Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина II

Музей зламаних законів фізики

Коли ти живеш у секторі, де уламки планет удають квартали, а пам’ять поводиться як мстива бухгалтерія, найбільше дивує не хаос — а наявність культурної програми.

Музей.

Слово звучало майже непристойно. Як “відпустка” в колонії боржників або “безкоштовно” на ринку, де продають хвилини без кошмарів. Але музей існував. І, що гірше, у нього була вивіска. Не написом — написів тут краще уникати, — а світловим силуетом, що зображував яблуко, яке падало вбік, і годинник, стрілки якого крутилися так, ніби намагаються втекти від власної роботи.

Лада дивилася на цей силует із тим особливим виразом, який у руїнників означає: “Я не вірю, але я вже йду”.

— Отже, — сказала вона сухо. — Ми йдемо в музей.

Сава відкашлявся.

— Я думав, ми йдемо за кабелем. Туди, де щось підгодовує “серце” ззовні.

— Кабель сюди й веде, — відповів Марко, показуючи на схему, яку він зібрав із реєстру, власних датчиків і невеликої порції самоприниження. — Він не входить у технічний колодязь напряму. Він обходить… якби в цього слова тут була стабільна форма… обходить “офіційні” зони. А музей — зона офіційна. І дуже стара.

Німа стояла трохи осторонь і слухала. Вона завжди слухала, коли простір робив вигляд, що мовчить.

— Тут багато “відмов”, — сказала вона. — Не людей. Закономірностей. Якби хтось складав список того, що більше не працює, він би назвав це музеєм.

Гнат подивився на вивіску з годинником.

— Музей зламаних законів фізики. Це як виставка “як ми всі помилялися”, тільки експонати можуть тебе вбити.

— І без гіда, — додав Сава. — Бо гід, очевидно, пішов у минуле і досі не повернувся. Логічно.

Лада глянула на нього.

— Не жартуй так голосно. Пам’ять може вирішити, що ти щось пообіцяв.

— Я нічого не обіцяв, — ображено сказав Сава. — Я тільки констатував, що тут навіть екскурсії підпорядковуються причинності, яка вже давно на лікарняному.

Вхід до музею був у стіні старого резонатора — не того, житлового, а глибшого, службового, який колись підсилював сигнали між системами. Тепер він підсилював інше: відлуння старих правил.

Перед дверима висіла табличка, яку тут, очевидно, не вважали написом. Вона була вирізьблена так, ніби різьбили не метал, а саму звичку читати:

“МУЗЕЙ ЗБЕРІГАЄ ТЕ, ЩО ВИ ВТРАТИЛИ. НЕ ТОРКАЙТЕСЯ ЕКСПОНАТІВ БЕЗ ДОЗВОЛУ. НЕ ВИМАГАЙТЕ ПОВЕРНЕННЯ.”

Нижче, дрібніше:

“НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ.”

Сава зітхнув так, ніби Всесвіт особисто позичив у нього гроші й тепер ховається за інструкціями.

— Вони скрізь.

— Інструкції пережили все, — тихо сказала Німа. — Бо інструкції — це форма страху, яка вміє друкуватися.

Марко простягнув руку до панелі доступу. Панель не світилася, але відчувалася — як холодний дотик протоколу.

— Готові? — спитав він.

Гнат кивнув.

— Якщо тут є експонат “втрачене відчуття безпеки”, я прошу поставити його назад на місце, бо він мені зараз заважає.

Лада натиснула на панель.

Двері відкрилися не зі скрипом — із пауза́ми. Наче час робив вигляд, що його попросили працювати понаднормово.

Всередині було світло. Світле, майже денне — що в руїнах завжди підозріло. Денне світло має властивість робити речі реальними, а реальність тут — поняття, яке треба погоджувати з бухгалтерією.

Зал входу був великий, круглий, із високим куполом. На куполі були тріщини — не аварійні, а декоративні, як у дорогому інтер’єрі: тріщина як стиль. У центрі стояла стійка, за якою не було нікого.

Над стійкою висів знак: “ЕКСКУРСІЇ ЩОГОДИНИ”.

Поруч — інший: “ГІД СЬОГОДНІ ВІДСУТНІЙ”.

І ще один, третій, з дивною чесністю:

“ГІД ВЧОРА ПІШОВ У МИНУЛЕ І ДОСІ НЕ ПОВЕРНУВСЯ.”

Сава підняв брову.

— Ну от. Я ж казав. Логічно.

Лада оглянула зал.

— Якщо гіда немає, ми самі собі гіди. Марко, ти читаєш карту. Німа, ти слухаєш простір. Гнат, ти… не даєш нам померти. Сава, ти… не чіпаєш нічого без потреби.

— Я? — обурився Сава. — Я інженер. Моє життя — це чіпати.

— Тоді чіпай так, щоб ми не стали експонатом, — відрізала Лада.

Марко підійшов до стіни, де висіла схема музею. Схема була не друкована — вона була викладена тонкими металевими нитками. Від неї тягнуло холодом, ніби це була не схема, а обіцянка.

Розділи:

1. “ЗАЛ СКАСОВАНОЇ ГРАВІТАЦІЇ”

2. “ЗАЛ НЕПРИДАТНОГО ЧАСУ”

3. “ЗАЛ ПРИЗУПИНЕНОЇ ПРИЧИННОСТІ”

4. “ТЕХНІЧНИЙ ФОНД. ДОСТУП ЛИШЕ ДЛЯ УПОВНОВАЖЕНИХ”

5. “ВИХІД (ЯКЩО ВИ ЙОГО ПАМ’ЯТАЄТЕ)”

— Вихід — якщо ви його пам’ятаєте, — повторив Марко. — Це мені подобається. Дуже дружньо.

Німа стояла біля стійки і дивилася в порожнечу за нею.

— Тут пахне… відсутністю, — сказала вона. — Не як “ніхто не прийшов”. А як “хтось пішов і забрав із собою частину правила”.

Гнат підійшов ближче.

— Гіда забрали?

— Або він сам себе віддав, — відповіла Німа. — Бо час у цьому місці… не просто зламаний. Він експонат.

Лада зробила крок у бік першого залу.

— Починаємо з гравітації. Якщо гравітація тут “скасована”, то це найпростіше: якщо ми не впадемо — значить, експонат працює.

Сава сухо сказав:

— Ні, якщо ми не впадемо, значить, нас уже списали в категорію “легка вага”.

Зал скасованої гравітації

Двері в зал були широкі, але проходити крізь них було дивно: ніби під ногами зникала звична домовленість із Всесвітом. Крок — і відчуття “вниз” стало не наказом, а пропозицією.

У залі не було підлоги як такої. Була площина, але вона була радше декоративною. У центрі висів величезний кам’яний фрагмент, схожий на шматок планети, що передумав падати. Навколо нього кружляли дрібні уламки: гайки, шматки металу, кристали, навіть стара чашка з тріснутим обідком. Усе це оберталося повільно, як у воді, але води не було. Була відмінена вага.

Марко затамував подих.

— Вони тримають тут константу як… предмет.

Сава глянув на підпис, який висів у вигляді маленької металічної таблички (так, вони все ж писали).

“ГРАВІТАЦІЯ. СТАТУС: СКАСОВАНО В ОКРЕМИХ ЗОНАХ. ПРИМІТКА: НЕ ПОВЕРТАЄТЬСЯ АВТОМАТИЧНО.”

— Як депозит, — сказав Сава. — Внесли і забули.

Лада зробила обережний крок. Її нога не відчула ваги так, як мала б. Вона ніби стала легшою. А потім — різко важчою. Наче гравітація тут гралася: “а зараз буде сюрприз”.

Гнат схопив її за руку.

— Не ризикуй.

Лада вирівнялася і видихнула.

— Тут гравітація не стабільна. Вона… — вона пошукала слово, — вона образилась.

Німа повільно обійшла зал, не торкаючись нічого.

— Це не образа, — сказала вона. — Це форма пам’яті. Гравітація пам’ятає, що її колись вважали законом. А тепер її зробили експонатом. І вона відповідає тим, що поводиться як художник.

Сава хмикнув.

— Художник, який кидає предмети в глядача.

У куті залу висіла металева куля, прикріплена до тонкої нитки. Нитка йшла до стелі. Куля висіла, не падаючи. Поруч табличка:

“ДЕМОНСТРАЦІЯ: ПАДІННЯ (СКАСОВАНО).”

Марко простягнув руку.

— Не…

Але Сава вже підняв палець, ніби хотів торкнутися кулі, і Лада одразу вдарила його по рукавиці.

— Я сказала: не чіпаєш.

— Я не чіпаю, — образився Сава. — Я лише… знайомлюся.

— Знайомство тут може коштувати, — тихо сказала Німа. — Пам’ять не любить фамільярності.

Гнат підійшов до центрального фрагмента. Він уважно дивився, як навколо нього обертаються предмети.

— Це працює як пастка, — сказав він. — Вона тримає все в орбіті. Але якщо орбіта зламається…

— Впаде? — спитав Марко.

— Ні, — відповів Гнат. — Полетить у різні боки. Тут падіння — не гарантія. Це вже розкіш.

Лада помітила на стіні ще одну табличку, менш офіційну, ніби хтось написав її для своїх.

“ЯКЩО ВИ ВТРАТИЛИ ВАГУ, ПОВЕРНІТЬСЯ ДО ВХОДУ. ЯКЩО ВИ ВТРАТИЛИ ГОЛОВУ, ЗВЕРНІТЬСЯ ДО ПЕРСОНАЛУ.”

Підпис: “Персонал тимчасово відсутній.”

Сава розсміявся коротко.

— Прекрасно. “Зверніться до персоналу” в місці, де персонал пішов у минуле. Це як просити довідку в порожнечі.

Марко нахилився ближче до стіни. Там, під табличкою, було щось, що нагадувало тонку тріщину.

— Це… не тріщина, — сказав він.

Німа підійшла.

— Це шов. Звідси витягли константу. Як нитку.

Лада подивилася на шов довго.

— Якщо константи можна витягувати, — сказала вона, — то їх можна й вставляти.

— Або продавати, — додав Сава. — На ринку вже є прокат гравітації. Значить, хтось має склад.

Гнат глянув на схему зала.

— Технічний фонд.

Марко кивнув.

— Але туди доступ лише для уповноважених.

Лада зітхнула.

— Значить, нам треба стати “уповноваженими”. Або знайти того, хто ними є.

Німа раптом зупинилася і підняла голову.

— Хтось тут ходив недавно.

— Тут нікого немає, — сказав Сава.

— Це ти так думаєш, — відповіла Німа. — Але пам’ять… пам’ять тримає сліди. І я чую… — вона прислухалася, — я чую, як хтось віддавав вагу. Як платіж.

Лада знову відчула ту саму підозрілу ясність: музей не був просто музеєм. Це було сховище, де “скасоване” зберігали так, ніби воно може знадобитися. І хтось цим користувався.

Вони пішли далі — в зал часу.

Зал непридатного часу

Двері в зал часу не відчинялися. Вони… переходили. Коли Лада торкнулася панелі, вона відчула легкий укол у пальцях — ніби система перевіряла, чи ти ще живий у своїй лінії.

Панель засвітилася, а потім напис з’явився й зник, ніби соромився:

“ОБЕРІТЬ ВАШЕ ЗАРАЗ”.

— Це знущання, — прошепотів Сава.

— Це тест, — сказала Німа. — Тут час не лінія. Тут він… вибір.

Марко подивився на панель. Там були варіанти. Несподівано багато.

“ЗАРАЗ: ДО ВХОДУ”
“ЗАРАЗ: ПІСЛЯ ВИХОДУ”
“ЗАРАЗ: ВЧОРА”
“ЗАРАЗ: КОЛИ ВИ ЩЕ НЕ ПРИЙШЛИ”
“ЗАРАЗ: НЕ РЕКОМЕНДУЄТЬСЯ”

Гнат показав на останнє.

— Обирай це.

— Це не варіант, — сухо сказала Лада. — Це попередження.

Сава підняв руку.

— А якщо натиснути “коли ви ще не прийшли”, ми зекономимо купу проблем.

Лада подивилася на нього так, що навіть панель, здається, на мить згасла.

— Марко. Обери найстабільніше.

Марко зітхнув і натиснув “зараз: до входу”.

Двері відкрилися. Але не вперед — назад, у сенсі відчуття. Наче вони не зайшли в зал, а згадали його.

Всередині все було білим. Не стерильно білим — а білим, як сторінка, з якої стерли текст. У центрі стояли скляні капсули, у яких лежали предмети: годинники без стрілок, календарі без дат, пісочні годинники без піску, і… дитяча іграшка, що повторювала одне й те саме слово: “потім”.

Поруч табличка:

“ЧАС. СТАТУС: ПРИПИНЕНО В ОКРЕМИХ МІСЦЯХ. ПРИМІТКА: НЕ ПРИДАТНИЙ ДО ПРЯМОГО ВИКОРИСТАННЯ. ГАРАНТІЯ ВІДСУТНЯ.”

— Як сервіс у руїнах, — сказав Сава. — “Не придатний, але працює”.

Лада обережно підійшла до капсули з годинником. Усередині годинник був розбитий, але механізм рухався. Шестерні крутилися, але стрілки не показували нічого.

Марко нахилився.

— Він рахує… не час. Він рахує… — він замовк.

Німа прошепотіла:

— Він рахує борг.

І справді: на маленькому дисплеї годинника бігли цифри. Вони не йшли вперед чи назад. Вони… зростали, коли хтось підходив ближче.

Гнат зробив крок — цифри стрибнули.

— Мене він любить, — пробурмотів Гнат. — Я відчуваю.

— Бо в тебе забрали смак яблука, — тихо сказала Німа. — У тебе вже є “мінус”. Час це бачить. Він завжди бачить.

Сава глянув на іншу капсулу, де лежав аркуш із написом “СЬОГОДНІ”.

Але напис був закреслений.

Поруч — дрібно: “ВЧОРА”.

І теж закреслено.

Поруч — “КОЛИСЬ”.

Не закреслено. Але й не читалося, ніби слово не мало куди причепитися.

— Це найчесніший календар, — сказав Сава. — Він визнає, що “сьогодні” — це міф, який ми продаємо одне одному.

Лада обійшла зал і зупинилася біля стіни, на якій був намальований маршрут. Тонка лінія з точками. Але точки миготіли.

Над маршрутом висіла табличка:

“ЕКСКУРСІЯ. ТРИВАЛІСТЬ: 20 ХВИЛИН. АБО ВЧОРА. АБО НІКОЛИ.”

— А де гід? — спитав Марко майже машинально.

Ніби у відповідь, із кутка залу долинув голос. Сухий, втомлений, з тією інтонацією, яку мають люди, що вже десять разів помирали і кожного разу отримували рахунок.

— Гід тут.

Вони обернулися.

У куті стояла фігура. Не зовсім людина. Вона була напівпрозора, ніби час забув зробити її повністю. На грудях у фігури був бейдж: “ГІД”.

— Ви… — Лада підняла руку, — ви живі?

Фігура похитала головою.

— Я — функція. Мене залишили тут, коли гід пішов у минуле. Я пояснюю, що відвідувачам не слід торкатися часу голими руками.

Сава усміхнувся.

— Прекрасно. Віртуальний гід. У руїнах навіть привиди працюють за розкладом.

Функція гіда подивилася на нього. Очі були порожніми, але дуже уважними.

— Ваш сарказм зафіксовано, — сказав гід. — Він може бути використаний проти вас у випадку аудиту.

— О, — сказав Сава, — тоді записуйте: я також незадоволений якістю обслуговування.

Лада підняла руку, зупиняючи.

— Нам потрібна інформація. Ми шукаємо джерело пульсу стабільності. Кабель веде сюди. Хто користується “скасованими” константами?

Гід-функція повернув голову так, ніби шукав відповідь у стіні.

— Уповноважені.

— Хто такі уповноважені? — спитав Гнат.

— Ті, хто має право торкатися експонатів, — відповів гід. — Ті, хто підписав умови. Ті, хто віддав достатньо, щоб отримати доступ.

Німа тихо сказала:

— Вони платять часом.

Гід повернувся до неї.

— Так. Час — найпоширеніша валюта. Він дешевий, поки ви думаєте, що його багато.

Марко кивнув.

— А якщо гід пішов у минуле… він теж заплатив?

Гід мовчав занадто довго. Потім сказав:

— Гід пішов за експонатом “причина”. Це була помилка. Але помилка — це теж експонат.

Сава не втримався.

— Це звучить як офіційний некролог.

— Це звучить як протокол, — відрізала Лада. — Де технічний фонд?

Гід підняв руку і показав у бік дверей, яких вони не бачили. Вони були там, але час навколо них був складений так, що двері виглядали як стіна.

— Там, — сказав гід. — Але без уповноваження двері не існують.

Гнат підійшов ближче до стіни, яку назвали дверима.

— Якщо я вдарю по ній…

— Ви вдарите по стіні, — сказав гід. — І отримаєте запис: “агресія”. Агресія підвищує ризик списання.

— Мені подобається, — буркнув Гнат. — Тут навіть кулак — документ.

Лада подивилася на гіда.

— Як отримати уповноваження?

Гід-функція повільно дістав із повітря (це було дивно: ніби витягнув предмет із відсутності) маленьку пластину. На пластині було вибито:

“УПОВНОВАЖЕННЯ ВИДАЄТЬСЯ ПІСЛЯ ВНЕСКУ”.

— Внесок чим? — спитав Марко.

Гід подивився на них так, ніби це очевидно.

— Чимось, що вам потрібно. Але не настільки, щоб ви померли одразу. Музей не любить великих жертв. Великі жертви роблять експонати занадто особистими.

Німа прошепотіла:

— Маленькі внески. Як клей.

Гід кивнув.

— Так. Маленькі внески тримають великі руїни.

Лада стиснула зуби.

— Добре. Ми внесемо. Але без фокусу. Ми не згодні на “випадкові” списання.

— Випадковість — не функція музею, — сказав гід. — Випадковість — це те, що музей збирає.

Сава глянув на Ладу.

— Це найкращий діалог за останні дні. Мені навіть хочеться залишити відгук.

Лада подивилася на пластину, на гіда, на капсули часу.

— Внесок, — сказала вона. — Ми віддамо… — вона замовкла, обираючи так, ніби обирала, яку частину себе відкусити без летального результату.

Марко раптом сказав:

— Я віддам “перше враження” від цього місця.

Лада повернулася до нього.

— Ти впевнений?

Марко кивнув.

— Перше враження завжди бреше. Якщо його забрати, мені буде легше бачити правду.

Німа дивилася на нього довго. Потім сказала:

— Це… розумно. І небезпечно.

Марко торкнувся пластини. На секунду він відчув, як у нього в голові стирається щось тепле й дурне: той момент, коли вони вперше побачили “квартали” і подумали, що це навіть красиво. Цей момент зник. Залишилася тільки суха оцінка: “це механізм”.

Гід-функція кивнув.

— Внесок прийнято.

Пластина засвітилася і перетворилася на жетон. На жетоні з’явився знак: маленька стрілка, яка не вказувала нікуди.

— Уповноваження діє, — сказав гід. — Тимчасово. Поки ви не порушите протокол. Протокол дуже чутливий.

— Як люди, — буркнув Сава.

— Люди — не протокол, — холодно відповів гід. — Люди — причина протоколу.

І стіна, яка була дверима, нарешті стала дверима.

Технічний фонд

У технічному фонді пахло тим, чого не пахне в музеях: роботою.

Тут не було красивих капсул. Тут були стелажі, коробки, контейнери, в яких “скасоване” лежало, як запасні деталі. Уламки законів фізики виглядали не як мистецтво, а як склад: гравітаційні модулі в ящиках, шматки “часових” вузлів у герметичних упаковках, маленькі контейнері з написом “НЕ ВІДКРИВАТИ ПРИЧИННІСТЬ МОЖЕ ВИЙТИ”.

Сава зупинився біля одного контейнера і прочитав табличку:

“ПРИЧИННІСТЬ (ФРАГМЕНТ). СТАТУС: НЕСТАБІЛЬНА. РЕКОМЕНДАЦІЇ: НЕ ТРУСИТИ.”

— Я відчуваю спорідненість, — сказав він.

Лада оглянула фонд, шукаючи кабель. І знайшла: товстий, новий, чужий. Він йшов уздовж стіни, вглиб фонду, до дверей, позначених як “ЛАБОРАТОРІЯ РЕВІЗІЇ”.

— Ревізія, — прошепотіла Лада. — Мені вже не подобається.

Німа зупинилася.

— Тут… дуже багато голосів, — сказала вона. — Не людей. Констант. Вони всі… як зачинені в коробках тварини.

Марко торкнувся стелажа.

— Це не музей. Це… склад боєприпасів для реальності.

Гнат подивився на кабель.

— І хтось це використовує.

Вони підійшли до дверей лабораторії. На дверях був знак: “ВХІД ЛИШЕ ДЛЯ УПОВНОВАЖЕНОГО ПЕРСОНАЛУ. У РАЗІ ПОРУШЕННЯ — СПИСАННЯ”.

Сава хмикнув.

— Мені подобається їхня гостинність. “Заходь, якщо хочеш померти офіційно”.

Лада підняла жетон уповноваження. Двері не відкрилися одразу. Вони ніби перевіряли: чи жетон справжній, чи внесок достатній, чи людина ще людина.

Потім двері відчинилися, і з лабораторії вдарило повітря, яке пахло озоном і старими рішеннями.

Усередині стояв стіл. На столі — розібраний вузол, схожий на маленьке серце, зроблене з металу й світла. Поруч — інструменти, які виглядали не як техніка, а як хірургія для причинності.

І ще — на стіні висів документ. Справжній, паперовий. З печаткою. Це було майже образливо: папір у світі, де час зламаний, виглядав як хвастощі.

На документі було написано:

“АКТ РЕВІЗІЇ СТАБІЛЬНОСТІ. ОБ’ЄКТ: КВАРТАЛИ. ДЖЕРЕЛО ПУЛЬСУ: ЗОВНІШНЄ ПІДЖИВЛЕННЯ. ВНЕСОК: ВИЛУЧЕНІ КОНСТАНТИ.”

Марко ковтнув.

— Вони підживлюють місто… “скасованими” законами.

Німа прошепотіла:

— Вони крадуть у руїн… щоб латати руїни.

Сава підійшов ближче до документа.

— “Вилучені константи”. Це звучить як “конфісковане майно”. Хто має право вилучати закони фізики?

Гнат подивився на стіл.

— Той, хто має силу.

Лада повільно підійшла до вузла на столі. Він пульсував слабко. Ніби був пов’язаний із тим “серцем” під містом, але тут — у лабораторії — його тримали як зразок.

— Це модель, — сказала вона. — Вони тестують, як підживлювати стабільність без великих жертв. Але поки що… — вона глянула на документ, — поки що вони платять тим, що забирають у світу правила.

Марко обвів поглядом лабораторію.

— Де ті, хто це робить?

І наче на запитання, з глибини лабораторії долинув звук. Не кроки. Не голос. А… перемикання. Наче хтось переключав реальність на інший режим.

За перегородкою було ще одне приміщення. Там стояла капсула. У капсулі — людина.

Вона була підвішена в повітрі, як експонат у залі гравітації. Але тут це було не мистецтво. Це було утримання.

На капсулі миготів напис:

“УПОВНОВАЖЕНИЙ. СТАТУС: НА ПЕРЕВІРЦІ.”

Лада підійшла ближче.

— Це той, хто працює з константами.

Сава підійшов з іншого боку, уважно дивлячись на механізм. Його очі були жорсткі.

— Це не лабораторія. Це… камера допиту для законів фізики. І для людей.

Німа торкнулася скла капсули, але дуже обережно. Наче боялася, що дотик стане контрактом.

— Він… не спить, — сказала вона. — Він… у минулому.

Марко нахилився.

— Як гід.

Німа кивнула.

— Вони відправляють людей у минуле як… робочу зміну. Вони дістають звідти константи. А потім… якщо людина не повертається, вони кажуть: “логічно”.

Сава скривився.

— Мені подобається їхня корпоративна культура.

Гнат раптом помітив на стіні маленький знак — неофіційний, подряпаний, як попередження, яке написали не для туристів.

“ЯКЩО ВИ ЦЕ ЧИТАЄТЕ, ЗНАЧИТЬ ВИ ВЖЕ В УГОДІ. НЕ НАМАГАЙТЕСЯ ВИЙТИ БЕЗ ВНЕСКУ.”

Лада стиснула кулак.

— Пам’ять тут теж працює, — сказала вона. — Але не та, міська. Інша. Музейна. Вона записує не тільки слова. Вона записує входи.

Марко озирнувся на двері. Вони були там. Але виглядали… тоншими. Наче час уже почав їх складати.

— Нам треба виходити, — сказав Марко. — Поки вихід ще… пам’ятає нас.

Сава поглянув на вузол на столі.

— Якщо ми просто підемо, ми нічого не дізнаємося про джерело зовнішнього живлення.

— Ми вже дізналися, — сказала Лада. — Джерело — це “вилучені константи”. Хтось підживлює місто тим, що краде у світу правила. Нам треба знайти, хто саме і звідки.

— І як, — додала Німа. — Бо “вилучити” — це красиво. А насправді це означає: комусь перестає працювати гравітація, щоб іншому було зручно торгувати хвилинами.

Сава тихо сказав:

— Це як перерозподіл. Тільки без виборів.

Гнат подивився на капсулу з уповноваженим.

— А його ми залишимо?

Лада мовчала довго.

— Якщо ми його звільнимо, — сказала вона, — ми порушимо протокол. Музей нас запам’ятає як загрозу. Місто теж. І тоді ми станемо витратою.

— Ми і так станемо витратою, — сказав Гнат. — Просто питання — коли.

Німа підійшла ближче до капсули і тихо сказала, ніби шепотіла людині всередині:

— Якщо ти чуєш, не відповідай. Не давай імені. Тримайся за мовчання.

Капсула ледь-ледь засвітилася. На секунду здавалося, що людина всередині ворухнулася. Але це могло бути лише гра часу — він любив робити вигляд.

Марко різко обернувся до столу з документом.

— Ми можемо взяти копію.

Сава засміявся.

— Копію паперу? У музеї часу?

— Ні, — Марко показав на печатку. — Печатка тут — як ключ. Якщо ми зможемо зчитати її… ми зможемо довести, що знаємо про ревізію. Це стане нашим захистом.

Лада зважувала секунду. Потім кивнула.

— Робимо це швидко. І без зайвих слів.

Сава дістав маленький сканер. Він підніс його до печатки. Сканер пискнув, але писк був дивний — з відлунням, ніби звук пішов у минуле і повернувся зі знижкою.

Екран сканера мигнув. І одразу ж у лабораторії з’явився інший звук: клацання, як печатка, що ставиться на вирок.

На стіні загорівся напис:

“ПОРУШЕННЯ. НЕСАНКЦІОНОВАНЕ ЗНАЙОМСТВО З ДОКУМЕНТОМ.”

Сава підняв руки.

— Це не крадіжка. Це… культурне ознайомлення.

— Сарказм зафіксовано, — сухо сказав голос гіда-функції, який раптом пролунав у динаміках. — Підвищення ризику.

Лада схопила Марка за рукав.

— Виходимо. Зараз.

Двері до фонду були там. Але час уже почав їх “складати”. Вони миготіли: то були, то ні.

Марко відчув паніку — рідкісну, бо руїнники панікують тільки тоді, коли знають: тут уже пізно на пафос.

— Вихід… — прошепотів він.

Німа різко сказала:

— Пам’ятай його. Пам’ятай двері. Не думай про інше.

Марко заплющив очі і уявив двері — не як метал, а як домовленість. І двері, ніби образившись, що їх змусили працювати, знову проявилися.

Вони вискочили в технічний фонд. Позаду лабораторія клацнула — ніби закрила рахунок.

Гід-функція був уже в коридорі, у залі часу. Він стояв там, як службовець, який не має права на емоції, але дуже має право на покарання.

— Ваша екскурсія завершена, — сказав гід. — Будь ласка, залиште внесок за порушення.

— Ми вже внесли, — сказав Сава.

— Ви внесли за вхід, — відповів гід. — Тепер внесок за вихід.

Лада подивилася на нього холодно.

— Чим?

Гід повернув голову.

— Будь-чим, що ви тримаєте при собі і вважаєте своїм.

Гнат зробив крок уперед.

— Я віддам… — він замовк, відчуваючи, як всередині піднімається злість. — Я віддам право мовчати.

Німа схопила його за руку.

— Ні. Не це.

Гнат стиснув зуби.

— Тоді що?

Лада тихо сказала:

— Я віддам… — вона задумалася, — одну впевненість. Ту, що все можна полагодити.

Це було боляче, але не смертельно. Вона торкнулася панелі. Відчуття впевненості ніби зникло з грудей, залишивши порожнечу, яку швидко заповнила практика: “ми будемо робити, що можемо”.

Гід кивнув.

— Внесок прийнято. Вихід доступний.

Сава прошепотів:

— Оце найчесніша оплата.

Вони пройшли назад у зал входу. Стійка була все ще порожня. Вивіска “екскурсії щогодини” миготіла так, ніби час намагався згадати, що таке “година”.

Перед виходом Лада зупинилася і подивилася на музей.

— Це не музей, — сказала вона тихо. — Це склад. І зброя. І виправдання. Вони називають це культурою, щоб не називати це… злочином.

Німа кивнула.

— І щоб пам’ять могла це проковтнути.

Сава глянув на неї.

— А ми? Ми що тепер?

Марко відповів сухо, без першого враження, без романтики:

— Ми тепер знаємо, чим годують стабільність. І чому гід не повернувся.

Гнат похмуро додав:

— Бо він став експонатом. “Людина, яка намагалася принести причину з минулого”.

Лада зробила крок до виходу.

— Ми йдемо назад у квартали. Тепер у нас є доказ, що хтось вилучає константи. І є питання: хто дав їм право.

Сава усміхнувся криво.

— Всесвіт, як завжди, не відповість. Але бухгалтерія відповість рахунком.

Німа тихо сказала, ніби собі:

— І ми ще не бачили зал причинності.

Марко зупинився.

— Ми не були там.

— Але він був у нас, — відповіла Німа. — Коли двері миготіли. Коли вихід складався. Це і є причинність. Вона не в залі. Вона в тому, що ти думаєш, що контролюєш.

Лада відчинила двері музею. Зовні знову пахло ринком, металом і людською впертістю. Квартали жили, удавали місто, торгували хвилинами, і робили вигляд, що правила — це просто декор.

А десь під ними, у серці механізму, пульс знову збирав внески.

А музей — музей зламаних законів фізики — залишився позаду, як нагадування: найстрашніше в руїнах не те, що закони зламані. А те, що хтось навчився використовувати їх як інструменти.

І, як завжди, інструкції залишилися. “Не мочити. Не кидати.”

Тільки тепер було ясно: це не про техніку.

Це про людей.