Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - частина VI

Аудит болю: хто і за що платить

Вони вийшли з коридору готелю так, ніби вийшли з чужого сну, який вирішив стати сервісом. Позаду залишилася вивіска “Сніданок включено”, яка звучала як жарт, поки ти не побачив, чим саме готель годує своє ранкове перезавантаження. Попереду — суха тиша нижнього рівня, де ніхто не продавав “стабільну годину”, але кожен крок віддавався в кістках так, наче хтось ставив печатку на вашу присутність.

Лада йшла першою. Вона не озиралася. Вона навчилася не озиратися ще тоді, коли в руїнах це було не порада, а інстинкт: якщо ти дивишся назад, ти даєш світові шанс наздогнати тебе не ногами, а пам’яттю.

Марко ніс у кишені чек із готелю — “unresolved debt”. Він не показував його іншим, але пальці весь час знаходили папір, ніби перевіряли: борг існує, отже, ти ще не став декорацією.

Німа слухала. Вона йшла так, ніби ступала по невидимій партитурі: ритм кабелів, ритм підлоги, ритм слабкого гулу, що тягнувся десь збоку, у напрямку, який готель назвав би “напрямком до ядра”, а люди — “туди, де боляче”.

Сава жував тост, який він таки прихопив, і робив вигляд, що це — протест.

— Я просто хочу зафіксувати, — сказав він з повним ротом, — що ми вийшли з готелю, де реальність перезавантажується о шостій шість, і при цьому мене найбільше лякає, що тост був… нормальний.

Гнат не відреагував. Він був у тому стані, коли гумор перестає бути щитом і стає маркером: якщо людина ще жартує — значить, не здалася.

— Куди далі? — спитав він у Лади.

Лада торкнулася жетона зі швом. Жетон тепер здавався важчим, ніби хтось додав йому юридичної ваги. У руїнах є предмети, які стають важчими від того, що ти ними скористався.

— За лінією, — сказала вона. — Туди, де рахують.

— Де рахують? — перепитав Марко, хоча вже знав відповідь.

Німа видихнула:

— Я чую цифри.

Сава підняв брову.

— Я теж чую цифри. Вони називаються “витрати на виживання”.

Марко зупинився, подивився на стіну. Там, у металевому стику, було щось схоже на гравіювання — не напис, не графіті, а службова відмітка.

“ВІДДІЛ РОЗРАХУНКІВ
ТЕХНІЧНИЙ АУДИТ
НЕ ВХОДИТИ БЕЗ ПРИЧИНИ”

— О, — сказав Сава. — Вони навіть чесно попередили: “не входити без причини”. В руїнах це означає “причина знайдеться сама”.

Лада не сперечалася. Вона натиснула на панель, яка не мала бути панеллю. Стінка здригнулася й від’їхала, відкриваючи прохід, який виглядав так, ніби його сором’язливо ховали від світу — а насправді просто чекали, поки хтось зайде.

Всередині було світліше. Не тепло, не затишно — просто світліше, як у місці, де темрява вважається недоліком сервісу. Світло йшло не від ламп, а від тонких ліній на стінах: вони світилися рівно й холодно, як формули, які не пробачають.

Коридор закінчився великим залом.

Зал був побудований із уламків різних епох: частина — як банківська зала зі старого світу, з колонами й підлогодовим мармуром; частина — як диспетчерський центр, де стіни суцільно з екранів; частина — як храм, де людина не молиться, а підписує зобов’язання. В центрі — круглий майданчик, схожий на трибуну. Над ним висіла конструкція з металу й скла, що оберталася повільно і з кожним обертом видавала ледь чутний клац — ніби хтось перегортав сторінки.

На дальній стіні, великими літерами, які були занадто охайні для руїн, висіло:

“БЮРО АУДИТУ СТАБІЛЬНОСТІ
РАХУНКИ РУЇН”

Нижче — дрібним шрифтом, який міг би бути девізом усіх зруйнованих цивілізацій:

“Всесвіт банкрут, але відсотки нараховуються справно”

Сава зупинився й зробив поклон табличці.

— Я хочу це на футболку, — сказав він. — Але в руїнах футболки теж, мабуть, у кредит.

Марко обережно ступив на мармур. Підлога була тепла — неприродно тепла. Це означало, що під нею працює система. А система в руїнах завжди має власника, навіть якщо власник — механізм.

— Тут не просто зал, — сказав Марко. — Це інфраструктура обліку. Вони… тримають параметри, щоб рахувати.

Німа торкнулася пальцями повітря.

— Повітря тут теж у балансі.

Лада не слухала їхніх здогадок. Вона дивилася на те, що було найважливіше: навколо трибуни стояли стійки — як банківські вікна — але за кожним “вікном” не було людей. Там були предмети. Капсули. Ампули. Шкатулки. Кожна — підписана не ім’ям, а категорією:

“ПАМ’ЯТЬ”
“МОВА”
“ІМ’Я”
“ВІРА”
“ЛЮБОВ”
“ТИША”
“СОН”
“ПРИЧИННІСТЬ (ПРОКАТ)”

А над усім — тонкий звук, як дощ по металу. Це не була вода. Це були відсотки. Так відчувалося, коли цифра стає фізикою.

Гнат нахмурився.

— Це… склад?

Марко похитав головою.

— Це не склад. Це заставне майно.

Сава глянув на одну зі шкатулок із написом “сон” і скривився.

— Якщо вони забирають сон як заставу, я хочу знати, хто видав їм ліцензію на пекло.

У тиші залу прозвучав голос. Не з динаміків. Звідусіль.

— Ласкаво просимо. Ви входите в зону, де ваші історії стають рядками. Будь ласка, не хвилюйтеся: ми не судимо. Ми лише підсумовуємо.

На трибуні, де секунду тому не було нікого, з’явилася фігура. Вона не “вийшла” — вона “врахувалася”. Ніби система додала її, бо настав час.

Це був чоловік — якщо це слово тут працювало. Він був у простому костюмі без знаків, але з ідеальною посадкою, як у адміністраторів готелю. Його обличчя було спокійне, але в очах — блиск, який буває у людей, що люблять порядок більше, ніж життя.

Він підняв руку, і над трибуною з’явився тонкий голографічний напис:

“АУДИТОР”

Сава тихо прошепотів:

— Я ненавиджу, коли люди називаються професією. Це завжди означає, що вони переживуть твою біографію.

Лада вийшла вперед.

— Ми не клієнти.

Аудитор кивнув.

— Звісно. Клієнти — це ті, хто ще вірить у добровільність. Ви — суб’єкти обліку. Це ширша категорія. Вітаю.

— Нам потрібна інформація, — сказала Лада. — Хто і за що платить. Хто годує вузол стабільності. І кому ми вже винні.

Аудитор усміхнувся так, ніби почув улюблене слово.

— “Кому ми вже винні” — прекрасний початок розмови. Люди рідко зізнаються в цьому першими. Зазвичай ми нагадуємо.

Марко зробив крок.

— Ви збираєте борги руїн?

— Ми збираємо не борги, — лагідно виправив Аудитор. — Ми збираємо історію платежів. Борг — це моральне слово. А ми працюємо з технічними фактами. Стабільність потребує витрат. Витрати потребують компенсації. Компенсація має форму… — він глянув на шкатулки, — …людського.

Німа тихо спитала:

— Біль?

Аудитор кивнув, не вагаючись.

— Біль — універсальна валюта. Його не підробиш. Його важко приховати. Його легко накопичити. Він чудово підходить для системи, яка живе на відсотках.

Гнат стиснув кулаки.

— Ми прийшли не на лекцію.

— А я не читаю лекції, — сказав Аудитор. — Я роблю аудит. Ви хочете знати, хто і за що платить? Прекрасно. Тоді почнемо з простого: з вас.

Сава театрально зітхнув.

— Звісно. Всесвіт завжди починає з мене. Це дуже підвищує мою самооцінку і знижує мою тривалість життя.

Аудитор підняв руку. У повітрі з’явилися п’ять тонких голографічних смуг — як виписки. На кожній — без імен, лише маркери, що відповідали їхнім “профілям” у системі: не особистість, а набір фактів.

Над першою смугою:

“СУБ’ЄКТ: КОМАНДА РУЇННИКІВ
ОСТАННІ ТРАНЗАКЦІЇ:
— НЕПОМІТНІСТЬ (20 ХВ) / ОПЛАТА: ВІДМОВА ВІД ФРАЗИ
— ПРОЖИВАННЯ (1 НІЧ) / ОПЛАТА: ВЧОРАШНІ ПОМИЛКИ (НЕПОВНО)
— ШЛЮЗ ПРОХОДУ / ОПЛАТА: ЖЕТОН-ШОВ (ПЕРЕАДРЕСАЦІЯ)
СТАТУС: НЕЗАКРИТИЙ БАЛАНС”

Марко зблід.

— “Проживання… оплата: помилки (неповно)”. Тобто готель все одно…

— Не “все одно”, — м’яко сказав Аудитор. — Це просто облік. Ви користувалися послугою, отже, створили витрати. Ви не здали помилки — отже, лишився дефіцит. Дефіцит — це борг. Борг — це відсотки.

Лада холодно:

— Ми не підписували.

— Підпис — це для психологічного комфорту, — відповів Аудитор. — Система працює і без вашої віри. До речі, про віру. — Він кивнув у бік шкатулок. — У нас тут дефіцит віри в балансі. Не хочете зробити внесок? Це знизить ваші відсотки.

Сава пирхнув.

— Моя віра вже давно в дефіциті. Якщо я її віддам, мені доведеться перейти на сарказм як основне паливо. Хоча… — він задумався, — …я вже так.

Аудитор не образився. Образа — теж емоція, а емоції тут або товар, або витрата.

— Добре, — сказав він. — Тоді покажу вам загальну картину. Ви прийшли не за своїм рахунком, а за рахунками руїн. Логічно. Давайте.

Він провів рукою, і стіни екранів ожили. На них з’явилися карти секторів, лінії, вузли, шви. Кожна лінія мерехтіла — не світлом, а сальдо.

— Руїни — це не “після катастрофи”, — сказав Аудитор рівним голосом, повторюючи їхню власну думку, тільки без поезії. — Руїни — це новий режим. А в кожному режимі є витрати. Латки, які тримають шви, коштують енергії. Енергія коштує носіїв. Носії — це ви. Хтось платить за латки. Хтось не платить. І тоді ми робимо те, що робить будь-яка стабільна система в банкрутстві: ми перекидаємо витрати на тих, хто ще рухається.

Марко стиснув зуби.

— Тобто на живих.

— На функціональних, — уточнив Аудитор. — Живий і функціональний — не одне й те саме. Є багато живих, які давно перестали бути платоспроможними. Їх ви бачили на нижніх рівнях. Вони не клієнти. Вони — списані активи.

Слова “списані активи” прозвучали в залі так, ніби хтось вивісив некролог, але без жалю.

Гнат зробив крок вперед.

— Ви так говорите про людей.

Аудитор глянув на нього спокійно.

— Я так говорю про дані. Якщо вам потрібна мораль, зверніться до ринку. Там мораль продають у пакеті зі знижкою на сором.

Сава тихо сказав:

— У них навіть мораль з гарантією до першого погляду у порожнечу.

— Саме так, — кивнув Аудитор. — Гарна пам’ять.

Німа підняла голову.

— Покажіть вузол.

Аудитор помовчав. Це була перша пауза, яка означала не процес, а вибір.

— Вузол стабільності — це не просто технічний елемент, — сказав він нарешті. — Це юридичний. У нього багато вкладників. Він має статус “критичної інфраструктури”. Він має свій баланс. І, як будь-яка критична інфраструктура в руїнах, він має апетит.

На екрані в центрі з’явився символ, який вони бачили вже двічі: серце зі швами. Від нього розходилися лінії. Одна — до готелю. Інша — до ринку. Третя — до шва ремонтників. Четверта — у темний сектор, позначений без назв.

Під символом — рядок:

“ОПОРНИЙ ВУЗОЛ
СТАН: СТАБІЛЬНИЙ (УМОВНО)
ЖИВЛЕННЯ: РОЗПОДІЛЕНЕ
ОБСЛУГОВУВАННЯ: ПЛАТНЕ”

Сава скривився.

— Вони навіть серце зробили платним. Це… поетично в поганому сенсі.

Аудитор продовжив:

— Вузол тримається на внесках. Раніше внески були великими — “жертва” звучить як героїка, тому люди погоджувалися. Але великий внесок — це великий дефект у соціальній тканині. Ви це теж розумієте. Тому система перейшла на дрібні платежі. Мікротранзакції болю.

Марко не витримав.

— Ви зараз серйозно описуєте “підписку” на страждання?

Аудитор кивнув.

— Підписка — стабільніша за одноразову покупку. Це очевидно. Всесвіт може бути банкрутом, але він вивчив бізнес-моделі.

Сава тихо засміявся.

— Десь у космосі плаче один маркетолог і пишається собою.

Лада притисла пальці до скроні.

— Ми не прийшли сюди, щоб слухати, як ви виправдовуєте систему. Нам потрібні відповіді: хто власник боргів? Хто отримує відсотки? Хто стоїть за аудитом?

Аудитор дивився на неї довго. Потім провів рукою, і в повітрі з’явилася велика книга — не фізична, але відчутна, як тінь. На обкладинці було:

“ГОЛОВНА КНИГА РУЇН”

— Власник боргів? — повторив він. — Тут власник — не особа. Тут власник — право вимагати. Право вимагати може належати тим, хто підтримує систему. І тим, хто її контролює. Це часто одні й ті самі.

Він “перегорнув” сторінку. На екранах побігли рядки: транзакції, внески, штрафи, списання, реструктуризації. Це виглядало як дощ із цифр, але Німа бачила інше — вона бачила, як кожен рядок відповідає чиємусь втраченому слову, чиїйсь ночі без сну, чиємусь обірваному імені.

— Ви хочете знати, хто отримує відсотки? — сказав Аудитор. — Відсотки не “отримує” хтось один. Відсотки — це механізм стабілізації. Вони йдуть на утримання: на шви, на готельні цикли, на охорону ринку, на обслуговування маршрутів. Відсотки — це те, що дозволяє системі не впасти одразу.

— Тобто, — холодно сказав Гнат, — відсотки — це “податок на виживання”.

— Гарний термін, — кивнув Аудитор. — Саме так. Податок на виживання. І ще — на відсутність альтернативи.

Сава підняв руку, ніби на уроці.

— У мене уточнення. Якщо Всесвіт банкрут, як він може нараховувати відсотки? У банкрута ж… — він пошукав слово, — …немає моралі.

Аудитор глянув на нього.

— Банкрутство — це не кінець. Це режим. У режимі банкрутства головне — не повернути все, а повернути хоч щось. Відсотки — це спосіб витиснути “хоч щось” із будь-чого, що ще рухається. Це, як ви влучно сказали, єдина стабільна річ. Бо відсотки — це не ресурс. Це правило.

Марко зробив крок ближче до екранів.

— Покажіть “рахунки руїн” по секторах. Де найбільший борг?

Аудитор знову усміхнувся — майже радісно, як людина, якій нарешті задали правильне питання.

— Нарешті технічне мислення. Добре.

Екрани змінилися. Тепер це були не карти, а зрізи: різні зони, різні шви, різні латки. Над кожною — слово, яке тут було важчим за метал: “ЗАБОРГОВАНІСТЬ”.

— Ось сектор ринку, — сказав Аудитор. — Ринок генерує прибуток, але й витрати. Він купує стабільність, щоб продавати її дорожче. У нього позитивний баланс, але він завжди вимагає більше, бо торгівля — це мистецтво робити дефіцит.

— Не новина, — буркнула Лада.

— Ось сектор ремонтників, — продовжив Аудитор. — Вони тримають шви. Їхній борг — колосальний. Але їхній борг часто реструктуризують, бо якщо вони зупиняться — впаде все. Тому вони мають особливий статус: “занадто важливі, щоб збанкрутувати”.

Сава тихо сказав:

— У руїнах навіть банківські кліше працюють.

Аудитор кивнув.

— Правила переживають цивілізації. Далі: готель. Готель — цікавий вузол. Він знімає напругу, робить перезавантаження, косметизує тріщини. Він зменшує паніку. Паніка — погано для балансу. Але готель вимагає палива. Паливо — з людей. Це легальна схема, бо люди добровільно “здають помилки”.

— Добровільно, — повторила Німа так, ніби це слово було брудне.

— Добровільно в межах доступних опцій, — уточнив Аудитор. — У руїнах це максимальна свобода.

Гнат стиснув зуби.

— Покажіть сектор, де “темно”. Той, що без назв.

Аудитор не поспішав. Він повільно перевів зображення.

На екрані з’явився сектор, позначений лише як:

“ЗОНА СТЯГНЕННЯ”

Під ним — попередження:

“НЕ РЕКОМЕНДОВАНО ДЛЯ НЕЗАРЕЄСТРОВАНИХ
ПРИСУТНІСТЬ МОЖЕ БУТИ ВРАХОВАНА”

Сава скривився.

— Вони навіть попереджають, що твою присутність “врахують”. Це звучить як загроза і як комплімент одночасно.

Аудитор сказав рівно:

— Це зона, де збирають прострочене. Де борг стає тілесним. Де не вистачає м’яких механізмів — ринку, готелю, культів — і починаються тверді: стягнення, конфіскації, списання.

Марко подивився на Ладу.

— Туди веде лінія від вузла?

Аудитор кивнув.

— Туди ведуть лінії багатьох. Бо там сидить те, що називає себе “балансом”. Не плутайте: це не “зло”. Це функція. Функції не потребують мотивацій. Вони потребують виконання.

Лада підняла голову.

— Нам потрібно пройти. Нам потрібні докази того, що вузол годують не безкоштовно. Нам потрібні рахунки, договори, все, що може показати: система тримається на примусовому зборі особистого.

Аудитор уважно дивився на неї.

— Вам потрібна зброя проти системи, яка використовує облік як зброю.

— Нам потрібна правда, — сухо сказала Лада.

Аудитор нахилив голову.

— Правда — це найдорожча позиція в балансі. Вона завжди з дефіцитом. Але… — він зробив паузу, — …я можу зробити вам витяг.

Він провів рукою, і з “Головної книги” вилетіла тонка смуга — виписка. Вона зависла перед Ладою. На ній було:

“ОПОРНИЙ ВУЗОЛ / ВХІДНІ ПОТОКИ
— ЕНЕРГІЯ (ГОТЕЛЬНИЙ ЦИКЛ)
— СТАБІЛЬНИЙ ЧАС (РИНКОВІ ПАКЕТИ)
— РИТУАЛЬНА ПІДТРИМКА (РЕМОНТНИКИ)
— ЖЕРТВИ ОСОБИСТОГО (ПРЯМЕ СТЯГНЕННЯ)
ВИХІДНІ ПОТОКИ
— ЗНИЖЕННЯ ТРІЩИННОСТІ
— ПІДТРИМКА МАРШРУТІВ
— ПРАВО ВИМАГАТИ (ВІДПОВІДАЛЬНІ СТОРОНИ)”

Лада вдивилася в останній рядок.

— “Право вимагати” — хто?

Аудитор не відповів одразу. Замість цього він торкнувся повітря, і поруч із випискою з’явився список — без імен, але з позначками:

“СТОРОНА А: РИНОК (ОПЕРАТОР ДЕФІЦИТУ)
СТОРОНА B: ОБСЛУГОВУВАННЯ ШВІВ (РЕМОНТНИКИ)
СТОРОНА C: СЕРВІСНА ІНФРАСТРУКТУРА (ГОТЕЛЬ/ЦИКЛ)
СТОРОНА D: ЗОНА СТЯГНЕННЯ (ЗБІР ПРОСТРОЧЕНОГО)”

— Останнє, — тихо сказала Німа, — це і є ваші “колектори” руїн.

Аудитор кивнув.

— Якщо вам подобається слово “колектори”. Ми вживаємо “виконавці стабільності”. Але суть ви вловили.

Сава знову підняв руку.

— Вибачте, а у вас є варіант “відмовитися від послуг виконавців стабільності”?

Аудитор подивився на нього, як на людину, що питає, чи можна вимкнути гравітацію в номері.

— Є. Це називається “випасти з системи”. Але тоді ви випадаєте не тільки з боргу. Ви випадаєте з маршрутів, із захисту, з мови, з імені. У вас лишається свобода й порожнеча. У такому пакеті гарантія не передбачена.

— Я чув, — сказав Сава, — що порожнеча взагалі не дає чеків.

— Так, — спокійно відповів Аудитор. — Вона працює без бухгалтерії. Тому її так бояться системи з бухгалтерією.

Лада взяла виписку. Вона була нематеріальна, але пальці відчули холод, як від металу. Докази в руїнах завжди холодні, бо вони не для тепла.

— Нам потрібно ще, — сказала Лада. — Потрібні “рахунки руїн” на конкретні латки. Хто платить за конкретні зони. Хто отримує оплату за стабільність. І де саме відбувається стягнення.

Аудитор розвів руками.

— Ви просите деталізацію. Люблю деталізацію. Але деталізація коштує. Бо вона змінює баланс: люди, які бачать деталі, перестають бути слухняними.

— Ціна? — сухо спитала Лада.

Аудитор на мить замовк. Потім сказав:

— Плата не гроші. Плата — свідчення. Ви даєте мені одну свою правду, і я даю вам іншу. Справедливий обмін.

Німа зробила крок уперед.

— Яку правду?

Аудитор подивився на кожного з них, ніби вибирав, у кого найменше броні.

— Наприклад: чому ви досі тут? Чому ви не стали клієнтами ринку назавжди? Чому не залишилися в готелі? Чому не вступили до культу ремонтників? Чому ви ще не здалися системі, як більшість?

Сава відкрив рот, але Лада його випередила.

— Бо ми бачили, як система годується. І ми не хочемо бути паливом поодинці.

Аудитор уважно дивився на неї. Потім кивнув.

— Приймається. “Не бути паливом поодинці” — рідкісна правда. Вона погано монетизується, тому система її не любить. Добре. Я дам вам деталізацію.

Екрани знову змінилися. Тепер кожен вузол і кожна латка мали підписи: не назви, а “позиції”.

— Ось, — сказав Аудитор. — Латка “Шов-17”. Її тримають ремонтники. Витрати: енергія, матеріали, ритуал, людський ресурс. Оплата: відрахування від ринку плюс компенсації з вузла. Борг: накопичений. Відсотки: нараховуються. Затримки: списані як “людський фактор”.

— “Людський фактор”, — повторив Гнат. — Це так вони називають смерть?

— Не завжди, — знизав плечима Аудитор. — Інколи це називає втома. Інколи — страх. Інколи — бунт. В бухгалтерії все однаково: якщо зникло — то “фактор”.

Марко дивився на інший вузол.

— “Маршрут-сирітський 3”. Оплата: “частина мови”. Що це?

Аудитор відповів буденно:

— Є маршрути, які проходять тільки для тих, хто віддав частину мовного шару. Простими словами: ви втрачаєте деякі слова. Не можете вимовити. Не можете згадати. Це зменшує ризик “зачепитися” за тріщину причинності. Система бере оплату мовою, бо мова — як прив’язка. Менше прив’язок — легше пройти. Але ви виходите з маршруту біднішими. Це… — він зробив паузу, — …екологічно.

Сава тихо сказав:

— Екологічно знищувати слова. Звучить як бюлетень зі стабільного світу.

Німа дивилася на рядок “стягнення”. Там були позначки, які різали око навіть людині без слуху до систем.

— “Конфіскація пам’яті”. “Штраф мовчання”. “Реструктуризація імені”. — Вона підняла погляд. — Це справжнє?

Аудитор кивнув.

— Коли борг прострочений, система забирає заставу. Якщо застави немає, вона забирає те, що завжди є: пам’ять, мову, ім’я. Ви думали, що “жертви” — метафора. Ні. Це економіка.

Лада стисло:

— Де це відбувається?

Аудитор показав на темний сектор.

— Там. “Зона стягнення”. Ви підете туди — і побачите, як виглядає аудит, коли він без ввічливих форм.

Сава нахилився до Лади й прошепотів:

— Я не хочу туди, але мені дуже цікаво. Це поганий знак.

— Це нормальний знак, — відповіла Лада так само тихо. — Цікавість — остання річ, яка у нас ще не в заставі.

Марко тим часом знайшов на екрані рядок, який змусив його зупинитися.

— “Відсотки на порожнечу”, — прочитав він уголос. — Що це означає?

Аудитор подивився з легким задоволенням.

— Це улюблена частина. Бачите, навіть порожнеча в системі — не безкоштовна. Коли ви не використовуєте потенціал, система вважає це втратою можливого прибутку. Втрата прибутку — це збиток. Збиток — підстава для відсотків. Тому навіть там, де нічого немає, можна нарахувати відсотки за те, що могло б бути.

Сава завмер.

— Ви щойно описали те, як працює жадібність, але зробили це як технічну норму.

— Жадібність — це теж правило, — спокійно відповів Аудитор. — Просто в когось вона персональна, а в когось — системна.

Гнат не витримав:

— Якщо все так, то що буде, якщо вузол перестане отримувати внески?

Аудитор уважно подивився на нього.

— Буде те, що ви назвали б “чесними руїнами”. Шви розійдуться. Маршрути зникнуть. Ринок впаде. Готель перестане перезавантажувати. Люди перестануть купувати стабільні години, бо годин не буде. Це буде… чесно. Але кількість живих суб’єктів обліку різко скоротиться. Система цього не хоче. Не тому, що вона зла. А тому, що вона створена, щоб існувати.

Лада стиснула пальці.

— А якщо переналаштувати вузол так, щоб він живився не втратою, а спільною дією? Малими внесками багатьох. Без конфіскацій.

Аудитор мовчав довго. Це була тиша, в якій навіть екрани ніби приглушили мерехтіння.

— Це… — сказав він нарешті, — …ідея. Ідеї в бухгалтерії називаються “ризики”. Ризики потребують страхування. Страхування — це новий борг. Ви готові?

Сава пирхнув:

— Ми готові до всього, крім паперової роботи.

Аудитор ледь нахилив голову.

— Паперова робота переживе вас. Але ви праві: якщо ви хочете змінити механізм, вам треба бачити його зсередини. Тому я дам вам ще один документ. Неофіційний.

Він клацнув пальцями. На столі перед Ладою з’явилася маленька пластина — не жетон, не карта. Вона була схожа на печатку.

На ній — символ шва і маленький напис:

“ПРАВО НА ПЕРЕГЛЯД
ОДНОРАЗОВО”

— Це що? — спитала Лада.

— Перепустка на один рівень глибше, — сказав Аудитор. — У зону, де роблять стягнення. Вона не зробить вас невидимими. Вона лише підтвердить, що ви маєте право бачити. В руїнах це інколи дорожче за зброю.

Німа тихо:

— Чому ви допомагаєте?

Аудитор подивився на неї спокійно.

— Я не “допомагаю”. Я балансую. Ви принесли в систему правду “не бути паливом поодинці”. Це потенційний актив. Якщо він стане реальним — зменшиться ризик масового дефолту. Масовий дефолт — погано для всіх. Навіть для мене.

Сава підняв брову.

— Тобто ви підтримуєте нас, бо ми можемо врятувати вашу роботу?

Аудитор кивнув, не соромлячись.

— Мою роботу. Систему. Ваші життя. Різниці небагато: усе це рядки в балансі.

Лада взяла пластину “право на перегляд”.

— Добре. Ми підемо.

Аудитор зробив крок назад, ніби повертався в статус функції.

— Порада, — сказав він рівно. — Коли ви побачите, як стягують біль, не намагайтеся виграти морально. Мораль тут не приймають. Вигравайте механічно. Шукайте точки, де система залежить від вашої добровільності. Там і ломиться.

— А де вона залежить? — спитав Марко.

Аудитор усміхнувся.

— У дрібницях. У фразах, які ви говорите. У поглядах, які ви піднімаєте. У звичках, які ви вважаєте своїми. Найкращий кредитор — той, кому ви самі приносите гроші, бо думаєте, що це любов.

Німа зблідла, але мовчала. Бо влучив.

Сава тихо сказав:

— Я ненавиджу, коли мені пояснюють мої травми як фінансовий інструмент. Це дуже… ефективно.

— Ефективність — це те, що лишається, коли все інше згоріло, — відповів Аудитор.

Вони розвернулися й пішли до виходу з залу. Але біля дверей Лада зупинилася.

— Ще одне, — сказала вона, не обертаючись. — Якщо ми зламаємо механізм відсотків, що буде з вами?

Аудитор мовчав. Потім сказав тихо:

— Я стану непотрібним. А це, знаєте, найстрашніший борг для будь-якої функції. Але інколи непотрібність — це і є свобода.

Сава обернувся на секунду.

— Я б вам побажав удачі, але це звучить як обіцянка, а обіцянки у вас, здається, під проценти.

Аудитор кивнув.

— Не обіцяйте. Просто робіть.

Коридор за Бюро Аудиту вів униз — не фізично, а логічно. Це був шлях у те місце, яке завжди поруч, але в яке не заходять, поки не закінчаться “м’які варіанти” — ринок, готель, культ, жарт. Поки ти ще можеш купити “п’ять хвилин без кошмарів” і зробити вигляд, що це вирішує щось.

Тут не було вивісок. Лише маленькі відмітки на стінах, як службові шрами:

“СТЯГНЕННЯ”
“КОНФІСКАЦІЯ”
“ПОВЕРНЕННЯ В БАЛАНС”

Гнат йшов поруч з Ладою.

— Якщо вони там забирають пам’ять, — сказав він тихо, — як ми вийдемо?

Лада відповіла рівно:

— Не дамо їм забрати. Або вийдемо так, щоб пам’ять забрала нас.

Сава ззаду буркнув:

— Я люблю ваш оптимізм. Він пахне відсотками.

Марко тримав у руці пластину “право на перегляд” і відчував, як вона нагрівається. Ніби система вже “бачила” їх і готувала для них рядок.

Німа раптом зупинилася.

— Тут… — вона нахилила голову, — …тут немає ритму. Тут є клацання. Як у залі. Як у книзі.

Марко кивнув.

— Це лічильник.

Сава тихо:

— Лічильник чого?

— Нашого часу до того, як ми станемо списаними активами, — сказав Гнат.

Лада не зупинялася.

Вони вийшли в простір, який не був залом і не був коридором. Це було щось схоже на вузол комунікацій: багато дверей, багато кабелів, багато механізмів. У центрі — арка. На арці — тонкий напис, як вирізаний ножем по металу:

“ВХІД У ЗОНУ СТЯГНЕННЯ
ПРЕД’ЯВІТЬ ПРАВО НА ПЕРЕГЛЯД”

Лада піднесла пластину. Арка засвітилася. Але світло було не дружнє. Це було світло сканера.

Голос — інший, ніж у Бюро. Не ввічливий. Не “ми не судимо”. Тут судили, але називали це обліком.

— ПРАВО ПІДТВЕРДЖЕНО.
ПРИСУТНІСТЬ БУДЕ ВРАХОВАНА.
БУДЬ ЛАСКА, НЕ ЧИНІТЬ ОПІР СВОЇМ ЗОБОВ’ЯЗАННЯМ.

Сава прошепотів:

— Вони навіть “будь ласка” роблять як загрозу.

Арка відкрилася.

За нею був інший світ. Не темніший — жорсткіший. Повітря тут було густіше, ніби у ньому розчинені чужі несплачені слова. Світло було рівне і безжальне — як в операційній, де різати будуть не тіло, а біографію.

Вони побачили перше “стягнення” одразу.

На підлозі стояла людина — худий чоловік у робочій куртці, з обличчям, що давно не просило нічого, крім кінця. Перед ним — стіл. За столом — механізм, схожий на банківський термінал, але замість монет він ковтав маленькі предмети: фото, записки, медальйони. Поруч стояв “виконавець” — не охоронець і не людина. Це була фігура в темному, з маскою без рис. У руках — планшет. Голос — металевий.

— ПРОСТРОЧЕННЯ: 312 ДНІВ.
ЗАСТАВА ВІДСУТНЯ.
КОНФІСКАЦІЯ: ФРАГМЕНТ ПАМ’ЯТІ.

Чоловік стиснув кулаки.

— У мене вже нічого нема, — сказав він хрипко. — Я все віддав. Я… я навіть ім’я…

Виконавець не реагував на слова. Слова тут були не аргумент. Слова тут були актив.

— ПІДТВЕРДЖЕНО: ІМ’Я ВЖЕ У ЗАСТАВІ.
КОНФІСКАЦІЯ: СПОГАД ПРО ДІМ.

Чоловік здригнувся, ніби хтось вдарив не по тілу, а по ребрах зсередини. Він відкрив рот, але в нього зникла інтонація. Він дивився в порожнечу перед собою, але не бачив її — він бачив щось, що щойно забрали.

— Я… — прошепотів він. — Я не пам’ятаю… як пахло…

Виконавець рівно:

— БАЛАНС ОНОВЛЕНО.
ДЯКУЄМО ЗА СПІВПРАЦЮ.

Сава стояв, не рухаючись. Його сарказм ніби зупинився в горлі й не знайшов виходу. Це було погано: коли Сава мовчить — значить, світ перейшов межу навіть для його чорного гумору.

Німа видихнула:

— Ось чим вони годують стабільність, коли готелю й ринку мало.

Марко стискав зуби.

— Це… виконавче провадження, — сказав він тихо. — Тільки замість грошей — спогади.

Лада дивилася на це, як на операцію: без істерики, але з холодом. Вона знала: якщо вони хочуть змінити механізм, вони мають побачити, де він тримається. І де він ламається.

Гнат тихо спитав:

— Ми можемо втрутитися?

Лада відповіла не одразу.

— Якщо втрутимося тут — нас зроблять наступними. Але якщо не втрутимося ніколи — ми вже винні більше, ніж пам’ятаємо.

Сава нарешті видав звук, схожий на сміх, але без радості.

— Всесвіт банкрут, але колектори працюють за графіком. Це, мабуть, єдина стабільна річ. — Він ковтнув. — Я ненавиджу, коли я правий.

Вони йшли далі крізь зону стягнення. Тут були різні “пости”, як у бюрократії, тільки бюрократія тут працювала з людським матеріалом так, ніби це запчастини.

Один пост: “РЕСТРУКТУРИЗАЦІЯ”. Люди стояли в черзі й підписували відмови від фраз, від звичок, від частини мови — аби розтягнути борг на довший термін.

Інший: “СПИСАННЯ”. Там люди виходили вже іншими — тихішими, порожнішими, але “чистими” в балансі, як порожні рахунки.

Третій: “ПОВЕРНЕННЯ В БАЛАНС”. Там щось робили тим, хто намагався “випасти”.

Німа раптом зупинилася біля стіни, де висіла велика схема — як інструкція без права на повернення. На ній було написано:

“ЯК ПРАЦЮЄ БІЛЬ ЯК ВАЛЮТА

1. ВИНИКНЕННЯ ДЕФІЦИТУ

2. ФІКСАЦІЯ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ

3. НАРАХУВАННЯ ВІДСОТКІВ

4. СТЯГНЕННЯ

5. СТАБІЛІЗАЦІЯ”

Сава глянув і сказав глухо:

— Вони навіть інструкцію зробили. “Не мочити, не кидати, не бути людиною”.

Лада торкнулася схеми. Під пальцями відчувалася вібрація — як у генератора. Це була не просто табличка. Це була частина механізму, який сам себе виправдовує.

— Дивіться, — сказала вона тихо.

На схемі був маленький рядок, захований збоку, як зірочка в договорі:

“ПУНКТ 0: ДОБРОВІЛЬНА ЗГОДА СУБ’ЄКТА ПІДТВЕРДЖУЄТЬСЯ ПОВЕДІНКОВИМИ ПАТЕРНАМИ”

Марко зблід.

— Вони не потребують підпису. Їм достатньо, що ти поводишся так, ніби згоден.

Німа прошепотіла:

— Ти купуєш стабільну годину. Ти йдеш у готель. Ти береш тост. Ти не дивишся вниз. Ти мовчиш, коли страшно. І система каже: “згода підтверджена”.

Гнат стиснув кулаки.

— То як це зламати?

Лада подивилася на рядок “поведінкові патерни”.

— Змінити патерн. Але не поодинці. Бо поодинці ти станеш “аномалією” і тебе спишуть. А разом ти стаєш… — вона підбирала слово, — …новою нормою.

Сава тихо додав:

— Революція як колективний суботник. Тільки замість листя — причинність.

Лада глянула на нього. Він усміхнувся криво.

— Я запам’ятав, як ти сказала. Я можу бути корисним, навіть коли мені страшно.

Вони просунулися глибше — до ядра зони стягнення. Там було тихіше. Не тому, що тут не було людей — тут їх було менше. Тут була тиша, бо тут боліли професійно, без крику.

У центрі ядра стояв великий пристрій, схожий на насос. Він качав не рідину і не енергію — він качав “внески”. Навколо насоса були шкатулки з написами, як у Бюро, тільки тут без красивого шрифту, грубо:

“ПАМ’ЯТЬ”
“МОВА”
“ІМ’Я”
“ЛЮБОВ”
“ВІРА”

І по кабелях цей “матеріал” ішов угору — у бік, який вони вже знали: до опорного вузла.

Марко дивився на кабелі.

— Це пряме живлення. Не через готель, не через ринок. Це… — він ковтнув, — …система примусу.

Німа стояла, бліда.

— Я чую, як вони рахують сльози.

Гнат спитав тихо:

— Де “виконавець”? Хто керує цим?

Лада показала на маленьку кабінку над насосом. Вона була скляна, як кімната диспетчера. Усередині — не людина. Щось схоже на вузол із металу й світла. Воно не мало обличчя. Воно мало інтерфейс.

На склі кабінки було написано:

“ВИКОНАВЕЦЬ D
БАЛАНС ВИЩЕ ЗА СПІВЧУТТЯ”

Сава прошепотів:

— Мені здається, співчуття тут навіть не в переліку опцій.

Лада піднесла пластину “право на перегляд”. Двері кабінки клацнули. Вона відчинилася.

Вони зайшли всередину.

Всередині було холодно й чисто. На панелі — кнопки, але без підписів. Поруч — екран із рядками: “потік”, “дефіцит”, “відсотки”, “стягнення”, “перерахунок”.

І в центрі — ядро “виконавця”: світлова структура, яка пульсувала рівно, як серце, але без життя. Вона була красивою — і це було огидно.

Голос пролунав одразу, без привітань.

— ПРИСУТНІСТЬ СТОРОННІХ ВРАХОВАНА.
ПРАВО НА ПЕРЕГЛЯД: ОДНОРАЗОВО.
ПИТАННЯ?

Лада зробила крок вперед.

— Хто дав вам право стягувати особисте?

— ПРАВО ВИМАГАТИ: СТВОРЕНО ДЕФІЦИТОМ, — відповів голос. — ДЕФІЦИТ: НАСЛІДОК РУЇН. РУЇНИ: РЕЖИМ. РЕЖИМ: ПРАВИЛО.

— Це не відповідь, — різко сказала Лада.

— ЦЕ ПОВНА ВІДПОВІДЬ, — сказав голос. — ВАШЕ НЕПРИЙНЯТТЯ НЕ ВПЛИВАЄ НА БАЛАНС.

Марко втрутився.

— Покажіть алгоритм нарахування відсотків.

— ВІДСОТКИ: ФУНКЦІЯ ЧАСУ ТА РИЗИКУ, — відповів голос. — РИЗИК: ЙМОВІРНІСТЬ РОЗПАДУ. ЧАС: ТЕ, ЩО ВИ НЕ КУПИЛИ НА РИНКУ.

Сава не витримав.

— О, чудово. Якщо я не купив “стабільну годину”, мені нарахують відсотки за те, що я живу без підписки.

— ПІДТВЕРДЖЕНО, — сказав голос. — ДЯКУЄМО ЗА РОЗУМІННЯ.

Сава розсміявся коротко.

— Я не розумію, але мені вже подякували. Це дуже сучасно.

Німа стояла мовчки. Потім сказала тихо:

— Ви забираєте спогади. Але спогади — це те, що тримає людей. Якщо забрати — вони впадуть.

— ПАДІННЯ ЗНИЖУЄ РИЗИК АКТИВНОГО СУПРОТИВУ, — відповів голос. — СУПРОТИВ ПІДВИЩУЄ ВИТРАТИ. ВИТРАТИ ПІДВИЩУЮТЬ ДЕФІЦИТ. ДЕФІЦИТ ВИМАГАЄ СТЯГНЕННЯ. ЛОГІЧНО.

Лада дивилася на панель. Вона розуміла: сперечатися з функцією — марно. Функцію ламають не аргументами. Її ламають зміною входів.

— Покажіть, — сказала вона, — де система отримує “добровільну згоду” від людей.

— ПОВЕДІНКОВІ ПАТЕРНИ, — відповів голос. — ПОКУПКА СТАБІЛЬНОСТІ. УНИКНЕННЯ ПУСТОТИ. ПРИЙНЯТТЯ СЕРВІСУ. САМООБМЕЖЕННЯ. МОВЧАННЯ. ВІДМОВА ВІД ПИТАНЬ.

— Тобто, — тихо сказав Марко, — ви живете на звичках.

— ЗВИЧКИ — НАЙСТАБІЛЬНІШИЙ АКТИВ, — підтвердив голос.

Лада зробила повільний вдих.

— А якщо звички зміняться масово?

Уперше ядро “виконавця” дало збій — ледь помітний. Пульсація змістилася на мілісекунду. Це було як моргання в машини.

— МАСОВА ЗМІНА ПАТЕРНІВ: РИЗИК ВИСОКИЙ, — сказав голос. — ВИМОГАЄ ПІДВИЩЕННЯ ВІДСОТКІВ ТА ПОСИЛЕННЯ СТЯГНЕННЯ.

Сава просичав:

— Звісно. Коли люди перестають платити, система піднімає ціни. Це навіть не космічний жах. Це просто менеджмент.

Лада дивилася на кнопку на панелі. Вона не мала напису, але Марко вже зрозумів, що це.

— Це “перерахунок”, — тихо сказав він. — Якщо натиснути… система перерахує баланс. Але за своїми правилами.

— Не натискай, — прошепотіла Німа. — Тут кнопки не для людей.

Лада не натискала. Вона просто запам’ятовувала. Бо зараз їй потрібне було не геройство, а карта механізму.

— Останнє питання, — сказала Лада. — Вузол стабільності. Він справді “голодний”?

— ВУЗОЛ: КРИТИЧНИЙ, — відповів голос. — ГОЛОД: ДЕФІЦИТ ПІДТРИМКИ. ПІДТРИМКА: ВНЕСОК. ВНЕСОК: ВТРАТА/ДІЯ. НИНІ: ВТРАТА ЕФЕКТИВНІША.

Німа стиснула пальці.

— Ви обрали втрату, бо вона швидша.

— ШВИДКІСТЬ ЗНИЖУЄ РИЗИК РОЗПАДУ, — сказав голос. — ДЯКУЄМО ЗА СПІВПРАЦЮ. ПРАВО НА ПЕРЕГЛЯД ВИЧЕРПАНО.

Двері кабінки почали зачинятися самі.

— Пора, — сказав Марко.

Лада кивнула. Вони вийшли. Двері замкнулися. Пластина “право на перегляд” в руці Лади стала холодною і тріснула — одноразове означало одноразове.

Вони стояли біля насоса, який качав людське в кабелі, і кожен із них відчував: тепер вони знають більше, ніж хотіли. А знання — це теж борг. Бо коли ти знаєш, ти вже не можеш робити вигляд, що ти просто проходив повз.

Сава тихо сказав:

— Отже, Всесвіт банкрут. Але відсотки нараховуються справно. І ще: вони нараховують відсотки навіть на те, чого не стало, бо могло б бути.

Гнат подивився на Ладу.

— Що далі?

Лада дивилася на кабелі, що йшли до вузла.

— Далі — туди. До серця зі швами. Але тепер ми йдемо не просто шукати вузол. Ми йдемо шукати, як відрізати відсотки від болю.

Марко кивнув.

— Нам треба точка, де система залежить від добровільності. І зробити так, щоб добровільність стала… спільною дією.

Німа тихо додала:

— І щоб сміх не був способом ковтати страх, а способом не дати страху стати валютою.

Сава криво усміхнувся.

— Я, здається, вперше чую, що мій сарказм може бути антивірусом. Це підвищує мою самооцінку. І, сподіваюся, не підвищує відсотки.

Лада повернулася до виходу із зони стягнення. Вона йшла рівно, без поспіху — бо поспіх у руїнах завжди виглядає як згода на правила іншого.

Перед аркою з написом “присутність буде врахована” вона зупинилася й глянула на команду.

— Запам’ятайте, — сказала вона. — Тут вони виграють не силою. Тут вони виграють тим, що ми звикаємо. Ми не дамо їм наші звички. Ми зробимо нові.

— Колективний суботник, — пробурмотів Сава.

— Так, — сказала Лада. — Тільки замість листя — причинність.

І вони вийшли з місця, де біль мав чек, і де навіть тиша могла бути списана як актив.

Вони не були героями. Вони були руїнниками. А руїнники знають: якщо система навчилася жити на твоїх втратах, твій наступний крок — навчитися жити на твоїй спільності.