Ті, хто навчився жити в руїнах Всесвіту - пролог

Інструкція з виживання без гарантії повернення

Всесвіт постачається “як є”.

Це не та фраза, яку хочеться читати на коробці, коли коробка — зоряне небо, а інструкція надрукована на внутрішньому боці твоєї повіки. Але якщо вже так сталося, що ти прокинувся в епосі, де реальність тримається на чесному слові, дроті й поганому настрої, — вітаю: ти офіційно користувач системи, яку ніхто не підтримує, але всі чомусь продовжують оновлювати.

Колись руїни були тим, що лишається після. Після війни. Після катастрофи. Після того, як хтось дуже впевнено натиснув не ту кнопку з написом “НЕ НАТИСКАТИ”. А тепер руїни — це до. Це під час. Це нормальний режим роботи.

Тріщини реальності стали вулицями. Обірвані маршрути — кордонами. Уламки законів фізики — сувенірами, якими торгують на базарах з видом на зірки, що світять із запізненням на кілька життів. У цьому світі не питають, “як так сталося”. Питають, “де тут вихід” і “скільки коштує стабільна хвилина”.

І якщо ти думаєш, що найстрашніше — це темрява між галактиками, то ти просто ще не читав дрібний шрифт на квитанції за порятунок.

0. Загальні положення (або чому не варто шукати логіку в коробці з уламками)

Руїни Всесвіту не виглядають як кінець. Вони виглядають як офіс після переїзду, де половина меблів загублена, половина — чужа, а стільці чомусь стоять на стелі, бо “так зручніше для потоку причинності”. Тут усе працює рівно настільки, наскільки ти готовий удавати, що так і має бути.

Тріщина реальності — це не дірка, в яку падають. Це тріщина, через яку протягують дріт, вішають ліхтар, продають каву й називають це “кварталом із перспективою”. Якщо тріщина підсвічена — вона туристична. Якщо ні — вона “службова”. Різниця лише в тому, чи повернешся ти з неї з двома очима, чи з одним спогадом менше.

Уламки законів фізики… Ах, це окрема культура. Колись гравітація була правилом. Тепер — послугою. Колись час ішов уперед. Тепер — як домовитеся. Колись причинність була фундаментом. Тепер — рекомендацією.

Єдина стабільна річ у цьому всесвіті — це інструкції. Вони пережили катастрофу, пережили зникнення констант, пережили навіть зникнення сенсу. І як би не тріщала реальність, десь у глибині порожнечі обов’язково знайдеться наклейка:

НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ. НЕ ВІДКРИВАТИ ДО ПОВНОГО ОХОЛОДЖЕННЯ.

Ніхто не знає, що саме “не мочити”. Всесвіт? Душу? Пам’ять? Але наклейка є. А де є наклейка — там є відповідальний.

Це важливо, бо “руїнники” — ті, хто знаходять відповідальних у місцях, де відповідальність давно вмерла і залишила по собі записку: “Я на обіді, повернуся вчора”.

1. Хто такі “руїнники” і чому їх не люблять навіть руїни

Команда “руїнників” — це не герої. Герої роблять пафосні речі й помирають красиво. “Руїнники” роблять практичні речі й виживають некрасиво: з подряпаним шоломом, обвугленою рукавицею й дуже конкретним бажанням ніколи більше не чути слово “пригода”.

Їхня робота — це не романтика космосу. Це сантехніка реальності.

Коли маршрут розірвано — вони знаходять, де саме розірвано, і чи можна там протягнути “обхід”. Коли станція зависла між двома версіями часу — вони вирішують, котра з версій дешевша. Коли в секторі зникає напрямок “вниз”, і люди починають спати, прив’язавшись до меблів — вони приїжджають, ставлять тимчасову гравітаційну “скобу” і беруть оплату не грошима, а тим, що лишилося від довіри.

У них є правила, але правила — це скоріше підказки, як не померти швидко. Справжня дисципліна — це звичка перевіряти, чи твоє ім’я все ще твоє, перед тим як підписувати будь-який документ.

Серед “руїнників” ходить приказка:

“Поки ти пам’ятаєш, як тебе звати — ти ще не банкрут.”

У цьому є своя бухгалтерська поезія. Руїни не люблять боржників, але ще більше — тих, хто робить вигляд, що боргів не існує. А “руїнники” якраз і є ті, хто змушує борги виглядати офіційно: з печаткою, підписом і пунктом “плата за біль”.

Їхня репутація, м’яко кажучи, складна. Місцеві мешканці руїн дивляться на “руїнників” як на людей, що приходять із валізою інструментів і говорять: “Зараз ми все полагодимо”, — а потім знімають з тебе останні три хвилини спокою в рахунок “матеріалів”.

І, що найгірше, інколи вони справді лагодять.

2. Команда, яка навчилася жити не там, де живуть

Їхній корабель називався “Скріпка”. Не тому, що був маленький чи миленький, а тому, що його функція — скріплювати те, що вже давно мало розлетітися. “Скріпка” була зібрана з трьох різних епох, двох різних цивілізацій і одного дуже наполегливого небажання помирати.

На носі корабля хтось колись намалював усміхнену піктограму з підписом: “Усе буде добре”. Підпис перекреслили і дописали нижче: “але не одразу”.

У команді було п’ятеро. П’ятеро — це оптимальна кількість людей, щоб вижити в руїнах і водночас мати кого звинувачувати.

Лада — пілотка. Її руки пам’ятали кермо навіть тоді, коли час забував, що таке “руки”. Лада мала талант відчувати тріщини реальності так, як інші відчувають протяг. Вона говорила про маршрути, як про живі істоти: “Цей сьогодні злий”, “цей вчора образився”, “цей просить чай”.

Марко — картограф руїн. Він малював карти там, де карти не повинні існувати. Його навігаційні схеми були схожі на психотерапевтичні малюнки: багато ліній, багато стрілок і жодної гарантії, що це не просто крик душі. Марко вірив у те, що будь-яку тріщину можна зрозуміти, якщо достатньо довго дивитися в неї без моргання. Руїни відповідали йому тим самим, але інколи забирали за це дрібну плату — наприклад, слово “сьогодні”.

Сава — інженер і поет ненависті до техніки. Він ремонтував усе: від силових контурів до зламаних обіцянок. Його інструменти були підписані так, ніби він мав з ними особистий конфлікт: “Не чіпай”, “Ти впевнений?”, “Останній шанс”. Сава вважав, що Всесвіт зламався не через катастрофу, а через поганий сервісний центр.

Німа — лінгвістка й “швачка сенсу”. Коли у секторі розсипалася мова — вона збирала її назад, зшиваючи фрази дротом, ритмом і дуже терплячим мовчанням. Її звали Німа не тому, що вона мовчала, а тому, що її ім’я колись було довшим, але руїни взяли собі літери “для потреб стабілізації”. Німа сміялася з цього: “Хоч хтось нарешті використав моє ім’я з користю”.

Гнат — силовик, охоронець, людина-барикада. Він носив із собою старий шолом із тріщиною, через яку видно було зірки, навіть коли вони не мали бути видимими. Гнат мав правило: якщо реальність поводиться дивно — значить, вона голодна. І він завжди тримав під рукою щось, що можна віддати замість себе: запасні батареї, фальшиві документи, або, в найгіршому випадку, чужу історію.

Їх об’єднувало одне: вони не вірили в чудеса. У руїнах чудеса — це те, що коштує дорожче за життя. А вони працювали з бюджетом.

3. Місце, де уламки планет “живуть” як місто, і це нікого не дивує

Вони стояли на стику двох астероїдів, з’єднаних мостом із металу й упертості. Це називалося “П’ятий Шов” — сектор, де уламки планет зібралися так щільно, що утворили щось на кшталт міста. Не тому, що хтось планував місто. А тому, що люди завжди будують міста там, де є хоча б одна тверда поверхня й хоча б одна причина не зникнути.

Ринки тут були розташовані на швах: там, де старі породи стикаються з новими металевими конструкціями. Можна було купити “тримачі для причинності” — маленькі скоби, які чіплялися до костюма і зменшували шанс опинитися у власному дитинстві без документа, що підтверджує твоє право на існування.

Житло влаштовували в порожніх резонаторах станцій. Колишні технологічні камери тепер були квартирами з прекрасною акустикою: будь-який шепіт розносився так, ніби Всесвіт підслуховує й коментує.

І він справді коментував.

На стінах висіли оголошення:

• “ПРОДАЮ ДВА ДНІ СТАБІЛЬНОСТІ. НЕ ОБМІН.”

• “ШУКАЮ ЛЮДИНУ, ЯКА ПАМ’ЯТАЄ МЕНЕ.”

• “ЗАГУБЛЕНО: ВІДЧУТТЯ БЕЗПЕКИ. ПРОХАННЯ ПОВЕРНУТИ, ЯКЩО ЗНАЙДЕТЕ. (ЖАРТ.)”

Кафе “Пауза” пропонувало напої “з гарантією, що вони не зникнуть під час ковтка”. Гарантія була написана дрібним шрифтом: “Гарантія діє, якщо ви не дивитеся в напій занадто уважно.”

Усе це могло б виглядати як абсурдна космічна комедія, якби не те, що за кожним смішним написом ховався дуже реальний страх.

Руїни були новим нормальним станом. А нормальність — це те, що люди роблять із катастрофи, щоб не збожеволіти. Вони придумують рутину, правила, чай, базар, сварки через місце на мосту. І називають це життям.

“П’ятий Шов” був живим саме так: не красивим, не правильним, але впертим. Як шрам, який не соромиться.

4. Замовлення, що приходить із місця, де “служба підтримки” ще не померла

Вони отримали виклик у “Кабінеті гарантій та претензій”. Це звучало як жарт. У руїнах, де гарантія — поняття міфологічне, як єдинороги чи безкоштовний ремонт, слово “претензія” мало смак крові.

Кабінет знаходився в колишньому модулі зв’язку, який тепер працював як адміністрація. На дверях висіла табличка:

“НЕ СТУКАТИ. ДВЕРІ МОЖУТЬ ВІДКРИВА́ТИСЯ ВЧОРА.”

Лада все одно постукала. Двері відчинилися не вчора, а зараз — що вже було підозріло.

За столом сиділа істота, яку можна було б назвати людиною, якби не те, що її обличчя час від часу змінювало вираз із запізненням. Спочатку вона усміхалася, потім згадувала, що має бути суворою, потім запитувала: “Ви вже відповіли?” — і сама ж кивала, ніби так.

Перед нею лежав документ, який виглядав старим, як ідея порядку. На документі була печатка — справжня, фізична. Це було майже непристойно в світі, де навіть реальність інколи не має форми.

— Команда “Скріпки”? — запитала істота голосом, який звучав так, ніби його узгодили з трьома різними законами акустики й жоден не підписався.

— Ми, — відповів Гнат. — Якщо ви зараз запропонуєте нам “унікальну можливість”, я одразу попрошу про компенсацію моральної шкоди.

Істота кліпнула.

— Це не можливість. Це… — вона подивилася в документ, ніби там було написано, що саме вона має сказати. — Це замовлення.

Сава присвиснув.

— Замовлення? У руїнах? Ви серйозно?

— Настільки, наскільки це слово ще має сенс, — відповіла істота. — Є… вузол. “Опорний вузол”. Місце, де руїни тримаються купи не завдяки чуду, а завдяки… — вона зробила паузу, ніби слово було слизьким. — Впертому зусиллю.

Марко нахилився вперед.

— Опорний вузол — це легенда. Це як “ідеальна карта” або “вільний вихід із системи”.

— Легенди теж мають адреси, якщо їх довго не оплачувати, — сказала істота. — Вузол існує. І він… голодний.

Німа тихо засміялася. Її сміх був сухим, як тріск старого радіо.

— Голодний вузол стабільності. Як мило. Хто його годує?

— Ось у цьому і проблема, — істота ковзнула пальцем по документу. — Годує хтось. Але рахунок приходить сюди. А сюди приходять претензії. А претензії приходять до мене. А я… — вона знову запнулась, ніби її “я” було на оренді. — Я втомилася.

Лада подивилася на документ.

— І ви хочете, щоб ми…?

— Знайшли вузол. Оцінили стан. Встановили причину стабільності. — Істота підняла очі. — І, якщо можливо… зменшили платежі.

Сава розсміявся.

— Зменшити платежі за стабільність Всесвіту. Це як попросити чорну діру не засмоктувати, бо “в нас бюджет”.

— Я не сказала “безкоштовно”, — спокійно відповіла істота. — Оплата буде.

Тут усі насторожилися. У руїнах слово “оплата” завжди означало: хтось щось втратить, просто питання — хто саме.

— Чим платите? — запитав Гнат.

Істота перевернула документ. На звороті була наклейка, яка виглядала так, ніби її приклеїли ще до того, як вибухнула перша зірка.

НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ.

Під наклейкою хтось від руки дописав: “Не питати зайвого”.

Лада підняла брову.

— Це… частина контракту?

— Це інструкція з експлуатації. — Істота сказала це так серйозно, ніби читала молитву. — Вона йде разом із замовленням. Її не можна ігнорувати.

— А що саме… не мочити? — тихо спитала Німа.

Істота глянула на неї з виразом абсолютної адміністративної безпорадності.

— У документі не уточнюється. Але якщо інструкція є — значить, хтось колись уже пробував.

Сава похитав головою.

— Всесвіт зламався, а інструкції живуть. Непогано. Дуже по-нашому.

5. Дрібний шрифт: там, де ховається справжня жорстокість

Документ був товстий. Не тому, що хтось любив бюрократію. А тому, що бюрократія — це форма магії, яка виживає завжди. Навіть коли вмирають цивілізації, лишається папір, печатка і пункт “у разі смерті — відповідальність не знімається”.

Марко читав уголос, бо мовчки читати в руїнах небезпечно: ти можеш випадково прочитати щось, що змінить тебе.

— “Сторона виконавець зобов’язується… не порушувати цілісність вузла без письмової згоди… не здійснювати самовільного перепрошивання причинності… не вступати в переговори з локальними культистами стабільності без присутності свідка…”. — Він ковтнув. — “У разі втрати імені виконавець зобов’язується повідомити замовника протягом трьох робочих днів”.

Гнат пирхнув.

— А якщо робочі дні теж зникнуть?

— “У такому разі повідомлення надсилається ретроспективно”, — прочитав Марко. — Я не жартую.

Лада нахилилася.

— Тут є пункт про оплату?

Марко перегорнув сторінку.

— Є. “Оплата: паливо, стабілізаційні модулі, доступ до картографічного архіву П’ятого Шва, а також…”. — Він замовк на мить, ніби слово було важким. — “Право на одну відмову”.

Німа підняла голову.

— О. Це дорого.

У руїнах “відмова” була розкішшю. Тут люди часто не могли відмовитися навіть від болю, не те що від угоди. “Право на одну відмову” означало: у критичний момент ти можеш сказати “ні” — і Всесвіт, можливо, не візьме з тебе оплату життям. Можливо.

— Це пастка, — сказав Сава. — Якщо нам дають право відмовитися, значить, нас поведуть туди, де відмова буде єдиним способом не стати їжею.

— Або навпаки, — тихо сказала Лада. — Нас поведуть туди, де відмова буде єдиним способом лишитися людьми.

Гнат подивився на наклейку “НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ.” і пробурмотів:

— І як завжди, найважливіше написано великими літерами, а найстрашніше — дрібним шрифтом.

Істота за столом, здається, почула. Вона підняла очі.

— Є ще одна деталь, — сказала вона. — Вузол… не любить, коли на нього дивляться як на руїну.

Марко усміхнувся криво.

— Руїни, які не визнають себе руїнами. Звучить знайомо.

— Це не метафора, — відповіла істота. — Це… умова. Хто називає вузол “поламаним”, того він… списує.

— Як бухгалтерія? — перепитала Німа.

— Як бухгалтерія, — кивнула істота. — Тільки без права на апеляцію.

6. Інструкція з виживання: базова версія для тих, хто ще має ілюзії

Повернувшись на “Скріпку”, вони розклали документ на столі в кают-компанії. Столом була стара панель керування, яка колись відповідала за стрибки між системами, а тепер відповідала за вечерю і моральні дилеми.

Сава увімкнув лампу. Лампа засвітилася, потім злякалася, потім знову засвітилася. Це було нормально.

Лада сказала:

— Добре. Якщо ми беремося, то беремося з головою. Але я хочу, щоб ми склали свою інструкцію. Не ту, що на наклейці. А свою.

Марко підняв погляд.

— Інструкцію з виживання?

— Так, — кивнула Лада. — Без гарантії повернення.

Німа криво усміхнулася.

— Можна додати пункт “не закохуватися в стабільність”? Бо це найпоширеніша помилка.

Гнат поставив на стіл свій шолом.

— Перший пункт: не вважати, що руїни — це тимчасово. Бо тоді ти будеш жити, як у готелі, і пропустиш момент, коли з тебе знімуть оплату за проживання.

Сава стукнув гайковим ключем по документу.

— Другий пункт: перевіряти, чи твої інструменти не стали метафорами. Бо коли інструмент стає метафорою, він перестає різати метал і починає різати тебе.

Марко задумливо крутив олівець.

— Третій пункт: якщо карта починає малюватися сама — не сперечайся. Просто веди облік. Руїни люблять, коли їх слухають, але ще більше люблять, коли їх документують.

Німа підняла руку.

— Четвертий: завжди мати при собі слово, яке ти готовий віддати. Не найважливіше. Але достатньо важливе, щоб руїни вважали це чесною оплатою.

Лада записувала, хоча писати в руїнах було небезпечно: написане інколи починало існувати окремо від тебе.

— П’ятий пункт, — сказала вона, — не вірити в “безкоштовно”. Якщо щось виглядає безкоштовним, значить, ціна буде не в грошах.

— Шостий, — додав Гнат, — не дивитися в порожнечу довше, ніж треба. Вона може вирішити, що ви знайомі.

— Сьомий, — сказав Сава, — не ображати реальність. Вона і так на межі.

Німа подивилася на наклейку.

— Восьмий: не мочити. Не кидати.

— Дев’ятий, — додала Лада, — не жартувати, що “гірше вже не буде”. Бо Всесвіт сприймає це як технічне завдання.

Вони сиділи так довго, поки список не став схожий на молитву. І це було смішно — бо вони не вірили в богів. Але вірили в правила. Бо правила — це те, що лишається, коли боги йдуть на пенсію.

7. Коли маршрут обірваний, а все одно треба летіти

Вони вилетіли з “П’ятого Шва” через коридор уламків, який називали “Старий Перехід”. Колись це був стабільний маршрут між двома системами. Тепер це був… компроміс.

Коридор складався з фрагментів: шматки простору, які ще пам’ятали, як бути прямими, і шматки, які вже давно вирішили бути поетичними. Лада вела корабель так, ніби грала на інструменті, який кожну секунду змінює тональність.

— Ліворуч тріщина, — сказала вона. — Вона сьогодні настроєна на повернення.

— Повернення куди? — запитав Гнат.

— У дитинство, — спокійно відповіла Лада. — Або вчорашній обід. Не знаю. Але точно не туди, куди нам треба.

Сава похмуро дивився на показники.

— Стабілізаційні контури тримаються на чесному слові.

— Тоді ми приречені, — пробурмотів Марко.

Німа сиділа з закритими очима.

— Мова маршруту змінюється. — Вона говорила тихо, ніби слухала. — Він “шепоче” різними діалектами причинності. Якщо почуєте, що хтось кличе вас на ім’я — не відповідайте.

— А якщо це ти? — спитав Марко.

— Особливо якщо це я, — відповіла Німа. — Бо я можу бути не я.

Це звучало як жарт, але в руїнах навіть жарти мають серйозний підтекст: вони вчать виживати.

Корабель пройшов крізь ділянку, де зірки світилися з паузами, ніби їх хтось вмикав і вимикав, економлячи електрику. Потім — крізь ділянку, де “вперед” було двома різними напрямками одночасно.

Лада зціпила зуби.

— Марко, дай мені карту.

— Вона не закінчена.

— У руїнах нічого не закінчене, — сказала Лада. — Дай, що є.

Марко передав їй планшет, на якому лінії танцювали, як нерви. Лада глянула — і засміялася коротко.

— Чудово. Тут є відмітка: “НЕ ЛІЗТИ”. Прямо на нашому маршруті.

Сава зітхнув.

— Значить, ми все правильно робимо.

8. Перший знак, що “опорний вузол” — не міф, а проблема

Вони відчули це не одразу. Спочатку було просто… тихіше. Руїни зазвичай шуміли: гуділи, тріщали, шепотіли. Реальність тут завжди звучала, бо вона була натягнута, як струна, і будь-який рух викликав вібрацію.

А потім стало тихо.

Не затишно. Не мирно. Просто… ніби хтось вимкнув фон. Ніби Всесвіт затамував подих.

Гнат перший це сказав:

— Мені це не подобається.

Сава кивнув.

— Тиша — це завжди або пастка, або рахунок.

Марко вдивлявся в екран.

— Ми входимо в зону, де константи поводяться… стабільніше.

Лада скривилася.

— “Стабільніше” в руїнах звучить як “підозріло”.

Німа відкрила очі й тихо промовила:

— Це не просто стабільність. Це… чужа впертість.

І саме тоді на панелі з’явився сигнал. Не стандартний. Не аварійний. А такий, ніби хтось подзвонив у двері реальності.

Сигнал супроводжувався повідомленням, яке було надто людським для космічної порожнечі:

“ВХІД ДО ЗОНИ ПІДТРИМКИ. НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ.”

Лада повільно видихнула.

— Ви бачите це?

— Бачимо, — сказав Гнат. — І мені не подобається, що Всесвіт має інтерфейс користувача.

Сава похмуро посміхнувся.

— Значить, хтось тут не просто виживає. Хтось тут налаштовує.

Марко прошепотів:

— Опорний вузол.

Він сказав це так, ніби вимовляв ім’я звіра, який може почути.

Німа глянула на них усіх.

— Пам’ятайте: не називайте це руїною.

— Добре, — кивнула Лада. — Назвемо це… сервісним центром для Всесвіту.

Сава пирхнув.

— Сервісним центром без гарантії повернення.

І “Скріпка” ввійшла в зону, де тріщини не розходилися, а трималися купи. Не чудом. Не випадком. А чимось, що було сильнішим за страх: звичкою не здаватися.

9. Передмова до катастрофи (або чому люди завжди будують щось на краю прірви)

Коли вони наблизилися, то побачили структуру, яку важко було описати словами. Вона не була станцією. Не була планетою. Не була аномалією в класичному сенсі. Вона була… вузлом. Місцем, де лінії реальності збігалися, як жилки на листі, і трималися разом, ніби їх хтось перев’язав.

Це було схоже на серце — але не органічне. Серце з металу, уламків орбіт, списаних рішень, старих обіцянок. Воно пульсувало. Не кров’ю — енергією, яка пахла пам’яттю.

Навколо вузла плавали уламки, але вони не розліталися. Вони ніби… слухали. Вони були впорядковані, як натовп на площі, де зараз має статися щось важливе.

— Це… працює, — прошепотів Марко. — Воно справді тримає.

— Питання — чим, — відповів Сава.

Лада зменшила швидкість.

— Ми не підлітаємо близько без підготовки. Гнат, перевір кріплення. Німа, слухай. Марко, не закохуйся. Сава… — вона глянула на нього. — Не проклинай техніку вголос. Тут вона може образитися.

Сава зобразив невинність.

— Я? Ніколи.

Вони зависли на межі зони. І тоді сталося дещо дивне: з вузла до них потягнулася тонка лінія світла. Не як зброя. Не як сигнал. Як запрошення. Як нитка, яку кидають тим, хто стоїть на краю.

Німа видихнула.

— Воно… хоче контакту.

— З нами? — спитав Гнат.

— Зі мною, — тихо сказала Німа. — Воно “пам’ятає” мову. А мова тут — валюта.

Сава скривився.

— Чудово. Нам зараз виставлять рахунок за розмову.

Лада подивилася на документ, що лежав на панелі. Наклейка “НЕ МОЧИТИ. НЕ КИДАТИ.” ніби світилася знущально.

— Добре, — сказала вона. — Ми приймаємо запрошення. Але пам’ятайте: ми тут не для того, щоб рятувати Всесвіт. Ми тут, щоб зрозуміти, хто його тримає за горло — і чому він досі не вирвався.

10. Останнє попередження перед тим, як інструкція стане реальністю

Перед виходом у відкритий простір вони вдягли костюми. Кожен костюм мав власну історію латок. Руїни люблять лати — вони як татуювання виживання.

Сава перевіряв кріплення, бурмотіючи собі під ніс:

— Пломба гравітації… скоба причинності… фільтр часу… Все як завжди. Тільки ставка вища.

Марко стояв біля шлюзу й дивився на вузол, ніби на ікону.

— Якщо це справді місце, де руїни тримаються купи… — почав він.

— Не “де”, а “на чому”, — перебила Лада. — Не романтизуй. Романтика в руїнах закінчується рахунком.

Німа підійшла до шлюзу останньою. Вона торкнулася пальцями свого шолома, ніби перевіряла, чи її думки ще її.

— Я відчуваю… — сказала вона тихо. — Тут багато голосів. Але не людей. Рішень. Вони всі накладені один на одного, як старі шари фарби.

Гнат кивнув.

— Значить, хтось довго це тримає.

— І дуже втомився, — додала Німа. — Вузол не злий. Він… голодний. Голодний не їжею. Голодний тим, що люди називають “собою”.

Лада затримала погляд на кожному.

— Ми не віддаємо нічого, про що не домовилися. Якщо хтось почує “підпиши тут” — одразу назад. Якщо хтось відчує, що забуває своє ім’я — одразу назад. Якщо хтось побачить, що руїни усміхаються — одразу… — вона замислилася. — Одразу сміятися у відповідь. Бо якщо вони усміхаються, значить, їм весело. А коли руїнам весело, комусь завжди боляче.

Сава підняв великий палець.

— Я готовий. У мене навіть є жарт на випадок смерті.

— Залиш його на потім, — буркнув Гнат. — У руїнах тиша небезпечніша за вибух.

Лада натиснула кнопку шлюзу.

— Поїхали, — сказала вона. — Без гарантії повернення.

Шлюз відкрився, і холодний простір зустрів їх не як ворог, а як байдужий адміністратор: “Наступний”.

Вони зробили перший крок назовні — і світ навколо ніби став щільнішим. Наче реальність тут справді трималася купи.

Не чудом.

А чиєюсь упертістю.

І з цього моменту їхня “інструкція” перестала бути списком правил. Вона стала умовою договору між живими й руїнами: або ти вчишся жити в тріщинах, або тріщини вчаться жити в тобі.