Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина IV

Ринок надій і гарантійного обслуговування

Вони вийшли з тунелю ремонтників не одразу в “вулицю”, а в щось схоже на передпокій реальності, де все ще пахло дротом і людською впертістю, але вже чувся інший аромат: солодкуватий, липкий, як рекламна обіцянка. У руїнах є запахи, що не мають права існувати без цивілізації: свіжий хліб, гаряча смола, дешевий парфум. І ще один — запах гарантії. Він пахне чорнилом, папером і страхом бути обдуреним, який ти все одно називаєш “надією”, бо так спокійніше.

Марко першим помітив зміну ритму. Після шва ремонтників повітря тут не “тримали” руками — його продавали.

— Ми близько, — сказав він, не дивлячись на інших. — Це вже не латка. Це витрина.

Лада зупинилася на краю платформоподібного уламка, що висів над порожнечею. Попереду розгортався простір, який уперто називав себе площею. Він був складений із фрагментів станційних коридорів, листів обшивки, астероїдних плит і шматків старих перонів. Усе це з’єднували містки, натягнуті кабелі, “легальні” сходи й “тимчасові” драбини, що вже років десять не падали лише тому, що нікому не було часу їх падати.

А в центрі — ринок. Справжній, з шумом, голосами, ліхтарями, підсвічуванням, запахами, рухом. Його стійки й намети стояли не за логікою архітектури, а за логікою де є трафік: біля переходів між уламками, біля вузлів, де люди мусили зупинитися, щоб перевірити, чи їхній “зараз” ще діє.

Над ринком висів знак, зібраний із десятків неонових уламків. Він не мав букв, але кожен розумів, що там написано. І все ж хтось додав дрібний напис під знаком, ніби на випадок, якщо у вас ще залишився наївний мозок:

“Ринок надій і гарантійного обслуговування
Вхід вільний, вихід за умовами договору”

Поруч, ще дрібніше, майже сором’язливо:

“Гарантія діє до першого погляду у порожнечу”

Сава прочитав і криво усміхнувся.

— Вони навіть не намагаються. Це як писати на гранаті “не кидати” і продавати її як антистрес.

Гнат уважно оглянув перший ряд яток. Там продавали не їжу й не деталі. Там продавали стани.

“СТАБІЛЬНА ГОДИНА — СЬОГОДНІ ЗНИЖКА”
“ЦІЛИЙ СПОГАД — БЕЗ ТРІЩИН”
“П’ЯТЬ ХВИЛИН БЕЗ КОШМАРІВ — ЛІМІТОВАНА СЕРІЯ”
“ПРОКАТ ПРИЧИННОСТІ — ДЛЯ ДІЛОВИХ ЗУСТРІЧЕЙ”
“РЕМОНТ СЕНСУ — ШВИДКО, НЕДОРОГО, БЕЗ ЧЕКУ”

— Схоже, — тихо сказала Німа, — що тут продають те, чого в руїнах не вистачає найбільше.

— Совісті? — підкинув Сава.

Німа похитала головою.

— Перерви.

Лада не відповіла, але в неї під очима з’явилося те знайоме напруження, коли вона відчувала: вони на території, де все має ціну, і ціна завжди не там, де її пишуть.

— Ми йдемо всередину, — сказала вона. — Нам потрібні відомості про “безіменних” і маршрут за межі реєстру. І бажано — без того, щоб нас записали як клієнтів “довічної підписки на проблеми”.

— Тут не довічні, — буркнув Сава. — Тут “поки ви пам’ятаєте, що живі”.

— Саме тому не підписуй нічого, — сухо сказала Лада.

Вони зійшли на ринок.

І ринок одразу їх “побачив”.

Це було відчуття, яке неможливо пояснити людям із цілими законами фізики: відчуття, що простір навколо тебе став комерційно зацікавленим. Ліхтарі ніби повернулися обличчям. Голоси вловили їхній акцент — не мовний, а життєвий. Навіть підлога під ногами вибрала трохи інший ступінь твердості, щоб ти не поспішав.

З першої ж ятки на них подивився продавець у темній накидці, але з блискучими рукавицями, ніби він хотів виглядати як пророк, але працював як касир.

— Нові обличчя, — сказав він без усмішки. — Вітаємо в секторі, де надія має чек.

Сава підняв брову.

— А без чека надія не діє?

— Без чека вона не повертається, — спокійно відповів продавець. — Але ви ж не плануєте повертатися?

Цей жарт був настільки стандартний, що його, мабуть, продавали окремо.

Лада пройшла повз, не зупиняючись.

— Ми не клієнти. Ми транзит.

Продавець знизав плечима.

— Транзит — це теж послуга. Особливо якщо вам потрібен час, щоб дістатися до кінця.

Марко мимоволі глянув на табличку:

“Транзитний пакет: 1 стабільна година + 1 рівний спогад про дорогу + 1 невидимий страх у подарунок”

Гнат пробурмотів:

— У подарунок страх. Як мило.

— Це найчесніший подарунок, — тихо сказала Німа. — Бо він все одно прийде.

Вони рухалися між рядами. І що глибше заходили, то чіткіше ставало: ринок не був хаотичним. Він був структурований. У центрі — найдорожче: “цілі спогади”, “стабільні години”, “пакети тиші”. Ближче до країв — дешевше: “два ковтки впевненості”, “півсну без падіння”, “гарантійний стікер на шолом”.

Угорі, на металевих балконах із фрагментів станції, висіли невеликі кабінки з написами:

“Гарантійне обслуговування”
“Претензії та повернення”
“Відновлення чеку”
“Комісія з порожнечі”

— Комісія з порожнечі, — повторив Сава. — Це звучить як відділ кадрів у пеклі.

Лада зупинилася біля стенду, де продавали “стабільну годину”. Стенд виглядав як банківське вікно: товсте скло, маленька щілина для жетонів, табло з цифрами, які змінювалися, коли ти моргав.

За склом сиділа жінка з ідеально зібраним волоссям і поглядом людини, яка бачила стільки паніки, що тепер їй цікаво лише, чи правильно ви заповнили форму.

— Наступний, — сказала вона, хоча черги не було.

Лада нахилилася ближче.

— Нам потрібна інформація.

— Інформація — це сервіс, — відповіла жінка. — Сервіс має тариф.

— Нам потрібен маршрут до зони, де не працює реєстр, — сказала Лада. — Ми шукаємо тих, хто приносить матеріали ремонтникам шва. “Безіменних”.

Жінка на секунду підняла брову. Це був максимум емоцій.

— Безіменні не купують стабільну годину. Вони купують право не бути поміченими. А ви — помічені вже на вході. Вам може допомогти пакет “помилкова присутність”.

Сава тихо засміявся.

— Пакет “помилкова присутність”. Це коли я живу так, як завжди?

Жінка глянула на нього.

— Так. Тільки офіційно.

Марко спробував інший підхід.

— Стабільна година. Як вона працює?

Жінка показала на маленький контейнер, схожий на ампулу. Усередині світився блідий вузлик світла, що пульсував рівно.

— Це прив’язка. Ви купуєте годину, яка не коливається. Вона тримається на мікровузлі причинності з технічного фонду. Не дивіться на мене так. Це законно.

— Тут є щось законне? — не втримався Сава.

— Тут є перелік винятків, — відрізала жінка. — Гарантія діє до першого погляду у порожнечу.

— А якщо я випадково? — спитав Гнат.

Жінка посміхнулася ледь помітно — як касир, який уперше за день почув слово “випадково”.

— Випадковість — не передбачена пакетом.

— Звісно, — буркнув Гнат.

Лада нахилилася ближче.

— Ми не за годиною. Ми за людьми.

Жінка поклала руки на стіл.

— Люди — теж товар. Але ми тут торгуємо тим, що люди гублять. Якщо вам потрібні Безіменні, вам до брокера. Третій ряд, праворуч, під вивіскою “Гарантії надії”. Він продає не гарантії. Він продає легенди про гарантії. Різниця невелика, але болюча.

— Дякую, — сказала Лада, ніби це слово ще не стало валютою.

Вони відійшли.

— Ти бачила? — тихо сказала Німа. — Це банківська мова. Вони зробили страх бухгалтерією.

— Руїни з пам’яттю вже робили це, — відповіла Лада. — Тут вони просто додали касу.

Сава оглянув натовп. Люди ходили між рядами з виразом обличчя “я точно знаю, що мене обдурять, але мені треба”. Дехто носив пов’язки на очах. Не щоб не бачити. Щоб, як писали на табличках, не дивитися у порожнечу і не втратити гарантію.

— Це найкраще, що я бачив за довгий час, — сказав Сава тихо. — Люди купують надію і одразу зав’язують собі очі, щоб вона не зникла.

— Це не смішно, — сказала Німа, але голос у неї був рівний. — Це… практично.

Вони дійшли до третього ряду.

Там була ятка, яка виглядала занадто гарно. Лакований метал, акуратні голографічні вивіски, навіть щось схоже на квіти в прозорій трубці — квіти з пластику, звичайно, але вони старанно удавали життя.

Над яткою висіло:

“ГАРАНТІЇ НАДІЇ
Розширена підтримка реальності
Повернення за умови збереження довіри”

Під вивіскою сидів чоловік у світлому костюмі, що був чистим так, ніби його прали в окремому всесвіті. Він усміхався, як продавець, який знає: ви прийшли сюди не за товаром, а за тим, щоб хтось дозволив вам повірити ще п’ять хвилин.

— Вітаю, — сказав він, коли вони підійшли. — Бачу, ви з тих, хто любить ходити без гарантії. Це сміливо. І нерентабельно.

Лада не сіла, залишилася стояти.

— Нам потрібна інформація про маршрут до Безіменних. І про те, хто вилучає константи.

Чоловік не здивувався. Здивування — поганий сервіс.

— О, ви з розділу “професійні запитання”, — сказав він. — Тоді дозвольте представитися. Мене можна називати… Гарант.

— Це ім’я? — спитав Марко.

— Це функція, — відповів Гарант. — І функції тут живуть довше за людей. Бо люди мають емоції. А функції — тарифи.

Сава похитав головою.

— Я ненавиджу, коли мене читають як прайс-лист.

— Не хвилюйтеся, — лагідно сказав Гарант. — Я читаю вас як борг. Це інтимніше.

Лада зціпила зуби.

— Відповідай.

Гарант поклав на стіл три маленькі жетони. Вони світилися по-різному.

— Ви хочете маршрут? Я можу продати вам “цілий спогад про дорогу”, — сказав він. — Ви хочете інформацію про константи? Я можу продати вам “правильне припущення”. Ви хочете Безіменних? Я можу продати вам “непомітність” на двадцять хвилин.

— Ціну, — сказала Лада.

Гарант кивнув, наче це улюблене слово.

— Ціна залежить від того, що у вас ще є. Ви вже щось віддали, я бачу. Ви трохи порожні. Це робить вас дешевшими в одних валютах і дорожчими в інших.

Німа зробила крок уперед.

— Ви відчуваєте порожнечі?

— Я відчуваю попит, — відповів Гарант. — А попит завжди пахне порожнечею.

Марко запитав сухо:

— “Цілий спогад” — це що? Ви записуєте в голову?

Гарант усміхнувся ширше.

— Я роблю краще. Я даю вам спогад, який уже пройшов аудит. Він не розвалиться на тріски, коли ви спробуєте на нього спертися. Це важливо в місці, де пам’ять мстива, як бухгалтерія після ревізії.

Гнат насупився.

— А якщо ми не купимо?

Гарант розвів руками.

— Тоді ви підете наосліп. І, можливо, подивитеся у порожнечу. А ви ж читали дрібний шрифт? Гарантія діє до першого погляду у порожнечу.

Сава хрипко засміявся.

— Ми вже давно без гарантії.

— Саме тому вам варто купити хоча б ілюзію, — м’яко сказав Гарант. — Ілюзія дешевша за смерть. Хоча інколи дорожча за здоровий глузд.

Лада нахилилася ближче.

— Маршрут до Безіменних. Це перше. Скільки?

Гарант витяг тонкий папірець. Так, справжній папір. Ринок любив символи, які болять.

— Один “цілий спогад” або… — він подивився на них, — …п’ять хвилин без кошмарів, помножені на вашу чесність.

— Ми не торгуємо чесністю, — сказала Лада.

— У руїнах торгують усім, — відповів Гарант. — Просто не завжди визнають це.

Німа несподівано сказала:

— У нас є тиша.

Гарант повернувся до неї, уважно.

— У вас є тиша, яка не продається? Це цікаво. Такі речі швидко псуються.

— Не тиша, — сказала Німа. — Можливість мовчати, коли страшно.

Гарант на мить став серйознішим.

— Це хороша валюта. Її важко добути.

Лада різко втрутилася:

— Ні.

Німа не відвела погляду від Гаранта.

— Ми можемо дати… — вона пошукала слово, — …згоду на те, що ви нас забудете.

Сава ледь не поперхнувся.

— Це як?

Німа відповіла спокійно:

— Ми дозволимо ринку не тримати нас у реєстрі як клієнтів. Але за це ви дасте нам маршрут.

Гарант нахилив голову, ніби смакував пропозицію.

— Ви пропонуєте “помилкову присутність” без пакета. Сміливо. І небезпечно.

Лада глянула на Німу з коротким роздратуванням, але не перебила. Бо Німа говорила так, ніби чула ринок не як натовп, а як механізм.

— Добре, — сказав Гарант нарешті. — Я можу “не помітити” вас на двадцять хвилин. Але маршрут до Безіменних… — він постукав пальцем по столу, — …це не тільки дорога. Це фільтр. Вам треба пройти через місце, де гарантії люблять помирати.

— Порожнеча? — спитав Марко.

— Дзеркала, — відповів Гарант. — Порожнеча тут не просто провал. Вона — умова договору. І якщо ви хоч раз зустрінетеся з нею очима, ваші куплені речі почнуть… — він обрав красиве слово, — …повертатися на склад.

Сава сухо сказав:

— Звучить як сервіс.

— Ми тут всі сервіс, — лагідно відповів Гарант. — Просто дехто сервіс для життя, а дехто — для кінця.

Лада не витримала.

— Годі. Дай маршрут.

Гарант витяг тонку пластину — як карта, але не з координатами, а з відчуттями: якщо дивитися на неї, в голові виникало “праворуч”, “нижче”, “не затримуйся”, “не відповідай на своє ім’я”.

— Це “цілий спогад про дорогу”, — сказав він. — Не носіть його довго. Спогади тут люблять ставати товаром самі по собі.

— Ціна? — повторила Лада.

Гарант показав на Німу.

— Її пропозиція. Ви даєте згоду на забуття — на двадцять хвилин. І додаєте… дрібницю. Щоб угода була симетрична. Наприклад, одну фразу, яку ви більше не скажете.

Сава розсміявся коротко.

— У мене є цілий список.

Лада глянула на нього.

— Сава.

Він зітхнув.

— Добре. Я віддам фразу “все буде добре”. Вона все одно бреше.

Гарант кивнув так, ніби це було красиво.

— Приймається.

У повітрі щось клацнуло — не звук, а факт. Сава на мить відчув порожнечу там, де колись було автоматичне “все буде добре”. Це не боліло. Це було… чесно.

Гарант посунув пластину Ладі.

— Двадцять хвилин ринок вас не бачить. Але пам’ятайте: якщо ви самі почнете бачити себе як клієнтів, угода зламається. Самосприйняття — найнебезпечніша гарантія.

Лада взяла пластину.

— Далі.

Гарант нахилився ближче й тихо додав:

— Якщо ви все ж захочете купити “п’ять хвилин без кошмарів”, беріть дві. Перша — для сну. Друга — щоб пережити, що ви заплатили за сон.

Сава не стримався:

— Ваша реклама майже чесна.

— Я намагаюся, — відповів Гарант. — Чесність підвищує продажі, поки люди не звикли.

Вони пішли.

І справді: ринок на якийсь час став наче прозорішим. Продавці перестали “чіплятися” поглядами. Ліхтарі не поверталися за ними. Натовп наче обтікав. Це було відчуття, ніби ти на хвилину випав із алгоритму, який розраховує, де ти зламаєшся.

— Це його “непомітність”? — тихо спитав Марко.

Німа кивнула.

— Так. Але пам’ять все одно нас чує. Просто робить вигляд, що зайнята іншими.

— Прекрасно, — пробурмотів Гнат. — Як поліція на святі.

Вони йшли за “спогадом маршруту”. Пластина в руці Лади ніби тягнула їх туди, де повітря було холодніше й чистіше — небезпечна чистота, як у приміщенні з вимкненими емоціями.

По дорозі вони минали ятки з товарами, які самі були жартом на межі трагедії:

“ПРОДАМ ІМ’Я — НЕ ДУЖЕ ПРИВ’ЯЗАНИЙ”
“ЗДАЮ В ОРЕНДУ ДОВІРУ — ПІД ЗАСТАВУ”
“ВІДНОВЛЕННЯ ВПЕВНЕНОСТІ — ЧАСТКОВО”
“ЗНИЖКА НА ПРИЧИННІСТЬ — ДЛЯ ПЕНСІОНЕРІВ ЧАСУ”
“ПАКЕТ ‘НЕ ДИВИТИСЯ У ПУСТОТУ’ — ВКЛЮЧАЄ ПОВ’ЯЗКУ І ПРАВО НА СЛЬОЗИ”

Лада мимоволі зупинилася біля стенду, де продавали “цілий спогад”. На вітрині лежали маленькі капсули, схожі на зерна. Кожне зерно світилися всередині картинкою: дитячий сміх, запах дому, теплий чай, обличчя людини, яку ти любив. Це було так красиво, що хотілося відвернутися — не з моральних причин, а з практичних. Красиве в руїнах завжди просить плату.

Покупець поруч тримав капсулу, тремтів, але все одно купував. Продавець за склом говорив рівним голосом:

— Це цілий спогад. Без тріщин. Але пам’ятайте: гарантія діє до першого погляду у порожнечу.

Покупець нервово кивнув і… мимоволі глянув униз, за край платформи. Там була порожнеча. Нічого особливого — просто глибина, просто темрява.

Капсула в його руці згасла.

Покупець завмер.

— Ні… — прошепотів він.

Продавець знизав плечима так, ніби це погода.

— Ви подивилися. Я попереджав. Гарантія не діє.

Покупець почав сміятися — нервово, високо, як людина, яка щойно зрозуміла, що її обдурили не продавці, а світ.

— Ви серйозно? — крикнув він. — Там… там просто було…

— Порожнеча, — спокійно сказав продавець. — Вона завжди “просто”. До моменту, поки ви не станете її частиною.

Покупець схопився за голову.

— Це шахрайство!

— Це сервіс, — відрізав продавець. — Наступний.

Сава дивився на це з похмурою цікавістю.

— Це найідеальніша схема. Лазівка, яку неможливо обійти, бо порожнеча — всюди. Ти або сліпий, або без гарантії.

Німа тихо сказала:

— Вони продають не спогади. Вони продають умову, за якої спогад може існувати. Умову “не дивитися вниз”.

Гнат буркнув:

— Ідеально для світу, де все під ногами розвалюється.

Лада потягнула їх далі.

— Не відволікайтеся. Наші двадцять хвилин йдуть.

Вони наближалися до краю ринку, де ятки ставали менш яскравими, а охорона — помітнішою. Тут ходили люди в однакових куртках із символом чекової стрічки, що обвиває тріщину. У них були планшети й погляди “ми тут не щоб допомагати”.

— Сервісні маршали, — сказав Марко. — Вони стежать за договорами.

— Тобто охорона, — сказав Гнат.

— Ні, — поправив Сава. — Охорона інколи б’є. Ці просто додають відсотки.

Пластина в руці Лади потеплішала. Вона показувала шлях до місця, яке виглядало як вузький прохід між двома рядами контейнерів. Прохід був заставлений дзеркальними панелями, ніби хтось спеціально створив коридор, де ти неминуче побачиш відбиття. А за дзеркалами — темрява. Порожнеча.

Над входом висіла табличка:

“Коридор сервісної перевірки
Вхід тільки для тих, хто не сумнівається
Гарантія діє до першого погляду у порожнечу”

— Оце мило, — прошепотів Сава. — “Вхід тільки для тих, хто не сумнівається”. У руїнах це означає “вхід тільки для тих, хто вже мертвий всередині”.

Лада дивилася на коридор, оцінюючи ризики. Марко став поруч, напружений.

— Дзеркала, — сказав він. — Вони хочуть змусити нас подивитися вниз.

Німа стиснула пальці.

— Вони хочуть, щоб ми втратили угоду з Гарантом. Щоб ринок знову нас “побачив”.

— Або щоб ми купили “пов’язку”, — додав Сава. — Додаткові продажі.

Гнат витяг з кишені шматок темної тканини — звичайний ремінець, який він колись носив як фіксатор.

— Можемо зав’язати очі.

Лада похитала головою.

— Ні. Нам потрібні очі. Але нам не потрібна порожнеча в очах.

Вона зробила крок до коридору і сказала, ніби сама собі:

— Дивимося тільки на стіни. Тільки на дзеркала. Не вниз. Не вглиб. Не в “а що там”.

— Прекрасно, — буркнув Сава. — Рухаємося як цивілізація: не дивимося в проблему, поки вона не з’їсть нас.

Вони зайшли.

Дзеркала одразу почали робити свою роботу. У відбиттях вони виглядали не так, як звикли. Дзеркала тут не просто показували обличчя — вони показували версії. Лада в одному дзеркалі була впевнена, як раніше, і саме ця впевненість виглядала підозріло, як фальшивий документ. Марко бачив себе з дитячою наївністю, яку він уже втратив, і це боліло, бо ти ніколи не думаєш, що сумуватимеш за брехнею першого враження. Сава в одному відбитті усміхався без сарказму — і це було настільки страшно, що він відвернувся. Гнат бачив яблуко в руці — смак, якого вже не було. Німа… Німа бачила себе мовчазною, але не по вибору, а по примусу, і дзеркало ніби намагалося взяти її голос.

— Не відповідайте, — прошепотіла Німа. — Дзеркала кличуть.

Справді: з глибини коридору ніби долинали шепоти. Не голоси людей — голоси відбиттів. Вони називали їхні імена. Не голосно. Достатньо, щоб м’язи у горлі самі захотіли сказати “так”.

Лада йшла першою. Вона дивилася прямо на лінію стику дзеркал — на край, на металеву рамку. Це було як дивитися на межу між правдою й обманом і робити вигляд, що межа — це просто декор.

Десь зліва промайнув сервісний маршал. Він стояв у тіні й дивився так, ніби чекав, коли хтось із них зламається, щоб одразу запропонувати пакет “екстрена підтримка”.

— У вас ще діє гарантія на самооцінку? — прошепотів хтось із темряви.

Сава мало не зареготав. Це було так дешево, що навіть руїни могли б образитися.

— Мовчи, — прошепотіла Лада, не озираючись.

У середині коридору стало гірше. Дзеркала почали показувати не тільки їх. Вони показували порожнечу позаду — так, ніби ти все одно дивишся туди, куди не хочеш.

Марко відчув, як його погляд тягне вниз. Не фізично — внутрішньо. Як звичка перевірити край прірви, щоб переконатися, що вона там. Це дуже людська звичка. І дуже смертельна, коли гарантії прописані на порожнечі.

Він стиснув зуби й дивився на власні руки. На пальці. На інструмент, який тримав. Реальність трималася на деталях.

— Ще трохи, — прошепотіла Німа. — Ритм. Тримайте ритм. Як у ремонтників. Не дайте порожнечі стати вашим “зараз”.

Вони вийшли з коридору на маленький майданчик, де дзеркал уже не було. Тут стояла одна єдина дверцята — непримітна, з тонким швом по краю. Пластина-маршрут у руці Лади завібрувала.

— Тут, — сказала вона.

Дверцята не мали ручки. Мали лише маленький отвір для жетона. І напис, дрібний, майже ніжний:

“Вхід для тих, кого не записали”

— Це наш шанс, — сказав Марко.

— Це пастка, — сказав Гнат.

— Це одна й та сама річ, — відповів Сава.

Лада піднесла пластину до отвору. На мить здалося, що нічого не станеться. Потім дверцята клацнули й відкрилися.

Вони зайшли.

Всередині було тихо. Не тиша ринку, що гуде. Не тиша ремонтників, що дисциплінована. А тиша, яка не має тарифу. Вона була глибока, як закритий рахунок.

Приміщення було невелике: коридор, кілька дверей, слабке світло. На стіні висів знак — не офіційний, не ринковий. Він був подряпаний, як попередження між своїми:

“Не називай. Не питай. Не обіцяй.”

— Це їхня зона, — прошепотіла Німа.

Марко прислухався.

— Немає сигналів реєстру.

— Це означає, — сказав Сава, — що якщо нас тут вб’ють, навіть чек не дадуть.

Лада пішла першою. Вона відчула, як пластина в руці стає холодною. Їхні двадцять хвилин, схоже, закінчувалися. Ринок не любив втрачати клієнтів назавжди.

Вони дійшли до дверей у кінці коридору. Двері були прості. Але поруч висіла маленька табличка, зроблена з металевої стрічки — як чек.

На табличці було:

“Сервісна кімната для тих, хто не вірить у сервіс”

— О, — сказав Сава. — Це для нас.

Лада відчинила двері.

У кімнаті сиділо двоє. Один — у темному плащі, з капюшоном. Інший — у робочому одязі, з руками, які могли б бути руками ремонтника. Але їхні очі були інші. Вони не дивилися як продавці. І не дивилися як культисти. Вони дивилися як люди, які давно вирішили, що не хочуть бути частиною чужої бухгалтерії.

Перший заговорив.

— Ви прийшли з ринку, але не пахнете товаром. Це або сміливість, або дурість.

Лада відповіла рівно:

— Руїнники. Ми шукаємо Безіменних. Ми шукаємо маршрут за межі реєстру. Ми шукаємо опорний вузол. І ми не купуємо “стабільні години”.

Другий тихо засміявся.

— Не купуєте? Значить, або у вас є свої, або ви ще не зрозуміли, як працює цей світ.

Сава не втримався:

— Ми зрозуміли. Світ працює так: обіцяє гарантію до першого погляду в порожнечу. А потім ставить порожнечу скрізь.

Перший повільно кивнув.

— Добре сказано. Ти можеш залишити це як молитву. Тут таке цінують.

Німа зробила крок вперед.

— Ви ті, хто приносить матеріали ремонтникам?

Перший подивився на неї уважно.

— Ти чуєш. Це небезпечно.

— Ви відповідаєте питанням, — сказала Німа. — Це теж небезпечно.

Другий знову тихо засміявся, але без веселощів.

— Можливо, — сказав він, — ми ті. Можливо, ні. У нас тут проста політика: ім’я — це петля. Без імен петлі менше.

Лада глянула на обох.

— Нам не потрібні ваші імена. Нам потрібна інформація. Хто вилучає константи? Хто годує стабільність? Хто робить із швів бізнес?

Перший нахилився вперед.

— А ти що даси?

Лада мовчала секунду.

— Ми вже заплатили ринку фразою і забуттям.

Перший знизав плечима.

— Ринку завжди мало. Але ми — не ринок. Ми не любимо торгувати тим, що робить людей слабкими.

— Тоді ви щось любите, — сказав Сава. — Це вже підозріло.

Другий підняв руку, ніби припиняючи гру.

— Я скажу вам одне, — сказав він. — Ринок — це лише фасад. Стабільні години, спогади, хвилини без кошмарів — усе це відсотки. Справжня валюта — це ваші дрібні поступки. Те, що ви втрачаєте непомітно: слово, яке перестали казати; погляд, який перестали піднімати; звичка ставити питання. З цього складається механізм, який тримає місто.

Марко напружився.

— Пам’ять як бухгалтерія.

Другий кивнув.

— Пам’ять як банк. І банк не любить, коли хтось виходить із системи без штрафу.

Лада стисло:

— Безіменні?

Перший відповів тихо:

— Безіменні — це не група. Це метод. Ви стаєте Безіменним, коли перестаєте давати системі те, на чому вона тримається: легку ідентифікацію. Але за це платиш іншим: самотністю, відсутністю захисту, відсутністю чеку.

Гнат похмуро сказав:

— Тобто свобода без квитанції.

— Так, — сказав перший. — А руїни люблять квитанції, бо на них можна спертися. Навіть якщо це брехня.

Німа тихо спитала:

— Опорний вузол?

Обидва на мить замовкли. І в цій тиші було видно: слово небезпечне.

Другий відповів повільно:

— Він існує. Але це не місце “де все добре”. Це місце, де все погоджено. І якщо ви його знайдете, він попросить у вас не гроші. Він попросить вашу участь. Вашу згоду бути частиною механізму.

Лада холодно:

— Ми шукаємо варіант без великої жертви.

Перший усміхнувся куточком губ.

— У руїнах найбільша жертва — це робити щось разом і не перетворити це на культ.

Сава зітхнув.

— Я бачу, що тут усі люблять парадокси. Це, мабуть, тому що причинність у прокаті.

Другий подивився на нього.

— Ти смієшся, бо інакше зламаєшся.

— Так, — чесно відповів Сава. — І я не хочу, щоб мене здали в сервіс.

Перший підняв зі столу маленький жетон. На ньому не було напису. Лише подряпина, схожа на шов.

— Візьміть, — сказав він. — Це не гарантія. Це навпаки: доказ, що вам нічого не гарантовано. Але з цим ви пройдете один шлюз у нижньому секторі, де ринок уже не дістає. Там ви побачите, як виглядає “гарантійне обслуговування” без неону.

— Ціна? — автоматично спитала Лада.

Перший похитав головою.

— Ціна буде не тут. Вона буде там, де вам захочеться повернутися до ринку і купити “стабільну годину”, бо стане страшно. Якщо ви не повернетеся — це й буде плата. Ви відмовитеся від найпростішого способу заспокоїтися. Це дорого.

Лада взяла жетон.

— Дякую.

Перший подивився на неї різко.

— Не кажи так багато. Слова теж липнуть.

Вони вийшли з кімнати.

У коридорі за дверима вже відчувався рух — ніби ринок згадав про них. Їхні двадцять хвилин закінчилися, і механізм повертався до роботи: “клієнт знайдений”.

Коли вони вийшли назад на ринок, ліхтарі знову повернулися. Продавці знову відчули запах. Сервісні маршали знову подивилися в їхній бік.

Сава криво усміхнувся.

— Вітаю, ми знову існуємо.

— Нам треба швидко, — сказала Лада. — До нижнього сектору. Поки нас не зробили учасниками акції “плати за вихід”.

Марко глянув на жетон.

— Це пропуск. Але нам треба дістатися шлюзу.

Німа прислухалася.

— Ринок уже кличе. Він хоче, щоб ми щось купили. Хоч щось. Бо тоді ми в системі.

Гнат пробурмотів:

— Тримайте руки в кишенях. Не торкайтеся надій.

Вони пробиралися крізь натовп, який жив своїм життям: хтось купував хвилини без кошмарів і одразу підписував папір, що кошмари можуть бути іншого формату; хтось сварився з продавцем стабільної години, бо година “пішла” на тридцять дев’ять хвилин — продавець спокійно пояснював, що “година” — це маркетингове слово; хтось намагався повернути “цілий спогад”, але спогад уже став тріщинами і втік.

І всюди повторювалося одне: дрібний шрифт. Дрібний шрифт у руїнах — це не текст. Це закон.

На одному з кутів ринку вони побачили велику дошку з правилами сервісу. Хтось додав туди рукописом рядок:

“Якщо ви читаєте це, значить, ви вже клієнт”

Сава глянув і пробурмотів:

— Я починаю поважати їхню відкритість. Це як ножем по горлу, але з усмішкою консультанта.

Лада різко звернула в бік, де були сходи вниз. Сходи були позначені як:

“Нижній сервісний рівень
Технічні потреби
Без торгівлі, тільки наслідки”

— Оце нам, — сказала вона.

Гнат пішов першим. Сходи скрипіли, але скрип був не металевий — скрип був як у пам’яті, яка не хоче, щоб ти йшов туди, де вона не має влади.

На нижньому рівні було темніше. Тут не було неону. Тут не було запахів “надії”. Тут було холодно, і цей холод був чесний. Тут пахло кабелями, мастилом, чужою втомою. І ще — порожніми очима людей, які вже не купують хвилини без кошмарів, бо в них немає грошей на сон.

Попереду — шлюз. Металева арка, старий механізм. Біля нього стояв один сервісний маршал. Він виглядав навіть більш утомленим, ніж його колеги нагорі. Але в руках тримав сканер.

— Пропуск, — сказав він.

Лада простяг жетон із швом.

Маршал подивився. Потім на них. Потім знову на жетон.

— Це не з ринку, — сказав він тихо.

— Саме тому, — відповіла Лада.

Маршал повільно кивнув, ніби визнавав: тут є речі, на які навіть ринок не ставить цінник. Він підніс сканер до жетона. Сканер мовчав секунду. Потім клацнув.

Арка засвітилася. Шлюз відкрився.

Маршал подивився на них і раптом сказав майже людським голосом:

— Не дивіться назад. Тут гарантії не працюють. Тут працюють тільки рішення.

Лада кивнула.

— Ми йдемо.

Вони пройшли крізь шлюз.

Позаду лишився ринок — шумний, яскравий, майстерно зібраний із брехні, яку люди купують добровільно, бо їм страшно. Попереду був темний коридор, де жодна вивіска не обіцяла “стабільну годину”. І це було лячно — але чесно.

Сава тихо сказав, майже без сарказму:

— Мені здається, ми щойно відмовилися від найпростішого способу вижити.

Німа відповіла:

— Ми відмовилися від найпростішого способу заспокоїтися. Виживання — попереду.

Марко стискав у руці пластину-спогад, яка вже тьмяніла. Вона виконала свою роботу і тепер хотіла стати товаром знову. Він відчув дивне полегшення: навіть маршрути тут не вічні, а значить, ніщо не має права тримати його назавжди.

Лада йшла першою. У ній не було старої впевненості — але була інша річ: чітке розуміння, що гарантії — це форма договору зі страхом. І що їхній шлях до опорного вузла лежить не через покупку “стабільної години”, а через те, щоб навчитися робити стабільність дією, а не товаром.

А десь там, нагорі, ринок продовжував працювати. Продавати “п’ять хвилин без кошмарів”. Писати дрібним шрифтом “кошмари можуть змінювати формат”. І повторювати найчесніший жарт руїн:

гарантія діє до першого погляду у порожнечу.