Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина III

Культ ремонтників реальності

Вони повернулися з музею так, ніби щойно побували не в культурному закладі, а на складі вибухівки, де таблички ввічливо пояснюють, у який саме момент вам варто перестати бути собою.

Ринок у “кварталах” жив своїм звичним життям: продавали хвилини, торгували спогадами, пропонували “оренду гравітації” зі знижкою для постійних клієнтів і чесно попереджали, що знижка діє до першого погляду в порожнечу. Десь хтось сміявся, і цей сміх звучав як сигнал тривоги, який навчився маскуватися під веселощі.

Лада йшла мовчки, з тією зібраністю, яка в неї з’являлася, коли вона віддавала частину себе. Після музею в ній стало менше впевненості, але більше точності. Це був поганий обмін і хороший інструмент.

Марко рухався трохи швидше за інших — не тому, що поспішав, а тому, що тепер не мав “першого враження”, яке зазвичай змушує людину притримати крок і сказати: “ого, як цікаво”. Він дивився на світ, як на схему, яку треба розібрати, а потім зібрати так, щоб вона хоча б не вбивала при дотику.

Сава мовчав підозріло довго. Це означало або шок, або складання у голові нового саркастичного словника для місця, яке стало ще менш логічним і ще більш пунктуальним у своїй жорстокості.

Гнат ішов як завжди: ніби в нього в кишені була відповідь, але він не збирається показувати її без потреби. А Німа… Німа слухала. І чим ближче вони підходили до зони, де кабель, за словами Марка, мав зникати з “офіційної” карти, тим сильніше вона напружувалася, ніби в повітрі з’являвся звук, який чують лише ті, хто вже одного разу заплатив своїм ім’ям або тишею.

— Кабель іде туди, — сказав Марко, показуючи на непримітний прохід між двома фрагментами станційного корпусу. Там не було вивісок. Там не було ринку. Там не було навіть таблички “не заходити, тут записують”. Просто вузька щілина, що виглядала як випадкова тріщина. Але тріщини тут ніколи не бувають випадковими. Вони або чиясь робота, або чиясь помилка, або чиясь молитва.

— Ненавиджу проходи без табличок, — тихо сказав Сава. — У них завжди найгірші умови обслуговування.

— Тут і таблички не допомагають, — відповіла Лада. — Вони просто роблять смерть офіційною.

Німа зупинилася на мить, ніби прислухалася до власної крові.

— Там… не просто люди, — сказала вона. — Там ритм. Як у серця. Але інший. Не той, що під містом.

Гнат поглянув на Ладу.

— Пастка?

— Спільнота, — відповіла Німа. — І… страх. Вони бояться зупинитися.

Марко кивнув.

— Це може бути те, що ми шукаємо. Ті, хто підживлює стабільність не через реєстр. Ті, хто працює з “скасованими” правилами.

Сава зітхнув.

— Чудово. Після музею я був майже готовий повірити, що константи продаються в сувенірній крамниці. Тепер ще й культ. У руїнах завжди є культ — і завжди без повернення квитка.

Вони протиснулися в прохід.

І світ змінився.

Не різко — так тут не люблять. А так, як змінюється повітря, коли заходиш у кімнату, де щойно сварилися: начебто все нормально, але шкіра знає, що краще не робити зайвих рухів.

Коридор був темний, але не порожній. Він був прошитий дротами — сотнями дротів, натягнутих між стінами, як павутина. Дроти були різні: товсті, тонкі, оплетені, оголені, з’єднані вузлами, які виглядали не як техніка, а як символи. Між дротами висіли маленькі підвіски: металеві кільця, уламки скла, кісточки від… невідомо чого. І кожна підвіска ледь тремтіла, ніби реагувала на їхню присутність.

— Це… — Марко підняв ліхтар, і промінь пробіг по вузлах. — Це не просто проводка.

— Це ритуал, — прошепотіла Німа. — Вони плетуть реальність так, як інші плетуть молитви.

Сава глянув на дроти.

— Тобто якщо я скажу “погана пайка”, мене проклянуть?

— Якщо ти скажеш “погана”, — сказала Німа, — реальність може вирішити, що ти оцінив її якість. А оцінка — це внесок. Не поспішай.

Гнат тихо буркнув:

— Тепер навіть критика — валюта.

Коридор привів їх до великої зали. Це був простір, схожий на ангар, але побудований не з металу, а з обривків станції, астероїдних плит і — що найстрашніше — із чужих компромісів. У центрі зали був “шов”: величезна тріщина в просторі, що світліла м’яким блакитним. Не як портал, не як катастрофа — як рана, яку хтось давно перестав називати раною.

Навколо шва стояли люди. Десятки. Вони були в простих комбінезонах, обмотані ременями, з інструментами на поясі. Але інструменти виглядали дивно: поряд із ключами й паяльниками висіли маленькі книжечки, чотки з гайок, мотки дроту, обвуглені крейди для написання формул на металі. У декого на руці були татуювання — не малюнки, а фрагменти рівнянь, вирізані так, ніби їх робили не для краси, а як знак: “я тут уже залишив свою математику”.

Вони працювали в тиші, але тиша була організована. Вона мала ритм. Хтось тягнув дріт через шов, хтось тримав, хтось паяв, хтось тихо шепотів під ніс слова, які звучали як помилки в підручнику, а насправді були молитвами для фізики. І коли дріт натягували, шов ніби зменшувався на долю, як губи, що стискаються від болю.

— Оце… — Марко завмер. — Вони латають простір.

— Підручними матеріалами, — додав Сава. — Віра, дріт, втома… і, якщо я правильно бачу, трохи краденої математики.

Німа різко повернулася до нього.

— Не кажи “крадена” вголос. Вони можуть це почути як обвинувачення.

— А хіба ні? — тихо спитав Сава.

Лада поклала руку йому на плече, зупиняючи.

— Дивись, слухай, запам’ятовуй. Без моралі. Мораль тут не ремонтується.

Один із ремонтників помітив їх. Він зупинився, і це було так, ніби в залі на секунду збили ритм. Інші не припинили роботи, але їхні рухи стали трохи гострішими. Як у тварин, які продовжують їсти, але вже знають, що в кущах щось є.

До них підійшов чоловік середнього віку з обличчям, яке давно перестало дивуватися. На грудях у нього висів знак — маленький металевий шов із двома перехрещеними дротами. Не бейдж, не ім’я. Символ.

— Ви не наші, — сказав він рівним голосом.

Лада кивнула.

— Ми руїнники. Прийшли по сліду. Нам сказали, що тут… — вона зупинилася, підбираючи слова, — …працюють з тканинною нестабільністю.

Чоловік злегка примружився.

— “Тканинною”, — повторив він. — Гарно сказано. Хто вас навчив так говорити?

— Потреба виживати, — відповіла Лада.

Чоловік кивнув, але обличчя в нього лишилося кам’яним.

— Тут не виживають. Тут тримають.

— Що? — спитав Марко.

— Все, — відповів чоловік. — Поки інші торгують хвилинами, ми тримаємо, щоб у них було де торгувати.

Сава не втримався і тихо сказав:

— Герої. І, судячи з виразу обличчя, героїзм — це хронічна хвороба.

Чоловік почув. У його погляді промайнула тінь іронії, але не усмішка.

— Іронія — корисна, — сказав він. — Вона не дає думці злипнутися з панікою. Але тут її використовують економно. Бо якщо занадто сміятися, шов починає “підспівувати”. А нам не потрібні тріщини з почуттям гумору.

Німа зробила крок вперед.

— Ви… культ?

Чоловік подивився на неї довго. Потім сказав:

— Нас так називають ті, хто не тримає дріт руками. Їм простіше думати, що тут релігія, ніж що тут… робота без вихідних.

— А ви як називаєте себе? — спитав Марко.

— Ремонтники, — відповів чоловік. — Або швачки. Або дурні. Залежить від того, скільки годин ти вже не спав.

Гнат оглянув зал, шов, дроти, людей, які працювали, не піднімаючи очей.

— Скільки вас?

— Достатньо, щоб не впасти одразу, — сказав чоловік. — Недостатньо, щоб відпочити.

— Це звучить як правильний баланс, — тихо сказав Сава.

— Баланс — це те, що ми підробляємо щодня, — відповів ремонтник. — Хочете дивитися — дивіться. Але не заходьте в ритм, якщо не готові платити.

— Чим? — спитала Лада.

Ремонтник перевів погляд на її обличчя.

— Втомою. Увагою. Частиною себе. Тут нічого не робиться без внеску. Тільки на ринку внесок — це шматок спогаду. А тут внесок — це відсутність права зупинитися.

Лада кивнула.

— Ми не будемо заважати. Але нам потрібна інформація. Ми шукаємо джерело зовнішнього підживлення стабільності.

Ремонтник ледь помітно напружився.

— Тихіше, — сказав він. — Тут слова теж тримаються на дроті.

Німа знову прислухалася.

— Ви годуєте вузол? — запитала вона тихо, і в її голосі було не обвинувачення, а діагноз.

Ремонтник подивився на неї так, ніби вперше побачив людину, яка чує не тільки себе.

— Ми… підшиваємо, — сказав він. — Вузли годують інші. Ми робимо так, щоб їх було до чого прикріпити.

Марко ковтнув.

— Тобто ви — проміжна ланка.

— Ми — нитка, — відповів ремонтник. — Нитка не питає, що буде з тканиною. Вона просто тримає.

Сава тихо прошепотів:

— Нитка, яка втомилася бути відповідальною.

Ремонтник повернувся до роботи, але перед тим сказав:

— Якщо хочете говорити, йдіть до Майстра. Він любить нових. Нові — це шанс. А шанс — це теж валюта.

Він показав на дальній кут зали, де був підвищений майданчик. Там стояла людина в темному комбінезоні з широким ременем через плече. На ремені висіло багато дрібних інструментів і — що дивно — старий компас без стрілки. Людина стояла, склавши руки за спиною, і дивилася на шов так, ніби він її дитина, яка постійно лізе в розетку.

— Майстер Шов, — пробурмотів Сава. — Звучить як назва для людини, яка вміє пришивати реальність до плану евакуації.

— Він тут не для назв, — сказала Німа. — Він тут для страху. Їх тримає страх, що якщо зупинишся — все розсиплеться разом із тобою.

Лада кивнула.

— Ходімо.

Майстер Шов виявився молодшим, ніж вони очікували. Не дитина, але й не старий. Просто той вік, коли ти вже знаєш, що світ не працює, але ще маєш нахабство змушувати його працювати.

Його очі були ясні. Це була погана ознака. Ясні очі в руїнах означають або фанатизм, або повну втрату здатності відчувати біль.

— Руїнники, — сказав Майстер, не питаючи. — Запах… інший. У вас на руках ще немає нашої іржі.

Сава тихо сказав:

— І це, мабуть, найбільша наша чеснота.

Майстер не усміхнувся, але губи в нього смикнулися.

— Сарказм. Добре. Сарказм — як ізоляційна стрічка: не ремонтує, але рятує від короткого замикання в голові.

Лада стояла прямо.

— Нам потрібні відповіді. Ми бачили технічний фонд музею. Ми бачили, що “скасовані” константи використовують для підживлення стабільності. Кабель веде сюди. Хто у вас “уповноважений”? Хто бере константи? Хто платить?

Майстер повільно обійшов їх, як інженер, який оцінює деталі.

— Ви говорите так, ніби стабільність — це злочин, — сказав він.

— Ми говоримо так, ніби стабільність — це рахунок, — відповіла Лада. — І хтось його оплачує.

Майстер зупинився біля Німи.

— А ти чуєш, — сказав він тихо. — Ти чуєш, як шов просить їжі.

Німа не відвела погляду.

— Він просить не їжі, — сказала вона. — Він просить уваги. І страху. Бо страх тримає людей у ритмі.

Майстер кивнув, ніби йому сподобалася відповідь.

— Так. Страх — найстабільніший матеріал у Всесвіті. Його не скасовують. Його тільки перефарбовують.

Гнат похмуро втрутився:

— Це ви такі благородні, чи вас просто загнали?

Майстер Шов поглянув на нього з легкою втомою.

— Нас загнали, — чесно сказав він. — А потім ми навчилися ходити в клітці так, щоб підлога не провалювалася. Це називається “культура”.

Сава не втримався:

— Культура — це коли тебе змусили жити в руїнах, і ти вирішив зробити з цього традицію?

Майстер знову кивнув.

— Саме так. Традиція — це страх, який отримав гарну історію.

Лада зробила крок вперед.

— Добре. Розкажи історію. Чому ви тут? Хто вас тримає? І чому ви називаєте це ремонтом, а не… — вона зупинилася, щоб не вимовити заборонене слово, — …не визнаєте правду.

Майстер підняв руку, ніби диригент.

— Слухайте, але не перебивайте. Бо якщо ви зіб’єте ритм, шов зрадіє. А радісний шов — це як радісний кредитор: він приходить раніше, ніж ви готові.

Він повернувся до зали, де люди працювали.

— Колись тут було “місто”, — сказав Майстер. — Воно трималося на договорі: ми не називаємо це руїнами, ми живемо, ми ремонтуємо, ми сміємося. Місто давало стабільність. Пам’ять рахувала внески. Серце під містом пульсувало. І всі робили вигляд, що так має бути.

— А потім? — тихо спитав Марко.

— Потім стабільність почала дорожчати, — відповів Майстер. — Бо руїни не люблять стабільність. Вона для них як цвях у черевику: працювати можна, але кожен крок болить. І тоді ті, хто мав доступ до музею, почали “вилучати” константи. Гравітацію. Час. Причинність. Не повністю — шматками. Як зуби. Здається, що не критично, поки не починаєш їсти.

Сава тихо сказав:

— Ось чому гід пішов у минуле і не повернувся.

Майстер кивнув.

— Так. Вони відправляли людей за “частинами правила”. Деякі поверталися. Деякі — ставали функціями. А деякі — просто зникали, і в реєстрі писали: “логічно”.

— А ви? — спитала Лада.

Майстер показав на шов.

— Ми — наслідок. Коли ти забираєш константу, тканина рветься інакше. Шви стають активнішими, вони дихають, вони рухаються. І тоді місто починає тріщати не як декор, а як вирок. Хтось повинен тримати тріщини руками. Ми й тримаємо.

Гнат похмуро сказав:

— Ви латкаєте наслідки чужих крадіжок.

— Ми латкаємо наслідки чужої “оптимізації”, — виправив Майстер. — Крадіжка — це коли ти визнаєш, що річ має власника. А тут власник — Всесвіт. Спробуй поскаржитися.

Сава озирнувся на людей, що працювали.

— І як ви тримаєте? Дротом?

— Дротом, — сказав Майстер. — Вірою. Втомою. І математикою.

Марко нахилив голову.

— Якою математикою?

Майстер підняв руку, і один із ремонтників підійшов. Він приніс обвуглену крейду і металеву пластину. На пластині були формули — частково стерті, частково подряпані. Вони не були повні. Вони виглядали як шматки підручника, вирвані з контексту.

— Це не математика, — сказав Марко. — Це… уламки.

— Так, — спокійно відповів Майстер. — Повна математика тут не працює. Вона занадто впевнена в собі. А впевненість — поганий матеріал для руїн. Тому ми використовуємо уламки. Ми крадемо не формули — ми крадемо звички думати, що світ послідовний.

Німа тихо сказала:

— І накладаєте це як ритуал.

Майстер поглянув на неї.

— Ритуал — це коли ти повторюєш дію так, ніби вона має сенс, і цей сенс з’являється. Так. Латки тримаються не на технологіях. Вони тримаються на тому, що сто людей роблять одне й те саме з однаковим страхом.

— Страхом, що якщо перестанеш, все розсиплеться разом із тобою, — прошепотіла Німа.

Майстер кивнув.

— Саме так. Бо шов не любить пауз. Якщо ти зупинишся, він “згадає”, що має право бути тріщиною. А якщо він згадає — ти станеш частиною його пам’яті. Дуже особистою частиною.

Лада вдихнула.

— Це звучить як рабство.

— Це звучить як робота, — відповів Майстер. — Рабство — це коли хтось отримує вигоду. А тут вигоду отримують усі, хто не стоїть біля шва. Тому це називається “служіння”.

Сава тихо засміявся.

— Служіння. Прекрасно. У нас теж було таке слово. Воно завжди означало, що хтось хоче, щоб ти працював без оплати, але з гордістю.

Майстер нарешті дозволив собі маленьку усмішку.

— У нас оплата є. Просто… — він подивився на свої руки, — …вона не в грошах. Вона в тому, що ти ще один день не зник.

Гнат обережно спитав:

— А чому ви не підете?

У залі на секунду ніби стало тихіше, хоча люди продовжували працювати. Тиша була не фізична — моральна.

Майстер відповів не одразу.

— Бо коли ти довго тримаєш тріщину, тріщина починає тримати тебе, — сказав він. — Вона дає тобі сенс. Вона робить тебе потрібним. А потім ти боїшся піти не тому, що помреш. А тому, що станеш ніким. Це дуже ефективний механізм.

Марко ковтнув.

— Це… культ.

Майстер не заперечив.

— Культ — це коли сенс стає важливішим за свободу. Так. Ми культ. І ще — ми сервісна служба реальності. Без гарантії повернення.

Сава нахилив голову.

— Де я вже чув цю фразу.

Лада повернула розмову.

— Добре. Нам треба далі. Ми шукаємо опорний вузол. Або… — вона зупинилася, — …головне серце. Нам треба знайти тих, хто “вилучає” константи і підживлює стабільність. Ви знаєте, куди йде кабель?

Майстер подивився на неї довго.

— Знаю, — сказав він. — І ні.

— Це як? — спитав Сава.

— Я знаю напрям, — відповів Майстер. — Але не знаю кінцеву точку. Кабель іде в “лабораторію ревізії”, потім у технічний колодязь, потім у серце під містом. А далі… він виходить за межі кварталів. Туди, де немає реєстру. Туди, де пам’ять не має юрисдикції. І там… — він замовк, — там живуть ті, хто не хоче бути записаним.

— І ви з ними співпрацюєте? — запитала Лада.

Майстер глянув на шов.

— Ми… не маємо права на політику, — сказав він. — Ми маємо право на дріт. Але інколи приходять люди. Вони приносять нам матеріал. Константи. Енергію. “Стабільні хвилини”. І кажуть: тримайте. Бо якщо ви не триматимете, впаде все, і наші плани згорять.

— Які плани? — тихо спитала Німа.

Майстер подивився на неї.

— Плани — це ще один спосіб не зійти з розуму. У них, напевно, план — вижити. А у нас план — не розсипатися.

Сава зітхнув.

— Плани в руїнах — це як парасоля в космосі: смішно, але чомусь заспокоює.

Лада не відступала.

— Нам треба пройти далі. Нам потрібен доступ. Ви можете допомогти?

Майстер довго мовчав. Потім сказав:

— Можу. Але допомога тут — це не подарунок. Це внесок.

— Чим? — спитала Лада, вже знаючи відповідь.

Майстер вказав на шов.

— Візьміть зміну.

Марко різко підняв голову.

— Ви хочете, щоб ми працювали тут?

— Так, — спокійно відповів Майстер. — Якщо ви хочете, щоб я відкрив вам маршрут, ви маєте відчути, що ми тримаємо. Інакше ви підете туди, де вас розірве, і скажете, що ми “перебільшуємо”. А ми не перебільшуємо. Ми просто втомилися бути єдиними, хто несе цю ганьбу — тримати світ руками.

Гнат похмуро сказав:

— Це не ганьба.

Майстер глянув на нього з гіркою усмішкою.

— Це ганьба, коли ти робиш це мовчки, а зверху хтось продає “стабільну годину” як преміум-послугу. Але добре. Зміна. Один цикл. Ви витримаєте — я покажу.

Лада подивилася на команду. Їхні обличчя були різні, але однакові в головному: вони вже зрозуміли, що тут не буде “обійтися”.

— Добре, — сказала вона. — Один цикл.

Майстер кивнув і підняв руку. У залі змінився ритм. Ремонтники розступилися, залишаючи місце біля шва. Хтось приніс моток дроту. Хтось — паяльник. Хтось — маленьку книгу без обкладинки, де на сторінках були не слова, а схеми вузлів.

— Не дивуйтеся, — сказав Майстер. — Наш ритуал простий. Ми тримаємо. Ми повторюємо. Ми не думаємо про сенс. Бо сенс — це те, що руїни люблять забирати першим.

Сава пробурмотів:

— Прекрасно. Ритуал “вимкни мозок, увімкни дріт”.

Німа тихо сказала:

— Ритуал “будь потрібним”.

Вони стали до шва.

Лада — ближче, бо в неї були руки, які знали, як тримати напругу без зайвого героїзму. Марко — трохи далі, зі сканером і дрібними інструментами. Сава — з паяльником, бо це було його природне середовище, навіть якщо середовище саме намагалося тебе вбити. Гнат — як опора, готовий схопити будь-кого, кого шов вирішить “потягнути”. Німа — поруч, але не з інструментом: її інструментом були вуха й відчуття.

Майстер стояв за спиною.

— Перше правило: не називайте шов тріщиною, — сказав він.

— Друге: не називайте себе героями, — додав Сава.

— Третє: якщо почуєте своє ім’я, не відповідайте, — сказав Майстер, ніби це була стандартна техніка безпеки.

Шов світився. Не яскраво. Він світився як рана, яка вже звикла бути відкритою.

Лада взяла дріт. Дріт був теплий. Це було неправильно. Метал не має бути теплим, якщо немає джерела. А джерело тут було — шов.

— Він… живий, — прошепотіла вона.

— Він пам’ятає, — відповіла Німа. — І він хоче, щоб його пам’ятали.

Майстер кивнув.

— Вірно. Тому ми даємо йому пам’ять. Ми даємо йому ритм. Ми даємо йому повтор. Це як колискова для тріщини.

Сава нахилився.

— Колискова, яка може відкусити руку.

— Це вже нюанси, — сухо відповів Майстер.

Вони почали.

Дріт протягували через шов, як нитку через тканину. Шов опирався. Він був не просто розривом — він був звичкою розриватися. І щоб змусити звичку зникнути, треба було дати їй іншу звичку: триматися.

Лада натягнула дріт. Марко зафіксував вузол спеціальним затискачем. Сава запаяв. Дим піднявся — пахнув озоном і… чимось інтимним, ніби це була чужа думка, яку спалили.

— Відчуваєш? — тихо спитала Німа у Марка.

Марко кивнув.

— Коли паяю, у мене в голові з’являється… слово. Ніби хтось підказує.

— Не бери його, — сказала Німа. — Це плата. Він дає тобі підказку, щоб забрати щось інше.

Сава усміхнувся криво.

— У мене теж підказки. Але я підозрюю, що це просто моя ненависть до поганих контактів.

Ремонтники навколо не відволікалися. Вони працювали, як механізм. Але в механізмі були люди. І в людях була втома, така, що навіть сарказм здавався зайвою розкішшю.

Минуло десять хвилин. Або дві години. Час біля шва був не лінійний — він був функціональний. Він існував, поки ти тримаєш.

Марко раптом відчув, як у нього під пальцями інструмент стає важчим. Не фізично. Психологічно. Ніби кожен рух тепер мав наслідок, який записують.

— Це як… аудит, — прошепотів він.

Німа різко глянула.

— Не вимовляй.

Марко ковтнув.

— Добре. Перевірка.

Майстер почув і коротко кивнув.

— Так. Шов перевіряє, чи ви серйозні. Якщо ви робите це як “експеримент”, він вас покарає. Бо експеримент — це тимчасово. А йому потрібно, щоб ви були… — Майстер затнувся, — …в ритуалі.

Сава зітхнув.

— Тобто якщо я скажу “я на хвилинку”, шов зробить так, щоб хвилинки не стало.

— Він зробить так, щоб не стало тебе, — спокійно поправив Майстер.

Гнат нахмурився.

— І як ви живете так щодня?

Майстер подивився на нього.

— Ми не живемо. Ми тримаємо. Життя — це побічний ефект.

Ремонтники змінили ритм. Хтось тихо ударив металевим кільцем об інше — дзвінкий звук, як сигнал. Усі одночасно натягнули дроти. Шов зменшився на долю. І в цю мить Лада відчула, як у неї в грудях щось стислося — ніби шов торкнувся її серця зсередини.

Вона різко видихнула.

— Що це?

Німа відповіла одразу:

— Він пробує… взяти. Він пробує забрати частину тебе, щоб прив’язати.

— Не віддавай, — сказав Гнат низьким голосом. — Тримайся.

Лада зібралася. Вона не віддала. Але відчуття лишилося: шов тепер знав її смак.

Майстер уважно дивився.

— Ви витримали першу спробу, — сказав він тихо. — Добре.

Сава раптом усміхнувся.

— Це як співбесіда, тільки роботодавець — тріщина.

Майстер не сміявся, але в очах у нього промайнула зла тепла тінь.

— Так. І контракт без виходу.

Вони працювали далі.

І поступово почали розуміти: дріт — це не головне. Головне — узгодженість. Коли один натягує, інший тримає. Коли один паяє, інший шепоче “правильні” слова. Вони шепотіли не молитви богам — вони шепотіли правила фізиці, як дитині, яка заснула на межі істерики.

Марко почув, як один із ремонтників шепоче:

— Тримайся. Тримайся. Тримайся.

І це звучало не як наказ шву. Це було сказано собі.

Німа прошепотіла Ладі:

— Бачиш? Вони латають не тільки простір. Вони латають себе. Щоб не розсипатися разом із ним.

Через певний час (який не мав назви) Майстер підняв руку, і ритм змінився. Ремонтники відступили на крок. Шов лишився трохи меншим. І всі видихнули — синхронно, як один організм.

— Зміна завершена, — сказав Майстер.

Лада відчула, як її руки тремтять. Не від втоми — від того, що щось намагалося її “записати”.

Сава витер чоло рукавом.

— Тепер я розумію, чому ви культисти. Це не віра — це залежність. Якщо зупинитися, світ почне падати, і тоді… — він замовк.

— І тоді ти будеш винен, — тихо сказала Німа.

Майстер кивнув.

— Так. Це найміцніший ланцюг. Не “не можна”. А “якщо перестанеш, загинуть інші”. І ти будеш знати, що це через тебе.

Гнат стиснув щелепу.

— Тобто вас тримають провиною.

— Провина — це теж клей, — сказав Майстер. — І дуже дешевий.

Лада зробила крок до нього.

— Тепер — маршрут.

Майстер повільно кивнув.

— Я покажу. Але слухайте уважно. Бо якщо ви підете туди, де кабель виходить з юрисдикції пам’яті, вам доведеться мати свою. А ви вже щось віддали. У вас є порожнечі. Порожнечі — це двері.

Марко ковтнув.

— Куди йде кабель?

Майстер показав на бічний тунель за залом, замаскований дротами і підвісками.

— Там є “косий шов”, — сказав він. — Це не тріщина, а… — він підбирав слово, — …клапан. Через нього проходять ті, хто не хоче бути записаним. Вони приходять до нас, інколи приносять матеріал. Вони також приходять у музей. Вони мають свої уповноваження. Їхні внески — не спогади. Їхні внески — мовчання.

— Мовчання як валюта, — прошепотів Сава. — Унікально. Я б купив. Але боюся, що не зможу дозволити собі.

Німа зосередилася.

— Вони… не з міста, — сказала вона. — Вони з… іншого шару.

Майстер глянув на неї з повагою.

— Так. Їх називають по-різному. “Ті, хто ходять між швами”. “Зовнішні”. “Безіменні”. Але головне — вони не хочуть, щоб реєстр їх бачив. Бо реєстр — це контроль. А вони… — він затнувся, — вони хочуть мати право вирішувати, що тримати, а що відпустити.

Лада зробила крок ближче.

— Це вони вилучають константи?

Майстер мовчав.

І ця пауза була відповіддю.

— Частково, — сказав він нарешті. — Інколи вони. Інколи ті, хто в адміністрації. Інколи… — він глянув на шов, — інколи самі руїни. Вони теж вміють забирати.

Гнат холодно спитав:

— А навіщо?

Майстер подивився на нього.

— Щоб утримати систему. Щоб мати важелі. Щоб торгувати стабільністю. Щоб будувати “правильне” майбутнє на “неправильних” правилах. Людські причини. Нічого космічно нового.

Сава зітхнув.

— Тобто всесвіт зламався, але менеджмент лишився.

Майстер раптом усміхнувся по-справжньому — коротко, боляче.

— Саме так. Руїни — це чесно. Люди — це завжди інструкція з експлуатації, де дрібним шрифтом написано, хто винен.

Лада кивнула.

— Ми підемо.

Майстер підняв руку.

— Одне ще. Якщо ви підете туди, ви можете зустріти тих, хто називає себе “ремонтниками” так само, як ми. Але вони ремонтують не шви. Вони ремонтують… — він задумався, — …історію. Вони вважають, що можуть переписати борг так, щоб він не існував.

Марко напружився.

— Переписати борг?

— Так, — відповів Майстер. — Вони думають, що якщо змінити формулу, зміниться пам’ять. Це небезпечно. Пам’ять не любить, коли її редагують. Вона любить тільки дописи. І відсотки.

Німа тихо сказала:

— Пам’ять — не книга. Вона — рахунок.

— Саме так, — сказав Майстер. — І якщо ви торкнетеся цього рахунку, він торкнеться вас. Але ви вже руїнники. Ви вже торкаєтеся.

Він відступив.

— Ідіть. Але якщо повернетеся… — він глянув на шов, — не дивуйтеся, що вам буде важче піти. Шви звикають до рук.

Лада кивнула.

— Ми звикли, що все звикає. Це найогидніша частина виживання.

Сава додав:

— А ще найефективніша.

Вони пішли в тунель.

За спиною лишився зал, де люди тримали тріщину, як хтось тримає життя за комір, щоб воно не втекло. І в головах у команди було нове знання, важке й неприємне: стабільність тут — не диво і не технологія. Це ритуал. Це дисципліна. Це страх. Це втома, яку назвали обов’язком.

А ще — це бізнес. Бо навіть культ у руїнах не працює без логістики.

Марко йшов мовчки, з думкою про те, як легко перетворитися на функцію. Німа слухала, як шви відлунюють їхню присутність. Гнат йшов напоготові, бо знав: коли світ тримається на дроті, найстрашніше — це легкий дотик. А Лада… Лада тримала в собі порожнечу від втраченої впевненості і заповнювала її дією.

Вони ще не знали, що далі буде ринок надій, готель кінця світу і аудит болю. Але вже зараз стало ясно: у руїнах найнебезпечніше — не те, що закони зламані. А те, що люди навчилися робити з цього професію.

І, як завжди, без гарантії повернення.