми? Бо я не відчуваю в собі повноважень.

Гнат нахилився, розглядаючи кабелі.

— Хтось підключив це до всього міста. Це як… насос, що тримає тиск.

— Це як бухгалтерія, що тримає страх, — додала Німа.

Лада подивилася на вузол.

— Хто його годує?

Відповідь прийшла не від людей. Від пам’яті.

На стіні з’явився рядок:

“ВНЕСОК: СПОГАДИ”.

Далі:

“ВНЕСОК: ІМЕНА”.

Далі:

“ВНЕСОК: ТИША”.

Сава тихо сказав:

— Оце вже меню.

Марко відступив.

— Це означає… що місто тримається на тому, що люди віддають частини себе.

Німа подивилася на механізм.

— Так. Але це не просто “віддають”. Це… записується. Зберігається. Обліковується. І якщо хтось перестає платити… пам’ять карає.

Гнат нахмурився.

— “Списує”.

— Так, — сказала Німа. — Списує.

Лада повільно обійшла механізм, дивлячись на підключення. Її рука зупинилася біля одного кабелю. Кабель був новіший за інші. Він йшов углиб, у напрямку, який на карті Марка був позначений як “поза містом”.

— Тут є зовнішнє живлення, — сказала Лада. — Хтось підгодовує серце… ззовні.

Сава присвиснув.

— Значить, є хтось, хто платить не через реєстр. Хтось, хто не хоче, щоб його бачили.

Марко підняв голову.

— Це може бути слід до опорного вузла.

Німа різко повернулася до нього.

— Не кажи.

Марко замовк.

— Добре. До… головного серця.

В цей момент пульс посилився. На секунду всі відчули, як у них у голові щось… ворухнулося. Ніби пам’ять торкнулася їх зсередини, перевіряючи, чи вони на місці.

І тоді з темряви камери пролунав голос. Людський. Хриплий. Втомлений.

— Не торкайтеся кабелів. Вони люблять повертатися.

Із тіні вийшла людина. Чоловік або жінка — важко було сказати: обличчя було закрите маскою, а рухи були як у того, хто давно перестав бути “людиною” в соціальному сенсі і став функцією.

На грудях у нього/неї висів жетон без імені. Просто знак: “Уповноважений”.

— Ви хто? — спитала Лада.

Фігура зупинилася на безпечній відстані.

— Я той, хто платить. — Голос був сухий. — І той, хто збирає тих, кого місто хоче списати. Якщо встигаю.

Гнат зробив крок вперед.

— Ти годуєш серце?

— Я… підтримую баланс, — відповів уповноважений. — Не тому, що люблю. А тому, що якщо перестану, місто розсиплеться. А разом із ним — усі.

Сава нахилив голову.

— Тобто ти — місцевий герой.

Уповноважений коротко засміявся.

— Герой — це той, про кого складають легенди. А про мене складають рахунки.

Німа уважно дивилася на нього.

— Ти знаєш про “пульс”, — сказала вона. — Ти знаєш про зовнішнє живлення. Ти знаєш, що місто пам’ятає.

Уповноважений повільно кивнув.

— Я знаю, що пам’ять тут — не спогад. Це… система безпеки. І система покарань. Вона мстива, бо інакше все розлетілося б за тиждень.

Лада стиснула рукавицю.

— Нам треба слід до головного джерела. До того, хто… тримає.

Уповноважений подивився на них так, ніби оцінював, чи вони не принесуть зайвих слів.

— Ви руїнники, — сказав він. — Ви любите називати речі прямо. Це небезпечно.

— Ми навчилися називати обережно, — відповіла Лада.

Уповноважений мовчав кілька секунд. Потім сказав:

— Якщо ви підете за цим кабелем… ви торкнетеся не міста. Ви торкнетеся того, що місто боїться. І тоді пам’ять зробить вас або активом… або витратою.

Гнат холодно сказав:

— Ми вже звикли бути витратою для чужих систем.

Уповноважений повільно підняв руку і показав на їхній реєстраційний знак.

— У вас нульовий борг. Це означає, що ви ще… чисті. Не псувати це. Бо найстрашніше в цьому місці — не тріщини. А те, як легко звикаєш платити собою.

Німа тихо додала:

— І як легко починаєш вважати це нормальним.

Уповноважений кивнув.

— Саме так. Це місто не визнає себе руїнами не тому, що бреше. А тому, що якщо визнає — доведеться відповісти на питання: “за що ми платимо?”. А відповідь… — він ковтнув, — відповідь може зламати всіх.

Сава зітхнув.

— Отже, ми маємо місто, яке живе на боргу, і пам’ять, яка збирає відсотки. І серце, яке їсть спогади. І кабель, що веде до когось, хто підгодовує систему ззовні.

Лада подивилася на вузол.

— Це тільки перша частина шляху, — сказала вона. — І вже пахне аудитом.

Німа різко глянула на неї, але Лада усміхнулася.

— Я сказала “пахне”. Не вимовила. Це компроміс. Ми вчимося.

Уповноважений зробив крок назад у тінь.

— Якщо ви все-таки підете… пам’ятайте одне. Тут мстять не за гріхи. Тут мстять за дисбаланс. Якщо ви заберете щось — залиште щось. Якщо ви скажете слово — будьте готові віддати інше. Якщо ви торкнетеся кабелю — не дивуйтеся, коли він торкнеться вас у відповідь.

Гнат похмуро кивнув.

— У нас із кабелями довга історія.

Уповноважений зник у темряві так, ніби його ніколи не було. Але від нього лишилося відчуття: як від людини, яка давно стала частиною механізму і тепер не знає, чи механізм ще служить людям, чи люди вже служать механізму.

Лада подивилася на команду.

— Ми маємо вибір. Можемо повернутися й удавати, що нічого не бачили. А можемо йти за кабелем.

Сава усміхнувся криво.

— Удавання — не наш профіль. Ми лагодимо те, що всі інші називають “не чіпати”.

Марко ковтнув.

— Але якщо місто пам’ятає… воно запам’ятає нас.

Німа сказала тихо:

— Воно вже запам’ятало. Питання тільки: як.

На стіні в камері з’явився новий рядок. Ніби хтось підсумував.

“ПРИСУТНІСТЬ: ПІДТВЕРДЖЕНО”.

“РИЗИК: ЗРОСТАЄ”.

Сава зітхнув.

— Чудово. Ми підвищили рейтинг.

Лада подивилася на пульс серця. На кабель. На шви.

— Тоді ходімо звідси, — сказала вона. — Поки пам’ять не вирішила провести нам повну перевірку.

Вони повернулися вгору — назад у “квартали”, які вдавали місто. Ринок шумів, люди торгували хвилинами, діти бігали по мостах між астероїдами, хтось сміявся так, ніби сміх — це броня.

І все це було красиво. Жорстоко красиво. Як життя, яке виросло на руїнах і зробило вигляд, що це просто новий район.

А десь під ними серце пульсувало, рахувало внески, записувало борги й тримало все в купі — не дивом, а дисципліною.

Бухгалтерія руїн не любить пафосу. Вона любить баланс.

І тепер команда “Скріпки” була вписана в цей баланс. Як актив. Або як витрата. Це вже залежало від того, наскільки вони зможуть залишатися людьми, коли система попросить оплату.