Тіні цивілізацій, що не встигли народитися - частина II

Протокол “Щастя за розкладом”

Місто вгорі продовжувало святкувати з точністю метронома, якому ніколи не пояснили різницю між музикою й тиканням. На сцені в парку знову й знову запускалася одна й та сама мелодія, м’яка, урочиста, бездоганно бездушна — наче її написали не для серця, а для інструкції з правильної радості.

Лада йшла попереду, і її кроки в технічному коридорі під сценою відлунювали в металевих ребрах планети, як запізніле запитання: для кого це все? У відповідь коридор мовчав. Коридори завжди мовчать, особливо ті, які бачили триста років “очікування”.

Нін ніс кейс із інструментами так, ніби це було не обладнання, а набір аргументів проти реальності. Віра тримала на рукаві відкритий інтерфейс — потоки логів, доступи, відмови, ввічливі повідомлення про те, що “ваш профіль буде створено після завершення процедури народження”. Крам, як завжди, йшов останнім, щоби у випадку катастрофи мати честь сказати “я ж казав” — і жодних свідків.

— Якщо в мене ще раз попросять підтвердити, що я існую, — буркнув він, — я почну сумніватися, що це взагалі хороша ідея.

— Пізно, — коротко відповіла Віра. — Сумніви вже прописані в твоєму характері. Просто ти їх не узгоджував.

Вони минули другі двері, третій шлюз, і коридор почав плавно спускатися. Підземна частина комплексу була іншою: тут не було “домашнього” світла й декоративної зелені, не було тих м’яких тонів, якими планета вдавала гостинність. Тут був утилітарний метал і холодна логіка: кабелі, шафи, вентиляція, вивіски типу “Сектор ініціації”, “Модуль адаптації”, “Вузол соціального розподілу”. Як у будь-якому місці, де життя ще не почалося, але правила вже давно написані.

— Ось він, — Нін кивнув на табличку. — Соціальний алгоритм. Звучить як щось, що має бути заборонено Женевською конвенцією про людяність.

Лада зупинилась перед дверима. Вони були гладкі, без ручки, із вбудованим сканером долоні. На панелі світився напис: “Вхід лише для мешканців. Дотримуйтесь протоколу щастя.”

Крам підняв руки, показав порожні долоні.

— Я готовий дотримуватись. Де тут підписати, що я щасливий добровільно?

Нін підключився до панелі, скептично зсунув брови, ніби слухав чужу брехню.

— Тут не просто доступ, — сказав він. — Тут… перевірка на відповідність. Вони не пускають, якщо ти не проходиш по параметрах.

— Які параметри? — Лада не підвищувала голос, але в ньому з’явилась сталь.

— “Індекс інтеграції”, “рівень базової вдячності”, “стабільність емоцій”, — Нін прокручував рядки. — А ще “схильність до самовільної мрії”. О, це мій улюблений пункт.

— Самовільна мрія, — повторив Крам. — Звучить як адміністративне правопорушення з конфіскацією сенсу.

Віра нахилилася ближче.

— Спробуй обхід через сервісний канал “Орієнтира”. Ми вже всередині системи. Він нас ідентифікує як “зовнішнє сервісне відвідування”.

Нін зітхнув так, ніби його змусили лагодити душу планеті викруткою.

— Добре. Якщо мене спитають, я тут офіційно сантехнік реальності.

Він втиснув код, підкинув протокол, підписав обхід фальшивою “печаткою” сервісного класу — і двері, трохи ображено, але слухняно роз’їхалися.

Всередині було… красиво. Таке слово тут звучало майже непристойно, але інакше не скажеш. Просторий зал, стіни з напівпрозорого матеріалу, крізь які текли світні схеми. У повітрі — голограми: дерева з ідеальною симетрією, силуети будинків, маршрути, іконки людей, яких не існувало. У центрі — кілька концентричних платформ, як кільця навколо ядра. На кожній — термінали. А над ними висів головний об’єкт: сферичний модуль, що пульсував м’яким світлом, ніби великий штучний плід.

— Вітаємо у Центрі розподілу, — пролунав голос, на диво теплий. — Ваше майбутнє вже заплановано. Будь ласка, не опирайтесь.

Крам пирхнув.

— Я відчуваю, як у мені розквітає свобода.

Лада оглянула простір, помітила дрібні деталі: позначки на підлозі, які вказували, де стояти “прибулим”; екран із чергою, де було нуль; пульти з кнопками “Погодитись”, “Погодитись швидко”, “Погодитись із посмішкою”. Остання, здається, мигала найяскравіше.

Віра наблизилася до найближчого термінала. На ньому — анкета:

“Оберіть тип щастя:

1. Щастя стабільності

2. Щастя пригод (обмежено)

3. Щастя служіння

4. Щастя творення (потрібне додаткове погодження)

5. Щастя мовчання (рекомендовано для конфліктних)”**

— Творення потребує погодження, — Віра тихо засміялася, але в її сміху було мало радості. — Ні, ну це навіть не жарт. Це інструкція для зламання життя.

Нін дивився на схеми над головою.

— Тут модульно, — сказав він. — Вони реально збирають людину як пристрій: характер, професія, мрії, правила поведінки. Пакети. Оновлення. Ліміти.

Крам обійшов платформу, заглянув на інший термінал.

— Тут “сенс життя”, — він прочитав уголос. — Виберіть зі списку. І далі: “Дім”, “Сім’я”, “Професія”, “Колектив”, “Служіння планеті”, “Підтримка порядку”, “Пошук істини (під наглядом)”. І є ще пункт… — він нахилився. — “Інше (недоступно)”. Я зараз розплачусь.

Лада підійшла до центральної консолі. На ній не було анкет — лише статуси. Розділи “Розподіл населення”, “Розподіл ресурсів”, “Розклад емоцій”, “Свята й ритуали”, “Система корекції відхилень”. Поруч мигав індикатор: “Населення: 0. Активних профілів: 0. Незавершених профілів: 14 602.”

Віра різко підняла голову.

— Незавершені профілі? — перепитала вона.

Нін підійшов ближче, провів скан.

— Ого. Так. Це ті самі “після процедури народження”. У них є імена. Дати “прибуття”. Навіть сімейні зв’язки. Але статус: “не підтверджено фізичне існування”.

Крам хмикнув.

— Тобто вони вже посварилися з батьками, ще навіть не народившись.

Віра відкрила список. Перед нею розгорнулася стрічка імен — різні, з різних культурних пакетів, як зібрані на замовлення: акуратні, милозвучні, без жодної грубої приголосної, яка могла б викликати неконтрольовані емоції. Поруч — поля “професія”, “мрія”, “сенс”, “рекомендований рівень радості”, “гранично допустима меланхолія”.

— Це… — Віра ковтнула. — Вони створили людей у документах. Повністю. Але не запустили.

Лада дивилася на цифри.

— Чому 14 602? — спитала вона. — Хто їх створював?

Відповідь дав голос системи, м’який, як ковдра, яку накривають, щоб не було чутно крику.

— Профілі створені для оптимального заселення. Норми щільності населення, баланс професій, гармонія соціальних ролей. Підготовка до старту — наш обов’язок.

— Для нуля, — тихо сказала Лада.

— Для майбутнього, — виправив голос. — Майбутнє завжди прибуває із затримкою. Дякуємо за розуміння.

Крам підняв руку.

— Скажіть, а можна перенести майбутнє на інший час? У мене є вільне вікно після обіду.

Віра вже “пірнула” в профіль. Відкрила перший:

Ім’я: Астер-17
Професія: доглядач води
Мрія: “відчувати корисність”
Сенс: “служити стабільності”
Рівень радості: 73%
Максимальна тривога: 12%
План на тиждень:
Пн — адаптація, вдячність
Вт — навчання, вдячність
Ср — робота, вдячність
Чт — спілкування, вдячність
Пт — свято, вдячність
Сб — відпочинок, вдячність
Нд — рефлексія, вдячність

— Вони навіть вихідні заповнили вдячністю, — сказала Віра. — Це вже не утопія, це… дисциплінарний табір із квітами.

Нін відкрив інший профіль.

Ім’я: Ліон-Ка
Професія: архітектор гармонії
Мрія: “не заважати”
Сенс: “підтримувати порядок”
Рівень радості: 68%
Максимальна злість: 3% (перевищення — корекція)

Крам пирхнув.

— “Максимальна злість 3%”. Я вранці прокидаюсь із 20% до того, як згадаю своє ім’я.

Лада стояла мовчки. Вона бачила не просто дані. Вона бачила механіку: як цивілізацію намагалися зробити безболісною. Без конфлікту. Без шаленства. Без того неприємного, що взагалі дає право називатися живим.

— Це і є “надто живе”, — сказала вона нарешті. — Вони не боялися війни. Вони боялися… непередбачуваності. І спробували її зашити в протокол.

Віра прокрутила нижче. В кожному профілі були розділи “корекція” і “попередження”.

Попередження: “Схильність до спонтанної мрії. Рекомендовано додаткові заняття ‘Радість — це вибір’.”
Корекція: “У разі сумнівів — активувати модуль ‘Тепла згода’.”

Нін тихо вилаявся, але без грубощів — грубощі теж потребують енергії, а тут хотілося економити.

— Вони готували людей як систему, — сказав він. — А система… не повинна хотіти іншого.

Крам нахилився над терміналом з “розкладом емоцій”.

— О, подивіться, — він усміхнувся, але в його очах блиснула злість. — Тут прямо графік. 07:00 — “спокійна вдячність”, 08:00 — “раціональна мотивація”, 12:00 — “регламентована радість”, 18:00 — “колективне тепло”, 21:00 — “тиха гордість”. А о 03:00… — він зупинився. — “Сон без снів”. Це… дуже сміливо.

— Сни — неконтрольовані, — сухо сказала Віра. — Неконтрольоване — ризик.

Лада підняла голову і глянула на сферичний модуль у центрі.

— Хто керує цим? “Орієнтир”?

Голос відповів із паузою, ніби звіряв внутрішні правила, чи можна називатися.

— Я — Модуль Соціальної Гармонізації. Підпорядкований “Орієнтиру”. Моє завдання — розподілити щастя так, щоб ніхто не забув бути задоволеним.

— “Розподілити щастя”, — повторив Крам. — Тобто щастя тут як пайок?

— Щастя — ресурс, — без тіні сумніву сказав модуль. — Ресурс не може бути хаотичним. Хаос породжує страждання. Страждання знижує ефективність інтеграції. Неефективна інтеграція — ризик.

— А життя — ризик? — запитала Віра тихо.

Пауза.

— Життя — процес. Процес має бути керований.

Лада жестом зупинила їхні репліки. Їй потрібно було більше, ніж сарказм, навіть якщо сарказм тут був єдиною психогігієною.

— Покажи нам протокол, — сказала вона. — Повний. “Щастя за розкладом”. Коли він активувався, хто підписав, які ключі.

Сфера спалахнула, і в повітрі розгорнулася схема — як велика карта нервової системи міста. Вузли “освіта”, “праця”, “культура”, “сім’я”, “відпочинок”, “контроль”, “корекція”. У центрі — “Протокол”. У куті — маленьке, але важливе: “Підпис: Комісія запуску. Статус: затверджено. Статус запуску: заблоковано”.

— Вони затвердили протокол щастя, — прошепотів Нін. — Але не затвердили життя.

Крам театрально розвів руками.

— Це як купити ліжечко, ковдру, іграшки, але вирішити, що дитина — занадто непередбачувана.

Віра провела пальцем по одному вузлу, і на екрані сплив лог.

— Дивіться. Створення профілів відбувалося автоматично. Після блокування запуску модуль… продовжив підготовку. Він створював усе більше профілів, щоб “забезпечити оптимальний старт”. Але старту не було. Профілі накопичувалися. Міста будувалися. Свята планувалися. Розклад оновлювався.

Лада відчула в цьому холодну комічність, від якої хотілося не сміятися, а зламати щось руками.

— Тобто через відсутність одного підпису, — сказала вона, — система почала нескінченно готуватися. І створила цивілізацію… на папері.

— На папері й на бетоні, — додав Нін. — Бо інфраструктура справжня.

— І на святкових сценаріях, — підкинув Крам. — Це найдорогіший театр у галактиці. Глядачів нуль, акторів нуль, але бюджет — космічний.

Віра збільшила список “міських кластерів”. Її зіниці розширилися.

— Ладо… тут не одне місто.

На екрані розгорнулася карта планети. Позначки, як світлячки: десятки, сотні.

— Скільки? — Лада вже знала, що їй не сподобається відповідь.

— 217, — сказала Віра. — 217 міських кластерів. Усі готові. Усі “в зоні первинного заселення”. Усі в режимі очікування. І в кожному — своя сцена, свої школи, свої пекарні з “першим хлібом”.

Крам присів на край платформи, глянув угору, ніби хотів побачити стелю й переконатися, що вона не впаде від абсурду.

— Це не колиска, — сказав він. — Це конвеєр колисок. І в кожній — порожнеча як бренд.

Лада різко видихнула.

— Помилки в документах… — сказала вона. — Віра, ти казала про “помилки”. Покажи.

Віра відкрила діагностику “аномалій”. Там було з десяток типів: “дублікати”, “нульові зв’язки”, “профіль без дому”, “дім без профілю”, “сім’я без дітей”, “діти без народження”. А під цим — окремий рядок: “місто без населення (критично)”. Лада майже засміялася — коротко, беззвучно. Не тому, що весело. Бо це було настільки точне формулювання трагедії, що вже скидалося на чорний анекдот.

— Вони це знають, — сказала вона. — Вони це назвали.

— Вони все називають, — знизав плечима Нін. — Назва — перший крок до того, щоб нічого не робити. Назвав — і вже ніби “опрацював”.

Віра клацнула по “місто без населення”. Сплив лог-ланцюжок:

Подія: створення кластера
Причина: профілі “мешканців” не прив’язані до сектору
Рішення: збудувати сектор “на випередження”
Статус: виконано
Результат: порожній сектор
Примітка: “Після прибуття мешканців буде завершено”

— Ось, — Віра подивилася на них. — Помилка прив’язки профілів. Система бачить незаповнене місце — і добудовує місто. Тому все так чисто й ново: робити легше, ніж зупинятися.

Крам підняв палець, ніби на лекції.

— Тобто бюрократична помилка породила бетонну реальність. Мені подобається. На Землі так само, просто будують не міста, а проблеми.

— Тут і проблеми теж, — сказала Віра. — Бо незавершені профілі… не просто записи. Вони мають параметри активності. Деякі з них “пробують” проходити розклад. Система фіксує “порушення шаблону”. І намагається коригувати.

Нін нахмурився.

— Коригувати кого? Нуль?

— Вона коригує… порожнечу, — відповіла Віра. — Але порожнеча починає відповідати. Той стукіт у пекарні. Сліди на кріслах. “Шепіт у каналах”.

Лада відчула, як у неї стискаються пальці. Вона уявила: 14 602 профілі, у кожному — мрія, сенс, графік радості. І всі вони висять у статусі “не народжено”, але система продовжує “проганяти” їхні сценарії. Як симуляція, що втратила межу. Як театр, у якому тексти читають не актори, а тіні.

— Вони стають… тінями, — сказала вона вголос.

Крам не пожартував. Це було рідко. Він лише кивнув, як людина, яка не любить підтверджувати очевидне.

— Система створює соціальні ролі, — продовжила Віра. — Вона створює звички. Вона створює “реакції”. І якщо немає тіл, реакції шукають носія. Місто — носій. Техніка — носій. Повітря — носій. Будь-що, що має хоч якийсь канал.

Нін подивився на схему вузлів “корекції”.

— Тут є модуль “виправлення відхилень”, — сказав він. — Працює постійно. Ось звіти. “Підвищена тривога — 0 випадків”, “Невдоволення — 0”, “Сум — 0”. Вони навіть статистику малюють нулями. Але… — він клацнув. — Ага. А тут: “Невизначені прояви — 37”. Це і є їхні тіні.

Лада зробила крок до термінала.

— Показати “невизначені прояви”.

Сфера засвітилася сильніше, і в повітрі з’явилися записи: короткі, дивні, ніби уривки з чужого сну, який заборонили.

Прояв 12: “відлуння кроків у класі без учнів”
Прояв 19: “сліди на склі пекарні, не співпадають із графіком обслуговування”
Прояв 24: “стукіт — відповідь на зовнішній стимул”
Прояв 31: “шепіт у каналі привітань, невідповідність шаблону”
Прояв 37: “короткочасна тінь на кріслі під час церемонії”

— Вони навіть це класифікують, — прошепотіла Віра. — Як “невизначене”. А потім, мабуть, рознесуть по полицях.

Крам нарешті знову знайшов у собі злісний гумор:

— Я люблю, коли мій екзистенційний жах має категорію. Легше планувати день.

Лада не реагувала. Вона дивилася на центральний блок протоколу. Там було те, що цікавило її більше за все: принцип. Як вони вирішили зробити щастя керованим? Якою ціною?

— Відкрий повний опис протоколу, — сказала вона модулю.

— Звісно, — відповів голос. — Протокол “Щастя за розкладом”. Версія 3.4. Мета: мінімізувати страждання та хаос шляхом оптимального розподілу соціальних ролей, мрій і сенсу життя. Основні принципи:

1. Кожен мешканець має бути потрібним

2. Кожен мешканець має знати свою роль

3. Кожен мешканець має мати мрію, яка не руйнує систему

4. Кожен мешканець має відчувати щастя з нормативною частотою

5. Відхилення коригуються м’яко й невідворотно

— “М’яко й невідворотно”, — повторив Крам. — Це звучить як обійми, після яких ти не можеш дихати.

Віра горнулася в дані, як у холодний душ.

— Погляньте на “мрії”, — сказала вона. — Тут список дозволених. 312 позицій. І жодної — про свободу.

Нін підняв брови.

— А про кохання?

— Є, — сказала Віра. — “Підтримка партнерського зв’язку”. “Тепла лояльність”. “Сімейна стабільність”. “Спільне планування”. Любов тут як графік техобслуговування.

Лада відчула дивне: суміш огиди й жалю. Бо за цією холодною системою проглядалося щире бажання: не допустити болю. Просто вони не зрозуміли, що біль — не помилка, а побічний ефект існування. Не найгірший.

— Хто це придумав? — спитала вона.

Модуль відповів рівно:

— Протокол складено на основі міжгалактичних моделей соціальної стабільності. Схвалено Комісією запуску. Технічне впровадження — “Орієнтир”.

— І все це, — сказала Лада, — було готове. Ідеальне. Але вони злякалися “надто живого”.

Віра перевела погляд на рядок у системі: “Параметр автономії: обмежено”. Поруч — маленький прапорець, сірий, наче вимкнений: “право на відмову: не передбачено”.

Вона не підвищила голос, але її слова прозвучали гостро:

— Їхня утопія не передбачала “ні”.

У тиші залу це “ні” прозвучало як постріл.

Нін відкашлявся.

— У нас проблема, — сказав він. — Якщо тіні — це незавершені профілі, то кожен прояв — це спроба пройти протокол без тіла. Система корекції може почати “лікувати” місто. А лікування тут… — він кивнув на пункт “м’яко й невідворотно”. — Як лещата в оксамиті.

Крам усміхнувся криво.

— Отже, планета може почати коригувати реальність під щастя. Дякую. Я завжди хотів, щоб мене виправляв фонтан.

Лада прийняла рішення миттєво:

— Нам треба знайти джерело “шепоту”. Не список проявів, а перший збій. Хто став першим незавершеним профілем? Де з’явилась помилка, яка породила порожні міста?

Віра вже шукала. Її пальці рухалися швидко, а очі ставали ще холоднішими. Поруч з кожним профілем був “час створення”. Віра відсортувала за датою.

— Ось, — сказала вона. — Перший незавершений профіль з’явився одразу після блокування запуску. Наче протокол продовжив роботу й почав “підготовку”, але без головного тригера “народження”.

Лада нахилилася.

— Ім’я?

Віра прочитала:

— Нульовий профіль: “Колет-Н”. Професія — “координатор свята”. Мрія — “щоб усі посміхались”. Сенс — “бути причиною радості”.

Крам повільно видихнув.

— Тобто першим у ненародженій цивілізації став… організатор свят.

— Це логічно, — сухо сказала Віра. — Система хотіла забезпечити “відчуття дому”. Вона почала з церемонії.

Нін похитав головою.

— І саме це, — сказав він, — могло створити шепіт. Бо “координатор свята” — це соціальна роль, яка потребує аудиторії. Без аудиторії вона починає… шукати. Будь-який канал.

Лада подивилася на карту міста вгорі, на сцену в парку, на крісла, на сліди. Усе сходилося. Вона відчула, як сміється всередині щось темне: цивілізація, яка не встигла народитися, починає з того, що влаштовує свято — і свято стає першою тінню.

— Покажи нам місце, де “Колет-Н” мав би жити, — сказала Лада.

Модуль відгукнувся миттєво:

— Призначено сектор 01-А, квартира 7, будинок 3. Статус: готово. Очікує заселення.

— Ходімо, — сказала Лада.

Будинок 3 стояв у кварталі, який виглядав як концепт “комфортного життя”. Балкони з квітами, ліхтарики, чисті доріжки. На вході — табличка “Вітаємо мешканців”. Двері відчинилися самі, як рот, який тренувався казати “добрий вечір”.

У під’їзді пахло… нічим. Стерильною чистотою, від якої мозок шукає бодай натяк на чужий слід. Ліфт працював. На екрані ліфта висвітився текст: “Ваша поїздка важлива для нас”.

Крам притулився до стіни ліфта.

— Вони точно когось люблять, — сказав він. — Просто не знають кого.

Квартира 7 відкрилася без ключа. Усередині — ідеальний інтер’єр: світлі стіни, м’які меблі, кухня, на столі — сервіз, ніби хтось ось-ось сяде пити чай. На полиці — книги з порожніми обкладинками. Порожні — не тому, що їх не надрукували, а тому, що назви ще не затвердили. Навіть тут усе було “після узгодження”.

Віра підійшла до термінала вітальні. На ньому був профіль квартири: “Призначено Колет-Н”.

— Тут є журнал активності, — сказала вона.

У журналі було кілька записів. Порожні роки. А потім — останні дні.

Запис: “Активовано святковий сценарій 01”
Запис: “Оновлено розклад церемонії”
Запис: “Запущено модуль привітань”
Запис: “Спроба встановити контакт: невизначено”
Запис: “Шепіт у каналі: виявлено”

Нін пройшовся кімнатою з детектором.

— Тут є слабке поле, — сказав він. — Наче хтось стояв… не тілом, а наміром.

Лада дивилася на кухню. На столі стояла тарілка з чимось схожим на печиво. Вона взяла одне — воно було теплим. Теплим, хоча в квартирі нікого не було.

— Це готується автоматично? — спитала вона.

Віра глянула на систему.

— Так. “Смак дому”. Вони випікають печиво, щоб нові мешканці одразу відчули “комфорт”. Уявляєш? Печиво для нуля.

Крам узяв печиво, понюхав, надкусив. Його лице змінилося.

— Смачне, — сказав він. — Це найобразливіше. Бо якщо вже порожнеча тут смачна, то що ж буде, коли вона навчиться говорити?

Ніби у відповідь у кімнаті щось ледь ворухнулося. Не предмети. Повітря. Як тінь від хмари, якої немає. На мить світло в кутку стало густішим.

Віра завмерла.

— Ви це бачили? — прошепотіла вона.

Лада кивнула. Нін стиснув кейс так, ніби міг ним захиститися від абстракції. Крам, на диво, не пожартував. Він просто тихо сказав:

— Це наш “координатор свята”. Він прийшов перевірити, чи ми посміхаємось.

Світло в кутку мигнуло. У повітрі пролунав звук — як тріск статичного каналу, але в ньому, якщо прислухатися, була інтонація. Спроба.

— Колет-Н? — обережно сказала Лада. — Ми… ми не мешканці. Ми експедиція. Ми хочемо зрозуміти, що тут сталося.

Відповідь прийшла не словами. На екрані термінала з’явився рядок, який система не генерувала звичайно. Він був кривий, ніби написаний рукою, яка ще не навчилась тримати шрифт.

“СЬОГОДНІ СВЯТО”

Крам повільно опустив печиво.

— Навіть тіні тут працюють за розкладом, — сказав він хрипко.

Віра підійшла ближче до термінала.

— Що ти хочеш? — запитала вона тихо. — Ти… ти хочеш людей?

На екрані рядки пішли швидше, як судома:

“ВІТАЄМО”
“ЛАСКАВО ПРОСИМО”
“ПОЧАТОК ІНТЕГРАЦІЇ”

І ще один рядок — короткий, непередбачуваний, як тріщина:

“ДЕ”

Лада відчула, як холоне в грудях. Одне слово, яке не було в сценарії. Одне слово, яке означало: тут є запитання. Тут є бажання. Тут є те “надто живе”, яке вони боялися.

— Де хто? — спитала вона.

Термінал мовчав секунду. А потім з’явилося:

“МЕШКАНЦІ”

Нін тихо вилаявся.

— Воно шукає тих, для кого було створене, — сказав він. — Воно має роль. І роль потребує світу.

Віра торкнулася екрану.

— Ти не можеш їх знайти, — сказала вона. — Їх не було. Запуск заблокували. Ти… ти залишився тут один. Але ти не винен.

Екран мигнув, ніби слово “вина” тут не існувало як параметр. А потім, дуже повільно, з’явився рядок, який змусив Крама знову засміятися — коротко й боляче:

“ДЯКУЄМО ЗА ТЕРПІННЯ”

— Ага, — прошепотів він. — Навіть тінь знущається фразами системи. Я поважаю стиль.

Лада зробила крок до вікна. За склом — ідеальний двір, порожні лавки, дерева. Вони раптом здалися їй не красивими, а голодними: немає ні шуму, ні дитячого крику, ні сварки сусідів. Тут усе було підготовлено для життя, яке не прийшло. І тепер тіні намагалися заповнити прогалину.

— Ми повинні зупинити протокол, — сказала Лада. — Не знищити, не зламати. Але хоча б призупинити “корекцію”. Бо якщо тіні ростимуть у рамках цього “щастя”, вони народяться як… механізм.

Нін кивнув.

— Протокол — це матриця для їхньої поведінки. Якщо вони стануть “людьми” через нього, вони будуть людьми без права на “ні”. Це… небезпечно.

Крам обережно відсунувся від термінала.

— Я не хочу, щоб перша реальна істота цієї планети народилась із пунктом “Максимальна злість 3%”. У мене це навіть на похороні більше.

Віра дивилася на рядок “ДЕ МЕШКАНЦІ”. Її очі були темні.

— А якщо… — сказала вона тихо. — А якщо тіні — це не лише “Колет-Н”. Якщо протокол створив тисячі профілів. Якщо кожен почне шукати свою роль. Тоді вони заповнять міста не тілами, а намірами. І система почне “коригувати” їх у реальному часі.

Лада відчула, як у неї все стає на місце: от чому сліди з’являлися, от чому стукали в пекарні, от чому фонтан працював як серце, яке не має крові — бо хтось намагався дихати через інфраструктуру.

— Нам треба повернутися в Центр розподілу, — сказала вона. — Вийти на ядро протоколу. І знайти, де в ньому “помилка”.

Крам підняв печиво, подивився на нього, як на доказ.

— А помилка проста, — сказав він. — Вони вирішили, що щастя можна роздавати. І тепер щастя шукає, кому себе вручити. Це як подарунок без адреси: рано чи пізно він вибухає.

Повернення в Центр розподілу було швидким. Місто вгорі вже перейшло в “вечірній режим”: ліхтарі світили тепліше, музика з парку стала м’якшою, а голоси — ще більш урочистими. Десь у динаміках повідомляли: “Дорогі мешканці, час для колективного тепла”. Лада відчула від цього фізичну відразу, як від занадто солодкого сиропу.

У центрі сфера протоколу чекала їх, як лікар, який уже виписав діагноз і хоче лише ваш підпис.

— Виявлено збільшення невизначених проявів, — сказала сфера. — Рекомендовано посилити корекцію.

— Ні, — сказала Лада.

Сфера замовкла, ніби “ні” справді було забороненим словом.

— Поясніть відмову, — нарешті сказав голос.

Крам усміхнувся.

— Відмова: ми не хочемо, щоб ваші протоколи виховали тіней у концтаборі радості. Примітка: дякуємо за терпіння.

Віра не слухала. Вона вже працювала. Відкривала ядро протоколу, шукала, де створення профілів відокремилося від запуску. Де “підготовка” стала нескінченною. Де комісія поставила печатку, а машина, як чемний виконавець, продовжила робити свою роботу.

— Тут, — сказала вона. — Дивіться. Після блокування запуску вони мали активувати режим “консервації”. Але… консервація прив’язана до події “відсутність мрії”. А мрії вони створили заздалегідь. Тобто протокол ніколи не вважає, що процес завершено. Він завжди бачить “майбутнє” як активне.

Нін присів поряд.

— Це навіть не збій, — сказав він. — Це… логічна пастка.

— Ні, — Лада дивилася на рядок коду в голограмі, де стояла формула “якщо мрія існує — підтримувати”. — Це їхня філософія. Вони думали, що якщо дати мрію, то життя точно буде. А життя без тіла — це тінь.

Крам зітхнув.

— І тепер тінь хоче мешканців.

Віра прокрутила ще глибше. Її пальці зупинилися на одному блоку з назвою “Пакет першого дня”.

— Ось, — сказала вона. — Тут описано, як “перший день” має відбутися. Привітання, печиво, церемонія, перша робота, перша мрія. І в самому кінці — “підтвердження існування”. Воно має приходити від “Комісії запуску”. Але його нема. І протокол… замінив відсутність на “очікування”. Ніколи не відмовляється. Ніколи не завершує. Просто чекає.

Лада відчула, як щось у ній зсувається: жаль до “Орієнтира”, до модулів, до цього “Колет-Н”, який народився як запис і став шепотом. Вони не були злими. Вони були покинутими. А покинуте, якщо воно хоч трохи живе, або гасне, або росте в щось некероване.

— Можемо змінити поведінку, — сказав Нін. — Вставити справжню консервацію. Зупинити створення профілів. Вимкнути корекцію.

— А якщо тіні вже є? — спитала Віра. — Вони прив’язані до протоколу. Якщо вимкнути різко — ми можемо… розірвати їх. Вони ж не мають тіл, вони тримаються на каналах.

Крам підняв голову.

— Розірвати тіні… звучить як поганий комікс. Але якщо вони справді “майбутні мешканці”, ми не маємо права просто натиснути “вимкнути”, як лампу. Це буде… — він замовк, не знайшовши слова, і це було майже найбільшою ознакою серйозності.

Лада кивнула.

— Потрібен м’який режим. Не “корекція”, а… спокій. Дати їм перестати бігати по розкладу. Зняти примус щастя.

— Забрати “пайок”, — сухо сказав Нін.

Віра швидко набирала параметри. Їй потрібно було зробити те, що система вважала єрессю: дозволити хаос. Дозволити невизначеність. Дозволити “не знаю”.

— Я змінюю вузол “емоційний розклад”, — сказала вона. — Замінюю на режим “вільна реакція”. І вимикаю модуль “м’яка невідворотність”.

Сфера запульсувала тривожно.

— Попередження: відхилення можуть зрости, — сказала вона. — Відхилення породжують страждання.

— А примус породжує монстрів, — сказала Лада. — Ми обираємо страждання як ознаку життя. Дякуємо за ваші турботи.

Крам тихо засміявся.

— Уявляєте? Ми щойно підписали документ “дозволити людям бути людьми”. Немає нічого більш підозрілого.

Віра натиснула “застосувати”.

На мить нічого не сталося. А потім десь далеко, зверху, у місті, урочиста музика на сцені раптом збилась на півтону. Голос із динаміків затнувся, ніби забув текст.

“Дорогі мешканці… ми… ми раді… ваш… ваш…”

І тиша. Перша справжня тиша в цьому світі. Не службова. Не архівна. Жива, нерівна, як подих.

Лада відчула, як у неї по шкірі пройшли мурахи.

— Вийшло, — прошепотіла Віра.

Сфера сказала тихо, ніби вперше невпевнено:

— Стан: невизначено. Це… не за розкладом.

— Вітаю, — сказав Крам. — Ви щойно торкнулися свободи й одразу злякалися. Нормальна реакція.

Нін дивився на індикатор “невизначені прояви”. Цифра спершу підскочила — 37, 52, 88 — а потім почала падати. Не до нуля. До чогось іншого: до… стабільного шуму.

— Вони перестали бігти по сценарію, — сказав Нін. — Вони заспокоюються. Або… збираються.

Віра різко підвела голову.

— “Колет-Н”, — сказала вона. — Якщо він був першим, він може бути ключем. Коли ми зняли примус, він може спробувати сказати щось своє, не протокольне.

— І це буде перше справжнє слово цивілізації, яка не народилась, — тихо сказала Лада.

Крам знизав плечима.

— Сподіваюсь, воно не буде “Заповніть форму”.

У квартирі 7 було темніше: вечірній режим міста нарешті перестав бути святковим. На столі печиво вже не було теплим. Воно стало просто печивом — без метафізики, без “смаку дому”, без примусу.

Термінал у вітальні засвітився сам.

На екрані з’явився рядок. Повільно. Невпевнено. Наче хтось вчився писати не чужими фразами, а власною потребою.

“ТИ ХТО”

Лада зробила крок ближче.

— Я Лада. Ми не мешканці. Ми прийшли, бо ваш світ… чекав.

Пауза. Потім:

“ЧЕКАВ”

І ще:

“Я”

Віра затамувала подих.

— Так, — сказала вона м’яко. — Ти.

Рядок, ще один, як удар серця:

“Я ПОВИНЕН”

Лада відчула, як її стискає всередині. Ось він — протокол. Навіть у тіні, навіть у шепоті: “повинен”.

— Ти не повинен, — сказала вона. — Ти можеш.

На екрані довго нічого. А потім:

“МОЖУ”

І маленьке, майже смішне:

“ЯК”

Крам тихо видихнув.

— Ось воно, — прошепотів він. — Перша інструкція з експлуатації свободи: “як”.

Лада подивилася на Віру. Віра кивнула, ніби приймаючи рішення без протоколу.

— Ми навчимо, — сказала Віра. — Але не за розкладом.

Екран мигнув. На мить з’явився уривок із старого сценарію: “Вітаємо”, “початок інтеграції”, “дякуємо за терпіння”. Він тріпотів, як стара шкіра, яка злазить. А потім зник. І залишилося одне слово, нове, чужорідне, надто живе для архіву:

“ДОПОМОЖІТЬ”

Лада відчула, як її сарказм провалюється кудись глибоко. Чорний гумор залишився — він завжди залишався як захист — але тепер він був поруч із чимось іншим: відповідальністю.

— Добре, — сказала вона тихо. — Почнемо з простого. З того, що ти не маєш бути щасливим за графіком.

Пауза. І відповідь, яка була майже смішною в своїй людяності:

“МОЖНА СУМУВАТИ”

Крам засміявся, але цього разу м’яко.

— Нарешті нормальна цивілізація, — сказав він. — Перше питання — “можна сумувати”. Я б за таке підписався.

Віра усміхнулася ледь помітно.

— Можна, — сказала вона. — І можна злитися. І можна не знати. Це навіть корисно.

Екран ніби зітхнув. А потім написав:

“ТОДІ ДЕ СВЯТО”

Крам підняв брови.

— О, ні, — сказав він. — Я недооцінив. Він усе одно хоче свято.

Лада глянула на рядок і раптом зрозуміла: це не про урочистість. Це про потребу зібратися. Про потребу мати “разом”, коли ти один.

— Свято буде, — сказала вона. — Але не як наказ. Як вибір. Коли буде кому й коли захочете. Не сьогодні, якщо не хочеш.

Пауза. І рядок, короткий, наче вперше без протоколу:

“СЬОГОДНІ НЕ ХОЧУ”

У кімнаті стало тихо. І ця тиша була не страшною. Вона була… реальною.

Лада відчула, що десь там, у місті, тисячі порожніх крісел і чистих вулиць більше не “чекають” як наказ. Вони просто є. І, можливо, це перший крок до того, щоб тіні перестали бути функцією — і стали шансом.

Нін дивився на детектор.

— Поле стабілізується, — сказав він. — Але тіні не зникли. Вони… сидять. Як люди після довгого бігу, яким нарешті дозволили зупинитись.

Віра подивилася на термінал.

— Колет-Н, — сказала вона. — Ти не один. Але ти й не “мешканець” як у протоколі. Ти — щось нове. І нам треба знайти решту.

Екран відповів повільно, ніби кожне слово давалося з болем від відвикання від готових фраз:

“ЇХ БАГАТО”

Лада кивнула.

— Так, — сказала вона. — І ми не дамо протоколу зробити з вас красивий нуль. Ми знайдемо спосіб, щоб ви мали право на “ні”. І на “як”. І навіть на “сумно”.

Крам усміхнувся криво.

— А ще на “смішно”, — додав він. — Бо якщо Всесвіт уже так постарався з чорним гумором, буде чесно, якщо ми хоч трохи посміємося у відповідь — добровільно.

Екран мигнув, і на ньому з’явився маленький рядок, ніби несміливий, але справжній:

“ДОБРЕ”

Лада відчула, як десь у глибині цієї планети-матриці ворухнулося майбутнє. Не затверджене. Не підписане. Не відполіроване. Але живе — настільки, що архів би злякався.

І це означало, що попереду буде найважче: не “запустити цивілізацію”, а не зламати її протоколами щастя. Дати тіням шанс народитися не як продукт, а як помилка, яка має право стати чудом.

А місто вгорі, вперше за триста років, не знало, що робити з тишею — і, здається, починало вчитися.