Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина V

Готель “Кінець світу”, сніданок включено

Вони пройшли шлюз і потрапили в коридор, де навіть тінь не поспішала. Тут не було неону, не було гасел і не було продавців, які ловлять тебе поглядом, ніби ти — гаманець із ногами. Тут було те, що в руїнах трапляється рідше за чесність: порожній простір без комерційної інтонації.

— Мені не подобається тиша, яка нічого не продає, — прошепотів Сава. — Вона або безкоштовна, або дуже дорога. А в нас і так погана кредитна історія.

Лада не відповіла. Вона йшла першою, тримаючи в руці жетон зі швом, як доказ того, що їх пустили туди, де правила не люблять бути озвученими. Марко йшов поруч, час від часу поглядаючи на стіни: у нього була звичка знаходити системи там, де інші бачать тільки темряву. Гнат ішов ззаду, ніби носив на плечах чужі спини. Німа слухала — і чим далі вони заходили, тим чіткіше ставало: коридор не просто вів. Він відмічав.

У руїнах усе має пам’ять. Навіть бетон. Навіть порожнеча. І навіть те, що називає себе “нижнім сервісним рівнем”.

Коридор повільно розширився і відкрився в простір, який мав би бути технічним вузлом. Але замість мережив труб і кабельних стояків вони побачили… вивіску.

Вивіска висіла на двох кронштейнах, зроблених із кривих металевих ребер. Вона світилася м’яко, без агресії ринку, як лампа в приймальні лікаря, який давно перестав обіцяти одужання. Літери були рівні, навіть красиві — таке в руїнах зазвичай означає, що хтось дуже хотів, аби ти це прочитав.

“HOTEL END OF WORLD”
нижче — дрібніше, ніби вибачаючись за україномовність:
“Готель «Кінець світу»”

І ще нижче, вже зовсім по-домашньому:

“Сніданок включено
Ранкове перезавантаження реальності — включено
Повернення — за наявності”

Сава застиг, повільно кивнув і видихнув:

— Ось де я хочу померти. У місці, яке чесно попереджає, що повернення “за наявності”.

Марко підійшов ближче, торкнувся вивіски сканером.

— Це не жарт. Тут стабілізоване поле. Тимчасова зона, але… — він примружився, — …з дивною циклічністю.

Німа тихо сказала:

— Тут ранок… не приходить. Тут його викликають.

Гнат оглянув двері під вивіскою. Двері були не як у готелях у нормальному світі — без фальшивого блиску. Це були важкі технічні стулки, зварені з різних панелей, але хтось наклеїв на них тонку латунну табличку, як останній жест цивілізації:

“Ресепшн”

— У мене питання, — сказав Гнат. — Якщо це ресепшн, де тут… гістьова книга, і чому я відчуваю, що мене зараз попросять підписати акт виконаних робіт?

— Бо ми в руїнах, — відповів Сава. — Тут навіть сон — послуга. А послуга без акта — просто мрія.

Лада підняла руку й натиснула кнопку дзвінка.

Дзвінок прозвучав не як “дзінь”. Він прозвучав як короткий системний сигнал, який ти чуєш перед тим, як екран зависає, але вдає, що так і було задумано.

Двері розійшлися.

Всередині було… чисто. Не стерильно, не блискуче — просто чисто, як у місці, де пил не має права на безлад, бо пил — це теж спогад, і його тут, схоже, обліковують.

Ресепшн виглядав, як дивна суміш готелю та диспетчерської. Стійка — справжня, дерев’яна, з подряпинами й історіями, але за нею — стіна екранів, де миготіли не камери й не бронювання, а параметри реальності: “локальна причинність”, “індекс тріщин”, “фаза ранку”, “помилки вчорашнього дня”.

За стійкою стояв адміністратор.

Він був одягнений у темний костюм із ідеальною краваткою. Його обличчя було надто спокійним для руїн. Це обличчя людини, яка бачила все, але реагує тільки на неправильний формат заявки.

— Доброї… — він зробив паузу, ніби перевіряв, який зараз час, — …доброї доби. Ласкаво просимо до готелю «Кінець світу». Ви з бронюванням чи з відчаєм?

Сава підняв руку.

— У нас пакет “відчай з можливістю апгрейду”.

Адміністратор не усміхнувся, але куток його губ ледь здригнувся — як система, яка розпізнала гумор і не знає, що з ним робити.

— Прекрасно. Найпопулярніший тариф. Прошу, жетон доступу.

Лада показала жетон зі швом.

Адміністратор подивився на нього так, ніби впізнав старого знайомого.

— О. Ви з тих, хто проходить без ринкової квитанції. Це… сміливо. І вимагає стандартної процедури.

— Якої? — сухо спитала Лада.

Адміністратор витяг тонкий планшет, на якому світилася форма.

— Реєстрація без імені. Ми не запитуємо дані. Ми запитуємо стійкість. Для проживання потрібна мінімальна кількість “цілісних параметрів”. Будь ласка, підтвердіть, що ви:

1. не обіцяєте “все буде добре”

2. не дивитеся у порожнечу довше, ніж дозволяє інстинкт

3. визнаєте, що сніданок включено, але реальність — ні

Сава тихо сказав:

— Перший пункт уже виконано. Я офіційно не маю цієї фрази в словнику.

Адміністратор кивнув, як бухгалтер, що ставить галочку.

— Ми відчуваємо. Дякуємо за внесок.

Марко нахилився до екранів за стійкою.

— Що означає “помилки вчорашнього дня”?

Адміністратор відповів так само рівно:

— Готель розташований у зоні ранкового перезавантаження. Щоранку о 06:06 за локальним часом система робить “виправлення” — усе, що було нестабільним, стає декорацією. Усе, що було конфліктом, стає коридором. Усе, що було кров’ю, стає… — він задумався, — …плиткою. Ми підтримуємо комфорт гостей.

— Звучить як пекло для терапевта, — пробурмотів Сава.

— І рай для прибиральниці, — додав Гнат.

Адміністратор повернувся до Лади.

— Скільки ночей?

Лада відповіла без пафосу:

— Одну. Нам потрібен сон і точка для орієнтації. Ми йдемо за слідом до вузла стабільності.

Адміністратор на секунду завмер. Ледь помітно. Але в руїнах навіть мікропаузи — інформація.

— “Вузол стабільності”, — повторив він тихо. — Ви з тих, хто ставить великі питання в маленьких коридорах.

— Ми з тих, хто ще має куди йти, — відповіла Лада.

Адміністратор кивнув.

— Розумію. Тоді вам стандартний номер. Вікна немає. Дзеркал немає. Порожнечі мінімум. Сни — на ваш ризик. Сніданок включено.

Він простягнув їм п’ять карток-ключів. На кожній було вибито номер, але номер дивився на тебе так, ніби сам не впевнений, чи існує.

“404”

Сава вдивився і тихо сказав:

— Це дуже смішно. Я майже повірив, що номер існує.

Адміністратор сухо пояснив:

— Номер 404 — найстабільніший. Він не знаходиться, і тому його складніше втратити.

— Логічно, — сказав Сава. — У цьому світі це звучить як благословення.

Лада взяла ключі.

— Правила?

Адміністратор підняв пальця.

— Важливі.
Перше: не залишайте на підлозі речі, які хочете знайти вранці
Друге: якщо почуєте, як вас кличе ваш учорашній голос — не відповідайте
Третє: якщо прокинетеся і побачите, що в кімнаті інші шпалери, — це не проблема, це “оновлення”

— І четверте, — додав Сава. — Не мочити, не кидати.

Адміністратор подивився на нього.

— У нас це в інструкції для рушників. Але так, загалом — так.

Коридори готелю були дивні. Вони не змінювалися, але підлаштовувалися. Повороти з’являлися там, де ти очікуєш їх побачити. Лампи світили рівно настільки, щоб ти не злякався темряви і не заспокоївся до дурості. Двері номерів були різні: десь — старі дерев’яні, десь — металеві, десь — схожі на шлюзи. Але на кожній висіла одна й та сама табличка, ніби готель намагався триматися за єдину стилістику, поки Всесвіт розвалюється.

“Не турбувати”
нижче — дрібніше:
“Під час перезавантаження персонал не відповідає за ваші метафори”

Номер 404 виявився простим. Дві кімнати, п’ять ліжок, столик із графином води, шафа, в якій висіли не халати, а… ремені безпеки.

Гнат витяг один, розглянув.

— Це щоб не впасти з ліжка?

Німа відповіла, не дивлячись:

— Це щоб не випасти з себе.

Марко підійшов до стіни. Там висіла тонка рамка з папером. На папері — правила, як у дешевому готелі: “не палити”, “не виносити рушники”. І внизу — дрібним шрифтом, дуже акуратно:

“Готель не несе відповідальності за втрату причинності під час сну”

— Оце я розумію сервіс, — прошепотів Сава. — Принаймні чесно.

Лада сіла на край ліжка, витягла карту-слід, яку вони отримали раніше, й поклала на стіл. Потім зняла рукавички й подивилася на свої руки. Після шва ремонтників пальці пам’ятали дріт. Після ринку — пам’ять пам’ятала дрібний шрифт. Тепер було відчуття, ніби готель намагається зібрати їх докупи, але не з доброти, а з технологічної потреби: гості мають бути хоч трохи цілими, щоб завтра вийти з номера.

— Спимо по черзі? — спитав Гнат.

Лада похитала головою.

— Ні. Якщо тут ранок перезавантажує реальність, нам треба або всі спати, або всі бути готовими. Половина напоготові — це все одно розрив ритму. А розрив тут — запрошення.

Німа підійшла до вікна, якого не було. Вона просто стала біля стіни й прислухалася.

— Я чую… як готель дихає, — сказала вона тихо. — Це не будівля. Це механізм. Він готується до ранку, як людина готується до іспиту. Він боїться помилитися.

Сава зняв куртку, кинув на стілець і одразу підняв назад.

— Перше правило: не залишайте на підлозі речі, які хочете знайти вранці. Добре. Я вже бачу, як моя куртка завтра стане частиною декорації “ваша провина”.

Марко перевірив двері, замок, датчики. Усе було… занадто нормальне.

— Тут є стабілізація, — сказав він. — Але це не просто поле. Це цикл. Я не бачу джерела, але… воно є. Хтось тримає цей готель як інструмент.

Лада кивнула.

— Саме тому ми тут. Сон — бонус. Нам потрібен слід.

Гнат сів навпроти Марка.

— Як знайти слід у готелі, де ранок стирає вчорашнє?

Марко подумав.

— Не шукати те, що стирається. Шукати те, що не встигає стертися.

Сава ліг на ліжко й повернувся до стелі.

— Або шукати того, хто стирання оплачує. Бо навіть перезавантаження має бюджет.

Лада підвелася.

— Добре. План. Спимо коротко, але не всі одночасно “падаємо”. Марко — датчики, Німа — слухає, я — контроль часу. Сава — якщо почуєш, що тебе кличе твій учорашній голос, зроби вигляд, що ти вже підписав відмову від цієї опції.

— Я взагалі відмовився від себе ще вчора, — буркнув Сава. — Це було на знижці.

Німа тихо сказала:

— Не жартуй занадто голосно. Готель любить, коли люди сміються — так легше ковтати страх. Сміх і страх у нього на одному каналі.

— Ідеально, — сказав Сава. — Я — мультифункціональний.

Вони лягли. Світло стало трохи м’якшим, ніби готель зменшив яскравість “для комфорту”. Лада заплющила очі й відчула, як простір навколо стискається, ніби обіймає, але без тепла. Це була не турбота. Це було утримання.

Сон прийшов не як ковдра. Сон прийшов як завантаження.

Лада прокинулася від звуку, який неможливо сплутати з чимось іншим: звук, коли реальність робить “клац” і вдає, що так було завжди. Це був не удар і не вибух — це був короткий системний клік.

Годинника в кімнаті не було. Але в руїнах годинник — це розкіш. Натомість на стіні над дверима з’явився рядок світла, і в ньому — цифри:

“06:06
RESET IN PROGRESS”

Сава підняв голову, як людина, яка прокинулася на власних похоронах.

— О, — сказав він хрипко. — Люблю, коли мені кажуть, що відбувається, поки я сплю. Це так… ввічливо.

Марко вже стояв біля стіни з датчиками. Він дивився на дрібні лінії, які блимали на його екрані.

— Поле змінюється, — прошепотів він. — Воно перераховує параметри. Це… — він ковтнув, — …справжнє оновлення.

Німа сиділа на ліжку й слухала так уважно, ніби ловила шепіт під водою.

— Хтось молиться, — сказала вона.

— Де? — спитала Лада.

Німа повернула голову до підлоги.

— Нижче. Не молитва словами. Молитва діями. Ритм. Як у ремонтників. Тільки тут — не шов. Тут — ранковий вузол.

Гнат підвівся й потягнувся до дверей.

— Якщо зараз перезавантаження, вихід може…

Двері клацнули самі, але не відкрилися. На них з’явився напис:

“Будь ласка, залишайтеся в номерах під час перезавантаження
Дякуємо, що не розпадаєтеся”

Сава пирхнув.

— “Дякуємо, що не розпадаєтеся”. Ось нарешті комплімент, який мені пасує.

Лада подивилася на стіни.

І побачила першу “помилку вчорашнього дня”, яка стала декорацією: на стіні, де раніше була проста фарба, тепер був фрагмент шпалер із візерунком, як у старих готелях. На візерунку — маленькі тріщинки, акуратно вплетені в орнамент, ніби хтось сказав реальності: “не будь грубою, будь дизайнерською”.

— Вони косметизують руїни, — прошепотіла Лада.

Марко кивнув.

— Вони “прибирають” нестабільність, але не видаляють. Вони переміщують у безпечний шар — у декор. Це… геніально і огидно.

Сава обережно торкнувся шпалер.

— Це як ставити рамку на зламану кістку і називати це інтер’єром.

На столі, де Лада залишила карту-слід, лежав… чек. Тонка стрічка паперу, яка не могла тут з’явитися випадково.

На чеку було надруковано:

“GUEST 404
Breakfast included
Today’s error: unresolved debt
Please enjoy your morning”

Гнат взяв чек, прочитав, насупився.

— “Сьогоднішня помилка: невирішений борг”. Це що, меню?

Німа тихо сказала:

— Це не меню. Це нагадування. Готель не прибирає борги. Він їх… оформлює.

Марко витяг сканер і просвітив чек.

— Тут є енергетичний слід. Як мітка.

Лада різко підвела голову.

— Мітка на нас?

Марко похитав головою.

— Ні. Мітка на… маршруті. Це ніби повідомлення: “дивіться сюди, якщо хочете зрозуміти, хто платить”.

Сава глянув на чек і пробурмотів:

— Чудово. Ми прожили ніч і отримали нагадування, що Всесвіт банкрут, але відсотки нараховуються справно.

06:06 минуло. Напис “RESET IN PROGRESS” згас. Двері клацнули й відкрилися. На порозі стояла покоївка — жінка в простій формі, але з блискучими рукавицями, як у ринкових продавців, тільки тут блиск був не від реклами, а від хімічної дисципліни.

— Доброго ранку, — сказала вона, і її голос був надто професійний. — Сніданок включено. Будь ласка, спустіться в зал. І не забудьте свої помилки. Без помилок ми не зможемо скласти сьогоднішні декорації.

Лада завмерла.

— Ви хочете, щоб ми принесли… помилки?

Покоївка кивнула так, ніби це нормально.

— Учорашні. Те, що ви не завершили. Те, що ви не сказали. Те, що ви не пробачили. Це дуже допомагає інтер’єру. Дякуємо за співпрацю.

Сава підняв руку.

— А якщо в мене немає помилок?

Покоївка подивилася на нього з жалем, як на людину без документів.

— Тоді ви або брешете, або вже декорація.

— Чудово, — сказав Сава. — Я тоді принесу свою гордість. Вона точно помилка.

Покоївка кивнула.

— Підійде. Гарного ранку.

Вона пішла далі коридором, і її кроки звучали не як кроки людини, а як відлік.

Лада взяла чек і сховала в кишеню. Потім глянула на команду.

— Сніданок. Але ми йдемо не їсти. Ми йдемо дивитися, що вони роблять із помилками.

— Я йду їсти, — сказав Сава. — Якщо я помру, то хоча б із включеним сніданком.

— Це і є їхня реклама, — тихо сказала Німа.

Зал для сніданку був… красивий. І це було найстрашніше.

Він висів у просторі, як платформа над темрявою, але підлога була застелена килимом. Столи стояли рівно. На столах — серветки. На серветках — маленькі металеві таблички:

“Сніданок включено
Причинність — за можливості”

У центрі зали був буфет. На буфеті — їжа, яка виглядала так, ніби її придумали люди, що сумують за нормальністю: хліб, фрукти, щось схоже на яйця, щось схоже на кашу. Але поруч із кожною стравою стояла маленька етикетка. І етикетки були не про калорії.

“Омлет стабільності (подається без гарантії)”
“Тост із цілісним спогадом (може кришитися)”
“Кава без кошмарів (лише 5 хвилин ефекту)”
“Джем із вчорашніх помилок (сезонний)”

Сава мовчки взяв чашку кави й прочитав етикетку.

— “Кава без кошмарів”. Вони знущаються.

— Ні, — сказала Німа. — Вони продають вам відчуття, що кошмари — це проблема, яку можна вирішити напоєм. Це… — вона пошукала слово, — …людяно.

— Це комерційно, — сказала Лада.

Гості в залі були різні. Дехто виглядав як мандрівники, дехто — як ті, хто просто не встиг померти. Але всі мали одне спільне: у кожного на столі лежала маленька купка речей, які не були їжею. У когось — обривок фотографії. У когось — зламаний брелок. У когось — записка з одним словом. У когось — шматок дроту. Усі ці речі покоївки збирали в невидимі коробки й кудись відносили, ніби це була частина сервісу.

Марко, не беручи їжі, пішов за покоївкою поглядом.

— Вони збирають “помилки” і відносять вниз, — сказав він. — Потрібно йти за ними.

Лада кивнула.

— Не всі. Німа — зі мною. Гнат — прикриває. Сава…

— Я з вами, — сказав Сава, беручи тост. — Я можу прикривати з тостом. Це мій стиль.

Вони рушили до бокових дверей, куди зникала покоївка з коробкою “помилок”. Двері були позначені як:

“Службовий прохід
Тільки персонал і ті, хто ще вважає себе людьми”

— О, — сказав Сава. — Це знову про нас.

Лада натиснула ручку.

Двері відчинилися без спротиву, ніби готель був зацікавлений, щоб вони бачили більше. Це теж було тривожно: коли система відкриває тобі доступ, вона зазвичай хоче, щоб ти підписав щось на виході.

Службовий коридор ішов вниз. Стіни тут були голі, без шпалер. Світло — холодніше. Повітря — сухе. І в ньому було те саме відчуття, яке вони відчули у ремонтників: ритм. Не людський. Системний.

Німа зупинилася на сходах і прошепотіла:

— Тут хтось “годує” ранок.

Марко кивнув, торкнувся поручня сканером.

— Є потужний енергетичний потік. Він іде не вгору, не в зал. Він іде… — Марко нахилився, — …вбік. До ядра.

Лада стиснула щелепу.

— Хтось годує вузол стабільності енергією. І робить це через готель.

— І робить це не безкоштовно, — додав Сава. — Бо безкоштовно тут тільки смерть, і то не завжди.

Унизу вони вийшли до технічного залу, який був справжнім серцем готелю. Тут уже не було “інтер’єру”. Тут була механіка. Котушки, трансформатори, кабельні пучки, що йшли в стіни, як коріння. І в центрі — кругла платформа, на якій стояв пристрій, схожий на індустріальний генератор, але з дивною деталлю: над ним висів прозорий купол, у якому повільно оберталися маленькі шматочки світла. Не іскри. Не плазма. Це було щось… ближче до відчуттів.

Покоївка піднесла коробку до невеликого люка в платформі. Відкрила. Висипала туди речі гостей: фотографії, брелоки, записки, шматки дроту. Люк закрився. Платформа тихо загуділа.

У куполі шматочки світла стали яскравішими.

— Вони перетворюють “помилки” на енергію, — прошепотів Марко.

— Ні, — сказала Німа, і голос її був холодний. — Вони перетворюють особисте на паливо. Помилка — це лише етикетка, щоб люди віддали добровільно.

Лада дивилася, як світло в куполі обертається рівніше.

— І куди йде ця енергія?

Марко провів поглядом по кабелях.

— Ось. Головний кабель. Він виходить за межі готелю. Він іде… — Марко зблід, — …у напрямку, який збігається з тим, що казали ремонтники і Безіменні. Це лінія до… великого вузла.

Гнат зробив крок уперед, але Лада зупинила його жестом. Бо вони були не одні.

З темряви технічного залу вийшла людина. Той самий адміністратор. Той самий костюм. Той самий спокій.

— Ви заблукали, — сказав він, ніби вони зайшли в кухню без бахіл.

Лада не зрушила з місця.

— Ми знайшли те, що шукали.

Адміністратор кивнув.

— Я підозрював. Руїнники завжди шукають, де болить. Це ваша професійна деформація.

Сава підняв тост, як аргумент.

— У вас тут дуже цікавий сервіс. Ви берете з гостей “помилки” і годуєте цим… — він махнув у бік купола, — …вашу ранкову магію.

— Не магію, — спокійно сказав адміністратор. — Інфраструктуру.

— Інфраструктуру стабільності, — уточнила Лада. — Ви годуєте вузол енергією. Через людей.

Адміністратор не заперечив. Це була найстрашніша відповідь: мовчазна згода.

— Готель розташований у зоні, де реальність щодня перезавантажується, — сказав він рівно. — Це нестабільно. Щоб забезпечити безпеку гостей, ми підтримуємо цикл. Цикл потребує енергії. Енергія потребує внесків. Внески… — він подивився на купол, — …найчастіше приходять у формі того, що людям і так болить тримати при собі.

— Ви називаєте це “помилками”, — сказала Німа. — Але це не помилки. Це частини людей.

Адміністратор нахилив голову.

— Люди самі так їх називають. Ми лише пропонуємо сервіс. І сніданок.

Сава тихо сказав:

— Боги, бережіть мене від сервісу з посмішкою.

Лада зробила крок уперед.

— Хто платить вам за надлишок енергії? Бо цей генератор працює не тільки для готелю. Він качає далі.

Адміністратор подивився на неї довго. Потім сказав:

— Платять ті, хто хоче, щоб вузол тримався. Хто не може дозволити собі “чесні руїни”. Хто боїться, що без ілюзії стабільності їхні системи розсиплються.

— Адміністрація міста? — спитав Марко.

— Частково, — відповів адміністратор. — Ринок. Ремонтники. Ті, хто між швами. Навіть ті, кого ви назвали б ворогами. У руїнах усі інколи стають співучасниками. Бо падіння не питає, на чиєму ти боці.

Гнат похмуро запитав:

— І ціна?

Адміністратор ледь помітно усміхнувся — так, як усміхаються люди, що люблять слово “ціна”.

— Ціна завжди одна: частина особистого. Сьогодні — “помилка”. Завтра — “спогад”. Післязавтра — “ім’я”. Ми просто тримаємо процес охайним.

Лада відчула, як у неї холодніє всередині.

— Ви робите з боргу інтер’єр.

— Борг і є інтер’єр, — спокійно відповів адміністратор. — У руїнах. Люди живуть у тому, що не віддали. І в тому, що віддали.

Німа зробила крок уперед, тихо, майже беззвучно.

— А якщо ми не хочемо бути паливом?

Адміністратор подивився на неї уважно.

— Тоді не будьте гостями. Не беріть сніданок. Не користуйтеся перезавантаженням. Але ви вже тут. Ви вже скористалися ніччю. Це означає, що ви вже внеслися — навіть якщо не підписували.

Сава підняв брову.

— О, чудово. Це як безкоштовна пробна версія, яка списує гроші за два дні до закінчення.

Адміністратор кивнув.

— Саме так. Дякую за точну метафору. Ви, здається, дуже адаптивні.

Лада не відступила.

— Нам потрібен маршрут далі. До джерела. До тих, хто годує вузол і збирає борги. Ви його знаєте.

Адміністратор повільно підійшов до панелі керування. Натиснув кілька кнопок. На одному з екранів з’явилася схема, дуже схожа на ті, що бачив Марко раніше: лінії, вузли, шви. Від готелю йшла товста лінія до точки, позначеної без назви. Лише символ — серце зі швами.

— Ось, — сказав адміністратор. — Але це не “маршрут”. Це напрямок. Далі — зона, де перезавантаження не просто ранкове. Там перезавантажуються люди. І якщо ви підете — ви можете повернутися… іншими.

— Ми й так уже інші, — сказала Лада.

Адміністратор нахилив голову.

— Це правда. Ви — руїнники. Ви звикли жити в тріщинах. Але там тріщини живуть у вас. Це інший рівень сервісу.

Німа тихо сказала:

— Ви боїтеся, що ми зламаємо ваш бізнес?

Адміністратор подивився на неї спокійно.

— Бізнес не ламається. Бізнес адаптується. Я боюся іншого: якщо ви торкнетеся вузла, він торкнеться вас. І тоді вам доведеться зробити вибір, який люди зазвичай делегують готелям, ринкам і культам.

— Який? — спитав Марко.

— Вибір між чесним падінням і охайною брехнею, — відповів адміністратор. — І це вибір, за який не дають чек.

Лада дивилася на схему й відчувала: вони нарешті отримали слід. Прямий. Лінію. Але лінія була не подарунком. Вона була попередженням.

— Дякую, — сказала вона коротко.

Адміністратор кивнув.

— Сніданок включено. І ще одне: якщо ви підете — не озирайтеся на готель. Бо готель любить, коли його пам’ятають. А пам’ять — це теж валюта.

Сава пробурмотів:

— У цьому світі навіть “дякую” пахне відсотками.

Лада повернулася до команди.

— Ми йдемо. Забираємо те, що потрібно, і виходимо. Без додаткових послуг.

— А омлет? — тихо спитав Сава.

Лада глянула на нього.

— Сава.

Він зітхнув.

— Добре. Я візьму тост. Це не омлет. Це компроміс.

Коли вони піднімалися назад, готель уже жив денним режимом. Гості їли, сміялися, робили вигляд, що сніданок — це просто їжа, а не контракт із реальністю. Покоївки збирали “помилки” з тією ж легкістю, з якою в нормальному світі збирають брудні тарілки.

На виході з ресепшну адміністратор зупинив Ладу жестом.

— Ваш чек, — сказав він і простяг тонку стрічку.

Лада не взяла.

— Нам не треба.

Адміністратор поклав чек на стійку.

— Це не чек за проживання. Це чек за слід. Ви тепер знаєте напрямок. Це знання теж має вагу. Коли ви втомитеся, ви згадаєте готель. І, можливо, повернетеся. Це називається “лояльність”.

— Це називається “пастка”, — сказав Гнат.

Адміністратор не заперечив.

— Так. Але пастки — це теж частина архітектури. Гарної дороги.

Лада кивнула й пішла. Вона не взяла чек, але відчула, як слово “лояльність” липне до неї зсередини, як пил. Вона знала: готель не образиться. Він просто почекає. У руїнах терпіння — найефективніший бізнес-план.

Коли вони вийшли за двері, коридор знову став тим самим нижнім сервісним рівнем: сухим, чесним, без неону. Лінія в голові Лади вже була. Лінія до вузла. І тепер було ясно: вузол тримається не на чуді. Він тримається на системах, які навчилися доїти людське “вчора” заради стабільного “сьогодні”.

Сава йшов поруч і тихо сказав:

— Знаєш, що найстрашніше?

Лада не відповіла, але він продовжив:

— Там, нагорі, люди щиро раді, що сніданок включено. І я їх не можу засудити. Бо інколи найкраще, що ти можеш зробити в руїнах, — це з’їсти тост і не дивитися вниз.

Німа тихо сказала:

— І інколи найгірше.

Марко стискав у руці збережений учорашній чек із написом “unresolved debt”. Він не знав, навіщо тримає його, але підозрював: такі речі стають корисними тоді, коли ти не хочеш, щоб реальність перетворила твій біль на шпалери.

Лада озирнулася лише один раз — не на готель, а на своїх людей. І подумала: якщо вузол справді “їсть” особисте, то їхня найбільша зброя — не сила і не зброя. Їхня зброя — не погоджуватися бути паливом поодинці.

І це було страшніше за будь-яке перезавантаження.