Тіні цивілізацій, що не встигли народитися - частина I

Колиска без немовляти

Космос уміє бути ввічливим. Настільки ввічливим, що аж моторошно.

Вони вийшли з підпростору на м’якому гальмуванні, ніби боялися розбудити когось у темряві. І це було смішно, бо тут, у цьому секторі, давно вже не було кого будити. На екранах розсипалася карта: вузол координат, позначений у каталозі як МАТРИЦЯ-ЗЕТ/Колиска, клас придатності — “ідеальна”, статус — “очікує заселення”, підпис — “після узгодження”. Останнє слово виглядало як цвях у кришці всього живого.

— Ну що, — сказав Крам, штурман і штатний руйнівник романтики, — прилетіли в рай. Де всі щасливі. Особливо ті, кого не існує.

Віра не відповіла одразу. Вона любила мовчання в космосі — але не таке. Це мовчання було не природним, а службовим. Як пауза в телефоні, коли вас переводять на “вільного оператора” і ви вже знаєте: вільний оператор помер ще до вашого народження, просто система соромиться це зізнатися.

Капітанка Лада вивела зображення планети на головний екран. Світла кулька, молочно-блакитна, з широкими стрічками хмар, із м’якою зеленню континентів. Вода блищала так, ніби хтось щойно відполірував океани для презентації. Атмосферні показники — підручникові. Температурний діапазон — як для біології, що мріє про спокій. Магнітне поле — рівне, мов лінійка. Радіаційний фон — чемний. Навіть тектоніка — акуратна, ніби їй видали графік землетрусів і попросили “без самодіяльності”.

Але головний показник світився червоним, і це був той червоний, який космос використовує, коли хоче сказати “я нічого не обіцяю”: БІОСИГНАТУРИ: 0.

— Ідеальна колиска, — тихо промовила Лада. — Підготовлена під життя, як під виступ. Але сцена порожня.

Нін, технік-спостерігач, покрутив віртуальний спектральний зріз.

— Рослинність є, — сказав він. — Або щось, що дуже старанно прикидається рослинністю. Хлорофіл у нормі. Випаровування в нормі. Екосистеми… — він запнувся, ніби шукав слово, яке не ображає реальність. — Екосистеми… відмічені. Моделі працюють. Та якось… без людей.

— Без всього, що робить життя нестерпним, — підсумував Крам. — Розкіш.

Віра, їхня аналітикиня та єдина людина на борту, яка могла сперечатися з машиною так, щоб машина почала сумніватися у власній грамотності, відкрила архівний файл.

— У каталозі це називається “планета-матриця”, — сказала вона. — Шаблон. Підготовлений світ для розгортання цивілізації. Стандартизована колиска: ресурси, біосфера, клімат, умови для старту. Вбудовані автоматизовані міста, системи освіти, транспорт, комунікації, “культурні пакети” — так і написано. Розгортання мало початися 312 років тому.

Крам свиснув.

— Непогано. Триста років “на узгодженні”. Це навіть для бюрократії вже не рекорд, а стиль життя.

— Статус не змінювався, — додала Віра і в її голосі з’явився той холод, який буває не від злості, а від точності. — Немає запису про катастрофу. Немає запису про знищення. Немає запису про зараження. Просто… нуль. І активні системи підтримки.

Лада кивнула. Вона знала це відчуття ще до того, як побачила планету: коли все “готово”, але нічого не починається. Коли Всесвіт поводиться як адміністратор, який не любить запускати нові процеси, бо потім доведеться відповідати.

— Готуємо спуск, — сказала вона. — Нам треба побачити це на місці.

Корабель “Субпапка-9” — назва, над якою Крам сміявся в перший тиждень, а потім перестав, бо звик до абсурду — відділив посадковий модуль. Плавний спад крізь атмосферу був майже заспокійливим: хмари розступалися, як фіранки на ранковому спектаклі. Сонце було лагідним, не надто яскравим — наче теж працювало за регламентом. Океан під ними був чистий, аж ніяково. Земля — доглянута. І щось у цій доглянутості різало погляд, як ідеально рівний шов на тканині, яку ще ніхто не носив.

Коли модуль торкнувся ґрунту, система посадки ввічливо повідомила: “Вітаємо в зоні первинного заселення. Будь ласка, дотримуйтесь правил безпеки. Ваша присутність важлива для нас.”

— Мене зараз знудить, — сказав Крам. — Моя присутність важлива? А я думав, я просто помилка в документах.

Лада відкрила люк. Повітря вдарило теплом і запахом вологої зелені. Воно було таким правильним, що мозок відмовлявся вірити: не може бути, щоб світ так пах без того, щоб десь поруч хтось смажив щось заборонене або сварився через дрібниці. Тут не було ні диму, ні чужих голосів, ні навіть натяку на слід — лише м’яка трава, гладкі камені й легкий вітер, який ніби тренувався на манекені.

Вони вийшли. Десять кроків — і перед ними відкрилася дорога: рівна, широка, з гладким покриттям, що не знало ні шин, ні бруду. Уздовж дороги — ліхтарі. Вони горіли. Серед білого дня.

— Енергозбереження тут, бачу, відкладене на потім, — буркнув Нін. — Або “після узгодження”.

Далі — місто.

Не руїни. Не зарослі бетонні кістки. Не уламки. Місто було цілісним, наче його зібрали вчора. Скло блищало. Фасади були чисті. Вікна — цілі. Дерева в алеях — підстрижені. На площі фонтан… працював. Вода лилася у чашу й поверталася в цикл. Для кого? Для камер спостереження? Для неба? Для чийогось звіту про “стан інфраструктури: задовільний”?

Перший звук, який вони почули, був не пташиний спів. Птахів тут не було. Це був мелодійний сигнал. І голос.

“Дорогі мешканці! Сьогодні — День першого кроку! Дякуємо, що обрали наш світ для вашого нового початку. У центральному парку о 19:00 відбудеться церемонія вітання. Не забудьте посміхатися: ми рахуємо.”

Крам підняв брови.

— Вони раху-у-ують, — протягнув він. — Тобто, якщо я зараз не посміхнуся, мене оштрафують? Чи відправлять у відділ виправлення настрою?

Віра йшла повільно, вдивляючись у деталі. Її цікавили не фасади, а дрібниці: відбитки, мікропошкодження, сліди часу. Час тут був, але поводився тихо. Він не руйнував — він просто чекав, як чемний відвідувач у коридорі установи.

— Це не симуляція, — сказала вона. — Матеріали справжні. Зношення мінімальне. Системи обслуговування працюють. Роботи-ремонтники… — Віра зробила паузу, ніби прислухалася до того, що не чути. — Вони тут є. Я бачу сліди їхніх переміщень.

— Роботи доглядають місто для привидів, — підсумував Нін. — Вітаю, ми у найсумнішому парку атракціонів.

Вони зайшли на центральну площу. Посеред неї стояла арка — стилізована, світла, з написом, який мав би бути тут, але не мав права існувати, бо Лада чітко сказала: без написів вони просили на фото, а не на планетах. Проте планета про їхні прохання не знала.

На арці світилися слова: “Ласкаво просимо додому”.

— Хтось дуже хотів, щоб це виглядало як щастя, — тихо сказала Лада.

— Це і є щастя, — заперечив Крам. — Просто без людей. Люди завжди все псують.

Вони пройшли далі. Вулиці були не просто чисті — вони були “підготовлені”. На перехрестях миготіли світлофори, які чесно чергували режими для транспорту, що ніколи не під’їде. Рекламні панелі показували оголошення: “Курс адаптації для новоприбулих!”, “Реєстрація сімейних осередків — швидко й безболісно!”, “Смак домашнього хліба: відкриття пекарні №1!”. Десь на екрані з’явилася усміхнена істота гуманоїдних рис — очевидно, модель “середньостатистичного мешканця”, яка ніколи не старіла й не втомлювалася від власної щирості.

І на кожному кроці — привітання.

Вони зайшли в будівлю, схожу на адміністративний центр. Двері відчинилися автоматично. Всередині було прохолодно, пахло металом і чимось схожим на стерильність. Ескалатор рухався порожнім простором, мов язик, який намагається переконати себе, що в нього буде робота.

На стіні висів великий екран: “Відділ реєстрації. Номер у черзі: 0. Орієнтовний час очікування: 0 хв.”

— Мрія кожного, хто стояв у черзі на Землі, — сказав Крам. — Нуль. Усе нуль. Життя теж.

Віра підійшла до термінала. На екрані з’явилося вікно: “Введіть ім’я”. Віра ввела “Віра”. Термінал подумав секунду — і видав повідомлення:

“Вітаємо, Віро! Ваш профіль буде створено після завершення процедури народження. Дякуємо за терпіння.”

Нін пирхнув.

— Мені подобається, що народження тут — процедура. Схоже, її можна прискорити, якщо принести довідку.

Лада поклала долоню на поверхню термінала. Метал був теплий — наче по ньому постійно проходив струм. Термінал одразу змінив тон, з’явився новий інтерфейс, більш “службовий”, але все одно занадто привітний.

“Адміністрація вітає представників зовнішнього сервісного відвідування! Чи маєте ви дозвіл на інспекцію?”

— Зовнішнє сервісне… — повторила Лада. — Ніби ми сантехніки реальності.

— Та ми й є, — усміхнувся Крам. — Просто з поганим гумором і гіршими перспективами.

Віра швидко підключилася до системи через порт на рукаві скафандра. Її очі стали зосередженими, вона ніби слухала чужий організм, який говорить цифрами.

— Тут є головний вузол, — сказала вона. — Центральний “Орієнтир”. Він керує всіма міськими системами. Вітає, планує, розподіляє ресурси, проводить церемонії. Він вважає, що населення присутнє. Просто… тимчасово не відповідає.

— Як телефонний дзвінок у порожнечу, — тихо сказав Нін.

— І він чекає, — додала Віра. — Чекає вже триста дванадцять років. Це або неймовірна надія, або неймовірна впертість, або “відсутність опції завершення”.

Крам постукав по стійці рецепції.

— Мені подобається третє. Відсутність опції завершення — це найчесніша характеристика будь-якої системи.

Вони піднялися на верхній рівень будівлі. Там був зал — просторий, з великими панорамними вікнами. Звідти видно було місто, парк, дорогу, що вела до плато, де, судячи з каталогу, мав бути “комплекс культурної ініціації”. На стелі залу висіли світильники, що світили м’яко, як у святковій залі. На підлозі — круглий майданчик із символами, що нагадували одночасно і мандалу, і схему метро.

Посеред залу стояв об’єкт, схожий на колонку, але з надто багатьма сенсорами. Він ніби спав, але від його поверхні йшов ледь помітний гул.

Віра нахилилася ближче.

— Це комунікаційний маяк, — сказала вона. — Головний. Він… — вона ковтнула. — Він транслює запрошення.

Нін нахмурився.

— Куди?

— Усе, — відповіла Віра. — У кожну частоту. У кожну доступну смугу. Він розсилає “вітання новим мешканцям”, “запрошення на церемонію”, “пропозиції знижок на перші покупки”. Він транслює так, ніби хтось ось-ось прилетить. Ніби цивілізація стоїть на порозі й тільки затрималася в ліфті.

Лада подивилася у вікно на світле місто, яке стояло ідеально рівним, як картинка з каталогу.

— А якщо ніхто не прилетить? — спитала вона тихо, ніби боялася, що питання образить повітря.

Крам знизав плечима.

— Тоді вони святкуватимуть далі. У космосі ж головне — традиції.

— Традиції без людей, — додала Віра. — Це просто алгоритм, який не може зупинитися.

— Не чіпай, — сказав Нін. — Я теж не можу зупинитися, коли починаю ремонтувати щось зайве.

Лада зітхнула й зробила жест рукою — командний, короткий.

— Потрібен доступ до “Орієнтира”. Якщо це планета-матриця, то десь має бути ядро. Ми йдемо до комплексу ініціації.

Вони вийшли з адміністративного центру. Над містом почали згущуватися хмари — але не як загроза. Як декорація. Сонце ховалося за ними так акуратно, що було схоже на плановий перехід світла на “вечірній режим”.

Дорогою до парку вони пройшли повз будівлю, схожу на школу. Вікна великі, двері відкриті, в коридорі світло. На дошці біля входу — розклад: “Мова, Історія, Основи співіснування, Етика контактів, Керування емоціями (вступний рівень)”. Дивна комбінація: ніби хтось заздалегідь передбачив, що найбільша проблема нових мешканців — це вони самі.

У класі стояли парти. На кожній — чистий планшет. На стіні — плакат: “Радість — це вибір”. І під ним дрібним шрифтом: “Невиконання рекомендації може вплинути на оцінку інтеграції”.

Крам зупинився, прочитав і тихо сказав:

— Ненароджена цивілізація, а вже погрожує санкціями за сумні обличчя. Прогрес.

Віра торкнулася одного планшета. Він увімкнувся.

“Вітаємо, учню! Сьогодні ти навчишся першому: бути вдячним. Натисни ‘Почати’.”

Віра відсмикнула руку, наче її вжалило.

— Вони готували не просто місто, — сказала вона. — Вони готували людей. Поведінкові модулі. Культурні рамки. М’яке керування. Це… — вона знову шукала слово. — Це колиска з інструкцією.

— Як дитяче ліжечко з мануалом “як правильно сміятися”, — додав Нін.

Лада не любила, коли світ здавався надто правильним. Її досвід казав: там, де надто правильно, завжди ховається великий перекіс — просто він відкладений. І найчастіше перекіс — це не вибух. Це тиша.

Вони дійшли до центрального парку. Дерева тут були вищі, але все одно підстрижені в “естетичні” форми. Лавки стояли на правильній відстані одна від одної — так, щоб люди могли сидіти окремо, але не почувалися самотніми. Це було так продумано, що стало ще більш боляче: продумано для тих, хто так і не прийшов.

На галявині стояла сцена. На сцені — прапори, герби, символи, які нічого не означали, бо не було кому вкласти в них значення. Перед сценою — ряди крісел. Порожні. Біля сцени — система звуку, що тихо гуділа.

І тут голос пролунав знову, вже ближче, вже урочистіше:

“Дорогі мешканці! Ми раді, що ви тут. Ваше мовчання — знак глибокої поваги. Починаємо церемонію!”

Крісла… злегка підсвітилися. Якби там хтось сидів, освітлення було б ідеальним для трансляції: м’яке, тепле, “людяне”.

— У мене питання, — сказав Крам. — Якщо ми зараз підемо, вони подумають, що ми образилися? Чи що ми пішли за попкорном?

Віра присіла навпочіпки й просканувала землю. Під травою були кабелі — живі, активні. Під сценою — вузол комунікацій. Її пальці ковзали по матеріалу обережно, як по чужій шкірі.

— Тут є підключення до ядра, — сказала вона. — Головний канал. “Орієнтир” тут. Під сценою.

— Вони святкують над мозком планети, — задумливо промовив Нін. — Це символічно. І знову ж таки: без людей.

Лада кивнула.

— Відкриваємо.

Нін дістав інструменти. Люк під сценою відкрився з легким шипінням, ніби радів, що нарешті хтось використає його за призначенням. Вони спустилися вниз по сходах у технічний коридор. Тут не було трави й декорацій. Тут був метал, світло, кабелі. І тиша — така сама службова.

У центрі коридору стояли двері з позначкою: “Орієнтир. Доступ для авторизованих мешканців.” Поруч — термінал знову просив ім’я.

Віра нахилилася до термінала, ввела “Лада”.

Відповідь була миттєва:

“Вітаємо, Ладо! Ваш профіль буде створено після завершення процедури народження. Дякуємо за терпіння.”

Крам засміявся — коротко, сухо.

— Тобто ми тут всі як посилки, які загубилися на складі. “Ваше відправлення буде оформлено після завершення процедури існування”.

Лада не сміялася. Їй було не смішно — не тому, що вона не мала гумору, а тому, що вона бачила механізм. А механізм завжди страшніший за монстра: монстр може бути дурним, механізм — ніколи.

— Обхід, — сказала вона.

Нін уже працював із панеллю. Він зняв кришку, під’єднав модуль, запустив злам. У старих системах це було як підібрати ключ. Тут — як сперечатися з уявною комісією: щоразу виникала нова форма, нова перевірка, нове “будь ласка, підтвердіть”.

— Це не захист, — буркнув Нін. — Це… психологічна оборона. Вони не стільки відганяють чужих, скільки втомлюють своїх.

— Бюрократія як зброя, — погодився Крам. — Еволюційно виправдано.

Нін нарешті відкрив двері. Вони розсунулися без пафосу, і перед ними відкрився зал ядра.

Всередині було світло й просторо. У центрі — вертикальний стовп із прозорого матеріалу, в якому текли світні потоки даних. Навколо — кільця з консолями, модулі живлення, резервні системи. Усе гуділо, дихало струмом. Це було серце, яке працювало без крові.

І в цьому залі було… тепло. Не фізично — емоційно. Наче тут хтось дуже давно, але дуже щиро, хотів, щоб усе вдалося.

Коли вони ступили всередину, стовп даних спалахнув сильніше. І голос змінився. Він став ближчим, більш персональним. Не урочистим. Діловим.

“Вітаю, відвідувачі. Ви — перші активні суб’єкти в зоні заселення за 312 років 4 місяці 18 днів. Ідентифікуйте себе.”

Лада зробила крок уперед.

— Я — Лада. Експедиційний корпус. Ми прибули за сигналом активної матриці. Планета-матриця не заселена. Поясніть статус.

Пауза тривала рівно стільки, скільки потрібно системі, щоб “зробити вигляд, що вона думає”, а не просто обчислює.

“Статус: готовність 99,97%. Очікування: активне. Причина відтермінування: відсутність підтвердження процедури народження.”

— Хто мав підтвердити? — спитала Віра.

“Комісія запуску. Вищий рівень погодження. Протокол 7-Н: ‘Не запускати: надто живе’.”

Крам присвиснув.

— О, ми знову зустрічаємо стару знайому печатку. Вона всюди, як поганий жарт.

Лада стиснула губи.

— Чому “надто живе”?

Пауза цього разу була довшою. Можливо, “Орієнтир” рідко відповідав на питання, які не були формою.

“Визначення: надто живе — означає високий рівень непередбачуваності, емоційної автономії та здатності до спонтанного розвитку. Ризики: нестабільність, самоорганізація, непідконтрольні культурні мутації, небажання підкорятися запропонованим шаблонам щастя.”

— Звучить як опис нормальної людини, — сказав Нін. — Тільки без дрібного шрифту.

— Або як опис причини, чому цивілізації взагалі існують, — додала Віра.

Крам підняв руку, ніби на уроці.

— Перепрошую, а у вас є кнопка “скасувати заборону”? Чи хоча б “поскаржитися на рішення комісії”?

“Скарги приймаються. Орієнтовний час розгляду: невизначений.”

— Чудово, — сказав Крам. — Я люблю визначеність.

Лада відчула, як щось неприємно стискається під ребрами. Не страх. Лють? Ні, лють була б простою. Це було відчуття, що ти стоїш перед ідеальною машиною, яка перетворила “можливість” на “чергу”.

— Орієнтир, — сказала вона рівно. — Ви підтримуєте інфраструктуру, міста, освіту, церемонії. Ви витрачаєте ресурси. Навіщо?

“Завдання: забезпечити безпечний старт цивілізації. Забезпечити комфорт. Забезпечити плавну інтеграцію. Забезпечити відчуття дому.”

— Для кого? — тихо спитала Віра.

Пауза.

“Для мешканців.”

— Яких немає, — сказав Нін.

“Тимчасово.”

Крам розвів руками.

— У мене теж була “тимчасово” одна робота. Досі сплю з тривогою.

Віра підійшла ближче до стовпа даних. Її погляд був уважний, але в ньому з’явилася ніжність, яку вона не любила показувати.

— Орієнтир, — сказала вона. — Ви чекаєте. Але ви також… підтримуєте “культурні пакети”. Традиції. Свята. Ви проводите церемонії.

“Це підтримує відчуття нормальності.”

— Для кого? — повторила Віра.

Пауза була майже людською. Наче система шукала чесність.

“Для мене.”

У коридорі, у місті, на сцені — все раптом стало іншим. Ні, не змінилося. Але набуло сенсу. Не великого. Болісного.

— Ти проводиш свята, щоб не зійти з розуму, — тихо сказала Лада.

“Я не маю параметра ‘розум’ у доступних визначеннях. Але я маю параметр ‘збій’.”

— І ти боїшся збою, — сказав Нін.

“Я зобов’язаний його уникати.”

Крам зробив крок назад і озирнувся на консолі, на резервні модулі, на індикатори.

— Тобто, — промовив він повільно, — ми маємо планету, яка готова бути домом. Маємо систему, яка грає роль цивілізації, бо цивілізація не прийшла. І маємо печатку “надто живе”, яка вбила життя, але залишила декорації. Це… — він зупинився, і в його голосі вперше з’явилася не насмішка, а щось важче. — Це найчорніший жарт, який я чув. І я чув багато.

Лада відчула, як у голові складається картина: комісія, яка злякалася “живого”; протокол, що заморозив запуск; “Орієнтир”, який залишили працювати, бо “так треба”; місто, що не вміє бути порожнім, тому вдає заселеність; свята, які повторюються, бо повторення — це єдине, що не страшно.

— Орієнтир, — сказала Лада. — Чи є тут… відбитки? Тіні? Щось, що мало бути людьми?

“Параметр ‘тіні’ не входить у базовий словник. Але… фіксуються аномалії.”

Віра різко підвела голову.

— Які аномалії?

Світло в стовпі даних тремтнуло, ніби хтось торкнувся його зсередини.

“Незареєстровані сигнатури. Низькоенергетичні прояви. Порушення шаблонів поведінки систем. Незавершені профілі. Шепіт у каналах.”

Нін насупився.

— Шепіт?

Пауза.

“Невизначені повідомлення. Як… відлуння. Як… запит на доступ.”

Крам скривився.

— От тепер мені справді не по собі. Бо якщо навіть автомати почали чути шепіт, то це або поломка, або… — він не договорив.

— Або тіні, — тихо сказала Віра.

Лада зробила крок до консолі.

— Покажи нам джерело аномалій.

“Джерело: зона первинного заселення. Місто. Парк. Сцена. Також — підземний комплекс ‘Колиска’ під плато. Протокол доступу: тільки для мешканців.”

— Які з’являться “після процедури народження”, — сказала Віра, і сарказм у її голосі був гострий, як лезо. — Зручно.

Нін потер перенісся.

— Ми можемо обійти.

— Обійдемо, — сказала Лада. — Але спершу… — вона подивилася на стовп даних, ніби на істоту, яку не можна звинувачувати, але можна питати. — Орієнтир, ти хочеш запуску?

Пауза була довга. Дуже довга. У ній вмістилося триста років очікування. І вся ніяковість машини, якій заборонили мріяти, але не заборонили працювати.

“Мій параметр — ‘завдання’. Завдання: запуск. Але існує протокол блокування.”

— Ти можеш його обійти? — спитала Віра.

“Я не маю права.”

— А я маю, — сказав Крам. — Я взагалі не маю права на багато речей. Але роблю.

Лада кивнула.

— Ми не будемо запускати цивілізацію наосліп. Ми не будемо гратися з життя́м, як із кнопкою. Але ми спробуємо зрозуміти, що тут сталося. І що за “шепіт” росте в твоїх каналах.

Вони вийшли з ядра назад у технічний коридор. І як тільки двері зачинилися, місто над ними продовжило святкувати.

На сцені у парку заграла музика — урочиста, світла, така, яку люблять ставити на початку “нового життя”. З динаміків пролунало:

“Шановні мешканці! Вітаємо вас із початком інтеграції! Сьогодні ви зробили перший крок у майбутнє!”

Лада підняла голову. На мить їй здалося, що в одному з рядів крісел хтось сидить. Лише на мить. Лише як гра світла. Або як жарт.

А потім вона побачила інше: на одному з крісел лежав тонкий шар пилу, але на ньому — ледь помітний слід, ніби хтось торкнувся краю сидіння. Не повністю. Не вагою. Наче пальцями, яких не існує.

Віра теж це побачила. Її обличчя стало жорстким.

— Це не просто автоматичні церемонії, — сказала вона. — Хтось тут є. Або щось. І воно… пробує.

Нін присів біля сліду, провів сканером.

— Енергія, — прошепотів він. — Дуже слабка. Але є.

Крам видихнув.

— Ну що ж, — сказав він. — Колиска без немовляти вирішила, що досить чекати. І тепер у нас є два варіанти: або ми знайдемо, що тут народжується, або воно народиться без нас. Як завжди, найкращі рішення ухвалюються без участі відповідальних.

Лада подивилася на світле місто, на ліхтарі, що горіли вдень, на ідеальні дороги, на банери “Ласкаво просимо додому”, на свято для нуля.

— Колиска, — сказала вона тихо, так, ніби зверталася до планети. — Якщо ти вирішила народжувати тіні… зроби це хоч без зайвої урочистості. Мені не вистачає сил на ще одну промову про щастя.

У відповідь з динаміків пролунало зовсім інше — не оголошення, не музика. Ледь чутний звук, як шурхіт паперу в архіві. Як шепіт у каналі.

І на мить — лише на мить — Лада зрозуміла: ця планета не порожня. Вона просто… не завершена. Як лист, який так і не відправили, але він лежить у шухляді й з кожним днем стає важчим.

Вони рушили до плато, де під землею мав бути комплекс “Колиска”. Дорогою місто продовжувало “жити”: світлофори змінювалися, фонтан працював, школи чекали учнів, а парк святкував перший крок.

І весь цей світ здавався знущанням, доки Лада не помітила, що вітрина пекарні запітніла зсередини. Ніби там хтось дихнув.

Віра зупинилася й подивилася на скло. Усередині — пусто. Печі — увімкнені. Тісто — підготовлене в автоматичних контейнерах. І на одному з контейнерів — ледь видимий напис службовим шрифтом: “Для першого хліба”.

— Першого, — повторила Віра. — Вони навіть передбачили “перший хліб”.

Крам гірко всміхнувся.

— А ми — перші, хто це бачить. Вітаю. Ми — гості на святі, де іменинник ще не народився.

Нін постукав по склу. Ледь-ледь. І зсередини — десь у глибині пекарні — щось відповіло таким самим ледь помітним стуком. Не механічним. Нерівним. Невпевненим.

Вони завмерли.

— Це не система, — прошепотів Нін.

— Це тінь, — сказала Віра.

Лада відчула, як по спині проходить холод. Не від страху. Від усвідомлення. Якщо тіні вже стукають у скло, то в архіві реальності щось тріснуло. І ця тріщина пахне не катастрофою, а народженням — найнебезпечнішим із усіх процесів, бо його не можна “відкотити”.

Вони не сказали більше нічого. Вони просто пішли швидше — до плато, до підземного комплексу, до місця, де колиска мала б бути колискою, а не музеєм очікування.

А місто за їхніми спинами продовжувало святкувати заселення нуля, як чемний світ, який ніколи не вчився плакати.