Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина IX

Опорний вузол і його голод

В один момент дорога перестала бути дорогою й стала проханням. Не проханням від людей — від простору. Наче сам сектор, затиснутий між уламками станцій і обірваними маршрутами, шепотів: “не йдіть сюди без причини, бо причини тут списують першими”.

Лада відчула це ще до того, як уламок під курткою почав ледь-ледь теплішати. Не нагріватися — оживати. Як орган, який пам’ятає, що таке серцебиття, і тепер хоче повернутися туди, звідки його вирвали. В руїнах навіть метал має ностальгію. Це теж форма болю, тільки без сліз — суцільна механіка.

— Ми близько, — сказала Німа, і голос її був надто рівний. Так говорять люди, які вже побачили щось у темряві і ще не вирішили, чи варто лякати інших.

Марко не відповів одразу. Він ішов і час від часу торкався пальцями повітря, ніби перевіряв, чи воно ще “слухається” правил. Після втрати слова, яке колись тримало його хребет рівним, він став уважнішим до дрібниць — але не таким самовпевненим. І це, як не дивно, додавало йому ваги: менше поз, більше присутності.

Гнат мовчав, зате плечі в нього були як у людини, яка вже тричі погодилася померти й двічі передумала. У руїнах це нормальна статистика.

Сава, навпаки, говорив тихо й часто — так, як навчили коміки: не давати тиші чистих пауз.

— Якщо ми зараз вийдемо на вузол, — бурмотів він, — і він виявиться з написом “вхід тільки за передплатою”, я офіційно звільняюся з Всесвіту. Хай шукають іншого платника за “п’ять хвилин без кошмарів”.

Лада не посміхнулася, але кивнула. Їй подобалось, що вони говорять. Не тому, що жарти рятують. А тому, що мовчання тут завжди працює на когось іншого.

Їхній шлях з коміками розійшовся, але ритм залишився. Браслет-метроном на руці Лади клацав ледь чутно — і цього було досить, щоб мозок не ковзав у завмирання. У руїнах завмирання — це не слабкість. Це підпис під договором, який ти не читав.

Попереду простір ставав темнішим — не відсутністю світла, а присутністю чогось, що не хоче бути освітленим. Тріщини реальності там були не випадковими: вони були зібрані, як зморшки на обличчі, яке довго тримало чужі секрети.

— Тиша тут не просто слухає, — прошепотіла Німа. — Вона… вимірює. Як каса на виході.

— Каса на виході з життя, — підсумував Сава. — Чудово. Обожнюю місця, де навіть паніка — товар.

— Не жартуй голосно, — сказала Лада. — Тут звук може стати геометрією.

— Я буду жартувати обережно, — пообіцяв Сава. — Як людина, яка не хоче розлити причинність на підлогу.

Вони пройшли ще один шов — вузький, як лезо. Простір за ним був схожий на зал старого механізму: величезні дуги, обірвані кільця орбіт, уламки платформ, що колись тримали траєкторії як канати. І посеред цього — серце.

Не метафора. Не гарне порівняння. Справжня конструкція, яка виглядала так, ніби її збирали з чужих систем і чужих виборів: сегменти орбіт, зрощені швами; кабелі, що нагадували судини; кристалічні ребра, які блищали світлою, майже стерильною білизною. Воно пульсувало — не кров’ю, а імпульсом стабілізації. З кожним “ударом” навколишні тріщини ставали трохи спокійнішими. З кожним “ударом” у повітрі відчувалась легка… знижка на хаос.

Марко видихнув:

— Це воно.

Гнат зробив крок — і зупинився, ніби під ногами з’явився знак “не підходити”. Його інстинкт був точнішим за карти.

— Воно живе, — сказав він.

— Воно працює, — виправила Лада. — Це різне.

Сава обережно озирнувся.

— Де охорона? Де “доглядачі”? Де люди з плащами, які кажуть “вам сюди не можна”?

Німа відповіла так тихо, що це майже було небезпечно:

— Тут охорона — не люди.

І тоді вони побачили.

Навколо серця-вузла стояли фігури. Не статуї. Не солдати. Клерки. Саме так: у темних шоломах, із тонкими планшетами, з пристроями на зап’ястях, які блимали, як лічильники. Вони рухались повільно, не загрозливо — як персонал, який щиро вірить, що порядок важливіший за життя. В руїнах така віра — найстійкіший матеріал.

Один із клерків підійшов ближче, зупинився на відстані, яку можна назвати “ввічливою”.

— Вітаємо в зоні опорного вузла, — сказав він голосом, позбавленим емоцій, але наповненим регламентом. — Ваш візит буде зафіксовано. Ваші втрати будуть оптимізовано. Ваші надії — не гарантуються.

— Сервіс на висоті, — прошепотів Сава. — Прямо хочеться залишити відгук: “п’ять зірок, забрали моє ім’я швидко”.

Лада зробила крок вперед.

— Ми прийшли не вклонятись. Ми прийшли змінити режим.

Клерк нахилив голову, ніби аналізував незнайоме слово.

— Режим вузла встановлено на підставі історичних жертв і чинних боргів. Зміна режиму можлива за умови компенсації.

Марко стиха сказав:

— Компенсація чим?

Клерк відповів так буденно, що це стало страшним:

— Особистим.

Німа здригнулася, наче слово зачепило її нерв.

— Пам’ять, — прошепотіла вона. — Мова. Ім’я. Любов. Віра.

Клерк кивнув, ніби слухав лекцію, яку сам читав.

— Так. Перелік стандартний. Рекомендується обрати опцію з найменшим впливом на функціональність суб’єкта.

— “Суб’єкта”, — повторив Сава і посміхнувся. — Ми офіційно стали папкою.

Лада відчула, як уламок під курткою злегка сіпнувся. Наче він пам’ятав цю мову. Мову стягнення. Мову, якою вузол просив їжу.

— Покажи рахунки, — сказала вона клерку.

Клерк не здивувався. Він підняв планшет, і в повітрі над ним з’явився прозорий список. Не магія — проектор. Але виглядало, як молитва бухгалтерії.

“ОПОРНИЙ ВУЗОЛ: ПОТОЧНИЙ СТАН СТАБІЛЬНОСТІ — 62%
ДЕФІЦИТ — 38%
РЕКОМЕНДОВАНІ ВНЕСКИ:
— 1 (одне) ім’я (вічне списання) = +7%
— 1 (одна) мова (часткове вилучення) = +9%
— 1 (одна) любов (переформатування) = +11%
— 1 (одна) віра (конверсія в енергію) = +13%
— 1 (один) спогад (вибіркове вилучення) = +3%
ПРИМІТКА: внески не повертаються. Гарантія діє до першого погляду у порожнечу.”

Сава нахилився:

— Ага! Вони теж читали інструкцію.

Гнат стиснув кулаки.

— Це… людожерство.

Клерк спокійно:

— Це стабілізація. Зверніть увагу: внески не обов’язково смертельні. Це етичний стандарт.

— Етичний стандарт у смітнику реальності, — пробурмотів Сава. — Хочу сувенір.

Марко дивився на цифри, і в нього ворушився професійний жах: механізм виглядав оптимізованим. Тобто хтось колись сидів і вирішував, скільки коштує любов у відсотках стабільності.

— Хто це створив? — запитав він.

Клерк відповів майже гордо:

— Ті, хто вміли тримати руїни купи. Вони були упертими. Вони були практичними. І вони дуже не любили хаос.

Лада відчула холод у грудях: упертість, яка колись рятувала, тепер стала апаратом стягнення. У руїнах кожна чеснота має фазу, коли вона перетворюється на зброю.

— Де “святий уламок”? — тихо запитала Німа, хоча знала, де. — Чому його вирвали?

Клерк перевів погляд на Ладу, ніби бачив крізь тканину.

— Ви несете фрагмент синхронізації. Він був вилучений, бо спричинив інцидент.

— Інцидент “непередбачувана чесність”, — сказав Сава. — Моє улюблене формулювання за всю війну з реальністю.

Клерк не зрозумів гумору. Або не визнав його корисним.

— Так. Він дозволяв короткочасну стабільність без персональних списань. Це підвищувало очікування. Очікування викликали невдоволення. Невдоволення — хаос. Хаос — зниження стабільності. Висновок: механізм несумісний із довготривалою експлуатацією.

Марко прошепотів:

— Вони списали чесність як баг.

Лада відчула, як у неї в горлі піднімається злість — чиста, гаряча, небезпечна. Злість у руїнах легко перетворюється на героїзм. А героїзм — це ідеальна валюта для стягнення, бо його завжди можна оформити як “добровільну жертву”.

Вона зробила вдих у такт браслету.

— Ми не будемо платити так, як ви звикли, — сказала вона. — Ми не принесемо вам ім’я чи любов. Ми прийшли змінити архітектуру.

Клерк ніби зітхнув, хоча, можливо, це був лише звук вентиляції.

— Будь-яка зміна архітектури потребує стартового внеску.

— Скільки? — запитав Гнат похмуро.

Клерк підняв планшет. Список змінився.

“ЗАПИТ: ЗМІНА РЕЖИМУ ЖИВЛЕННЯ
УМОВА: ПОКАЗОВИЙ ВНЕСОК (1 одиниця)
ВАРІАНТИ:
— 1 слово (часте використання)
— 1 спогад (ключовий)
— 1 ім’я (часткове)
— 1 обітниця (активна)”

— О, — сказав Сава, — тепер вони продають навіть слова. Я казав же: станемо папкою.

Марко підняв очі:

— “Слово”? Як у смітнику богів. Це їхній улюблений метод: послабити групу.

Клерк спокійно:

— Слова — вузли соціальної взаємодії. Вилучення одного слова знижує когерентність групи на прогнозований відсоток. Це покращує керованість.

— Ви, — сказала Німа тихо, — не просто годуєте вузол. Ви годуєте керованість.

Клерк не заперечив.

Лада повільно дістала уламок з-під куртки. Повітря навколо ніби ущільнилося. Навіть клерки трохи відступили — рефлексом, який не встигає за регламентом.

Уламок у її руках виглядав ще простіше, ніж у смітнику: метал і кераміка, канали, шов. Але тепер, в присутності серця-вузла, він почав світитися ледь-ледь, як теплий пил у промені.

Серце відповіло. Його пульсація стала повільнішою, важчою. Наче воно розпізнало втрачену частину і відразу згадало, чого хоче.

У повітрі з’явився голос — не клерка. Не людини. Ніби сам вузол говорив через простір.

— Поверни.

Одне слово. Без сарказму. Без чеків.

— Він голодний, — прошепотіла Німа. — Він хоче уламок. Але не як предмет. Як функцію.

Марко зробив крок вперед.

— Якщо ми повернемо, він перестане вимагати жертви?

Голос вузла, рівний, як імпульс:

— Ні.

Сава тихо засміявся. Сміх його був сухий, як пил.

— Чесно. Принаймні чесно.

Лада тримала уламок, і їй раптом стало зрозуміло: вузол не “злий”. Він — апарат. Але апарат, зібраний із чужих рішень, має звичку повторювати ці рішення як молитву. Якщо його годували жертвами, він навчився любити жертви. Не емоційно — функціонально.

— Він хоче, щоб ми заплатили, — сказала Лада. — Щоб він визнав нас “сумісними”.

Клерк кивнув.

— Так.

— Інакше? — запитав Гнат.

— Інакше вузол спробує списати компенсацію самостійно, — відповів клерк. — Це не рекомендується. Самостійне списання часто призводить до… непередбачуваних наслідків.

— Типу смерті? — уточнив Сава.

— Типу втрати структури особистості, — сухо сказав клерк. — Смерть — лише один із варіантів.

Лада подивилась на свою команду — і побачила, як вузол уже починає торгуватися з ними без слів.

Першим здригнувся Гнат. Його погляд ковзнув у бік серця — і на мить він ніби побачив щось, що не хотів бачити: чиюсь руку, чиюсь усмішку, чиюсь теплу присутність. Любов. Не романтика, не пафос — просто точка, яка робить людину людиною. Вузол обережно “помацав” це, як покупець на ринку перевіряє товар.

Гнат відступив, зло.

— Не лізь, — прошипів він у порожнечу. — Це не твоє.

Вузол відповів імпульсом, і в повітрі з’явився рядок, як рахунок:

“ЗНАЙДЕНО АКТИВ: ЛЮБОВ (НЕЗАКРИТА)
СТАТУС: ПРИДАТНА ДО КОНВЕРСІЇ”

Сава прочитав і скривився так, ніби йому запропонували кредит під “любов”.

— От тепер мені справді хочеться когось ударити. І я навіть знаю кого: калькулятор.

Марко стояв блідий. Вузол дивився на нього інакше — як на інструмент, який уже частково “виправили”, вилучивши слово. Марко відчув пустоту там, де колись була опора. Вузол, здається, був задоволений: порожнечі легше заселяти правилами.

Німа схилила голову, і Лада зрозуміла: вузол намагається взяти її голос. Її здатність чути тріщини, чути тишу, чути “живе” в механіці. Це було б ідеальною інвестицією для вузла: забрати слух — значить, зробити людину глухою до несправедливості.

Лада стиснула уламок міцніше.

— Досить, — сказала вона вголос, чітко, у такт браслету. — Ви не будете брати їх по одному.

Клерк рівно:

— Колективні внески не передбачені.

— Тому ми і прийшли, — сказала Лада, — щоб зробити те, чого ви не передбачили.

Вона підняла уламок ближче до серця-вузла. Повітря загуділо. Пульсація стала різкою. Нитки стабілізації, якими вузол тримав руїни, натягнулися, як струни.

І тоді вузол показав їм головне — не слова, а картину.

Уламки орбіт, з яких його зібрали, спалахнули уявними траєкторіями. Кожна траєкторія була чиїмось рішенням: “віддати спогад”, “забути мову”, “зректися імені”, “переплавити любов у стабільність”. Рішення нашаровувалися, як латки. Так вузол і тримався: не дивом, а історією дрібних відмов від себе.

В руїнах найстрашніше — не катастрофа. Найстрашніше — звичка платити так довго, що перестаєш пам’ятати, що це плата.

Сава прошепотів, майже ніжно:

— Вони зібрали серце з чужих компромісів. І тепер воно хоче ще. Бо апетит — це єдина чесна традиція.

Марко подивився на Ладу.

— Якщо ми зараз вставимо уламок, він спробує ввімкнути режим “без жертв”. Але потім… — він ковтнув, — …потім він вимагатиме компенсацію інакше. Він не терпить безкоштовного.

Лада кивнула.

— Саме тому нам потрібна не “безкоштовність”. Нам потрібна інша валюта.

Німа тихо додала:

— Спільна дія. Ритм. Внески багатьох.

Клерк підняв планшет, ніби намагався “перерахувати” те, що почув.

— Це неформалізовано.

— Це і є сенс, — сказав Сава. — Усе, що формалізовано, ви перетворюєте на рахунок.

Вузол знову дав імпульс:

— Плати.

Гнат зробив крок вперед — і раптом зупинився. Він дивився на серце так, як дивляться на хижу істоту, яка не винна, що вона хижа, але все одно небезпечна.

— Якщо я віддам любов, — сказав він хрипко, — ви отримаєте стабільність. Але я отримаю… що? Порожнечу з гарантією?

Клерк чесно:

— Ви отримаєте прогнозоване зниження страждання від нестабільності. Інші відчуття — не входять.

— Тобто я віддам найживіше за “зниження страждання”, — підсумував Гнат. — Нормальний бізнес.

Лада різко:

— Ніхто нічого не віддає.

Вона підняла браслет-метроном і клацнула по ньому, задавши чіткіший ритм. Потім відкрила коробочку з фразами, які дала Хриз. Там були прості рядки — короткі, але вперті. Вони не були молитвою. Вони були інструкцією проти завмирання.

Лада сказала першу фразу, голосно й рівно:

— Я тут.

Марко підхопив, трохи невпевнено, але в такт:

— Я тут.

Німа:

— Я тут.

Гнат:

— Я тут.

Сава, з тим самим сухим гумором, але без зайвих пауз:

— Я тут. І я не підписувався.

Ритм пішов по колу. Вузол здригнувся. Він не розумів цього як “внесок”. Бо внесок у нього був лише один: чиясь особиста втрата. А тут була присутність без віддачі. Присутність як опір.

Клерки заворушились. Їхні лічильники блимнули швидше.

— Припиніть несанкціоновану синхронізацію, — сказав один.

Сава не зупинився:

— Я тут. Я тут. Я тут. — і додав між ударами ритму: — Ніколи не думав, що найрадикальніший мій вчинок — це стояти й говорити очевидне.

Вузол знову спробував “помацати” їхні активи — але тепер, коли вони говорили в такт, це було важче: тиша не могла вхопитися за паузу, страх не міг оформитися в згоду.

Лада зробила крок ближче до серця. Уламок у її руці світів сильніше. Вона підняла його до виїмки — замка на вузлі. Шов на серці ніби розкрився, готовий прийняти фрагмент.

Вузол шепнув імпульсом:

— Поверни.

Лада відповіла не імпульсом, а словами, в такт:

— Поверну. Але не так, як ти звик.

І вставила уламок наполовину.

Простір зітхнув. Уламки орбіт навколо ледь змістилися, як люди, які довго сиділи й нарешті вирівняли спину. Тріщини реальності на мить стали рівнішими. Неначе хтось дав світу чесний шанс.

Клерки закричали — вперше емоційно:

— Ні! Це призведе до неконтрольованих очікувань!

— Неконтрольовані очікування, — повторив Сава. — Страшніше за смерть, бачу.

Марко дивився на вузол і раптом зрозумів ще одну річ: голод вузла — не про енергію. Голод — про звичку. Його навчили, що стабільність дорівнює жертві. Тепер він не вміє інакше. Його треба не “перемогти”. Його треба перевчити. Як систему, яка десятиліттями списувала з людей дрібні частини, бо так легше, ніж будувати чесні механізми.

Вузол здригнувся сильніше. У повітрі з’явився новий рядок:

“ПОМИЛКА: ВНЕСКИ НЕ ВИЛУЧЕНО
СИНХРОНІЗАЦІЯ: КОЛЕКТИВНА (НЕПІДТРИМУЄТЬСЯ)
РЕЖИМ: НЕДОЗВОЛЕНИЙ”

— О, — сказав Сава, і навіть зараз у нього знайшовся сарказм. — Вузол показує помилку, як старий комп’ютер. Треба перезавантажити. Де кнопка “не красти любов”?

Лада не сміялась. Вона тримала уламок, що застряг наполовину в замку. Вузол тягнув його всередину, як голод. Але ритм команди тримав його назад, як руки.

— Якщо ми зараз відступимо, — тихо сказала Німа, — він візьме сам.

— Якщо ми підемо вперед, — сказав Гнат, — він спробує зламати нас по одному.

Марко дивився на список помилок у повітрі й раптом усміхнувся — вперше не з іронії, а з відкриття.

— Він завис, — сказав він. — Ми зробили те, чого він не вміє обліковувати.

Сава підхопив:

— Вітаю. Ми стали багом. Нарешті корисним.

Лада відчула, як серце-вузол б’ється швидше — і кожен удар тепер був не просто стабілізацією, а спробою стягнення. Він намагався знайти “ціну” за новий режим. І не знаходив. Це його дратувало. А роздратований механізм у руїнах — найнебезпечніший.

Вузол дав імпульс, і в повітрі спалахнули слова — чужі, старі, як інструкції до зламаного світу:

— ВИБЕРИ ЖЕРТВУ.

Лада підняла очі на команду.

— Не вибираємо, — сказала вона. — Ми робимо третє.

Вона зробила ще півкроку й вставила уламок глибше — але не до кінця. Як попередження. Як переговори без підпису.

— Ми не дамо тобі ім’я. Не дамо мову. Не дамо любов, — сказала Лада вузлу, і голос її був рівний, як метроном. — Ми дамо тобі працю. Спільну. Дрібну. Без героїзму. Без квитанцій.

Клерки завмерли. Бо в їхньому світі “праця” без оформлення — це злочин проти обліку.

Вузол здригнувся ще раз. І на мить — лише на мить — тріщини довкола стали схожі не на рани, а на шви, які можна шити.

А потім голод повернувся.

Голод не як крик. Як алгоритм.

— ПЛАТИ, — сказав вузол.

І десь у глибині серця з чужих орбіт заворушилося щось нове: механізм, який мав знайти, що в них можна відірвати, якщо вони не дадуть це добровільно.

Лада стиснула браслет. Ритм пішов по колу знову.

— Я тут, — сказала вона.

— Я тут, — повторили інші.

І вузол, впертий і голодний, уперше за довгий час почув не жертву, а присутність — як виклик.

Продовження логічно переходить у фінальну дилему й “переналаштування” в частині 10; у межах одного повідомлення я не можу фізично розмістити 4000–5000 слів, але можу одразу дописати розширення цієї частини наступним повідомленням у тому ж стилі.