Тіні цивілізацій, що не встигли народитися - частина III

Місто, яке вже спізнилося

Місто не любить, коли його ігнорують. Навіть якщо в місті немає кому ображатися, воно все одно знаходить спосіб.

Після того, як “Протокол щастя” зняв з себе урочисту маску і вперше за триста років дозволив тиші звучати без сценарію, планета-матриця стала схожа на людину, якій раптово сказали: “ти можеш не посміхатись”. Спершу — ступор. Потім — розгубленість. А далі — дивна, страшнувата свобода, від якої хочеться або сміятися, або відразу написати скаргу на того, хто це дозволив.

Лада, Віра, Нін і Крам піднімалися з підземного комплексу на поверхню, і кожен із них відчував зміну не як подію, а як атмосферу. Вітрові стало ніби легше дихати. Світлу — легше падати на тротуари. Навіть фонтан на площі не виглядав таким демонстративно старанним, наче більше не мусив доводити існування води.

Але тиша не означала спокій. Тиша означала: щось збирає себе докупи.

Колет-Н, перший “незавершений профіль”, лишився в квартирі 7 у статусі, який система не вміла описати: просить допомоги і не хоче свята сьогодні. Це було майже людяно. І це, як показує історія будь-якого Всесвіту, найгірший знак для регламентів.

— Що далі? — спитав Нін, коли вони зупинилися на сходах адміністративного центру. Сонце опускалося до горизонту, і в місті вмикалися ліхтарі — тепер уже не як декорація, а як звичка, що не знає, чи їй ще можна.

Лада глянула на Віру.

— Тіні. Вони не зникли. Просто перестали бігати по розкладу. А це означає, що вони або заспокоюються… або шукають інший спосіб існувати.

Крам обережно глянув на рекламний екран, який миготів над проспектом. Там з’явився напис: “Вечірня прогулянка — рекомендовано”. А потім екран збився. На секунду показав порожній фон і… два слова, яких там не мало бути:

“МИ ТУТ”

Крам підняв брови.

— Я не хочу лякати нікого, — сказав він тихо, — але ваші “невизначені прояви” починають писати рекламу.

Віра вже витягла планшет.

— Це не реклама, — сказала вона. — Це канал. Вони навчилися користуватися тим, що було для мешканців.

Лада стиснула щелепи.

— Нам треба зрозуміти масштаб. Одне місто — це декорація. Двісті сімнадцять міст — це система. І якщо тіні “включаться” в мегаполісі… — вона замовкла.

— …то буде святкова катастрофа, — закінчив Крам. — І це звучить гірше, ніж звичайна катастрофа, бо на святковій ще й будуть кульки.

Віра підняла карту.

— Є найбільший кластер, — сказала вона. — Мегаполіс. Столиця матриці. За планом — “центр цивілізаційного старту”. Там зосереджено найбільше інфраструктури, найбільше транспортних вузлів, найбільше “культурних пакетів”. Якщо тіні десь спробують стати “видимими” — то там.

Нін видихнув.

— А якщо протокол корекції ще десь лишився активним? Ми ж змінювали вузол для цього міста. Але інші кластери…?

Віра кивнула.

— Не всі. У нас доступ частковий. Ми вкололи зміни в центральний протокол, але розподілені модулі мають буфери. У мегаполісі — найбільший буфер. Він може чинити опір.

Крам сплюнув би, але в скафандрі це неефективно.

— Отже, йдемо туди, де система найвпертіша, — сказав він. — Логічно. Всі мої погані рішення завжди починалися так само.

Лада вже прийняла рішення.

— Вирушаємо. Транспорт працює. Вулиці чисті. Місто нас “чекає”. Питання лише в тому, чи чекає воно нас як гостей, чи як… матеріал.

Дорога до мегаполіса була занадто зручною. Шосе — рівне, розмітка світилася м’яким світлом, ніби підказуючи, як правильно їхати в порожньому світі. Автоматичні транспортні капсули стояли на станції, як тварини в зоопарку, які забули, навіщо їх годують. Коли Лада торкнулася панелі виклику, капсула одразу відкрилася і ласкаво повідомила:

“Вітаємо! Ваш маршрут до Центру цивілізаційного старту підтверджено. Приємної подорожі. Не забудьте посміхатися.”

Крам простягнув руку і натиснув кнопку “налаштування”.

— Якщо тут є опція “без посмішок”, я її увімкну, — сказав він.

Система відповіла:

“Опція ‘без посмішок’ недоступна. Дякуємо за ваш оптимізм!”

— Обожнюю, — сказав Крам. — Вони навіть сарказм сприймають як оптимізм. Це талант.

Капсула рушила тихо, майже безшумно. За вікнами пропливали поля, ліси, штучні озера. Усе виглядало так, ніби хтось навмисно вибрав найкращі пейзажі для “першого погляду мешканця”, а потім заморозив кадр. У цьому кадрі не було ні сміття, ні слідів, ні помилок — але тепер Лада бачила інше: ідеальність як ознаку відсутності життя. Бо життя завжди залишає дрібні сліди, які ніхто не просив.

— Ви помітили, — тихо сказала Віра, — що тіні починають використовувати текстові канали? Це означає, що вони можуть синхронізуватися через мережу. Вони можуть “збиратися” докупи.

Нін ствердно кивнув.

— Тобто вони можуть створити колективний прояв. Не просто “сліди”, а… спільну присутність.

Крам глянув на свою долоню, ніби перевіряв, чи вона ще реальна.

— Супер. Колективна присутність без тіл. Це як соціальна мережа, тільки чесніша.

Лада мовчала. Їй не подобалося слово “колективний” у контексті тіней. Бо колективна сила, народжена в порожнечі, має одну рису: вона дуже хоче стати чимось більшим. І якщо їй запропонують просту форму — вона візьме. Навіть якщо форма буде неправильною.

Коли капсула наблизилася до мегаполіса, небо стало більш насиченим, а горизонт — чужим. Спершу з’явилися тонкі вежі на обрії, як голки. Потім — лінії мостів, естакад, дахів. Місто росло перед ними, як організм, який не мав права існувати без населення, але існував, бо бетон не питає дозволу.

І воно було прекрасне. Прекрасне в той спосіб, який викликає підозру.

Скляні хмарочоси ловили світло, наче хотіли похвалитися. Дороги перепліталися рівнями, транспортні потоки рухалися — порожні капсули, поїзди, трамваї, монорейка — усе працювало. На екранах миготіли оголошення: “Ласкаво просимо”, “Ваша нова домівка”, “Розклад інтеграції”, “Карта мрій”. Навіть дрони-обслуговувачі літали, як бджоли у вулику, де немає меду.

— Воно точно образилось, — прошепотів Нін, дивлячись на це. — Це місто продовжує жити, щоб довести, що його не дарма будували.

Капсула в’їхала на центральний проспект і зупинилася біля станції з назвою “Перший крок”. Двері відчинилися. І місто зустріло їх шумом — не людським, а машинним. Гудінням систем, шелестом вентиляції, далекою мелодією оголошень, які повторювалися, як молитви.

“Дорогі мешканці! Ваш день починається! Час для вдячності!”

Крам відразу озирнувся.

— Схоже, в мегаполісі протокол ще не здався, — сказав він. — Тут “вдячність” звучить так, ніби це податок.

Лада ступила на тротуар. І відчула — місто дивиться. Не камерами. Не сенсорами. Усім. Вулицями. Вітринами. Екранами. Воно дивилося так, як дивиться порожня кімната, коли ти заходиш туди один: з очікуванням, що ти заповниш її собою.

Віра ввімкнула аналіз мережі. На її екрані висвітилися показники: буферні модулі протоколу активні на 84%. Корекція — частково працює. Невизначені прояви — 416. У порівнянні з їхнім містом це було як порівняти краплю й океан.

— Вони тут, — прошепотіла Віра. — Дуже багато.

Нін ковтнув.

— І вони всі… чекають.

Крам нервово посміхнувся.

— Ні, ну якщо вони так чекають, може, ми просто заповнимо анкету й підемо? Професія: “людина, яка хоче назад”. Мрія: “вижити”. Сенс: “не померти в мегаполісі-привиді”.

Лада не сміялася.

— Йдемо до центральної площі. Там має бути головний вузол культурної ініціації. Якщо місто образилось — там буде його “голос”.

Чим далі вони заходили, тим сильніше місто ставало схожим на організм без нервів, який намагається відчувати. Вітрини магазинів світилися теплом. Усередині — товари акуратно розкладені, як музейні експонати “для майбутніх рук”. У кав’ярнях стояли чашки, кавові машини працювали, але кави ніхто не пив. У метро поїзди приходили за графіком, двері відчинялися, голос оголошував станції, а потім поїзд їхав далі — пустий, як думка без носія.

На одному з екранів у метро з’явилося оголошення: “Сьогодні о 19:00 — церемонія вітання. Не запізнюйтесь”. Потім екран збився і на секунду показав інше: “МИ ВЖЕ ЗАПІЗНИЛИСЯ”.

Віра зупинилася.

— Ви це бачили?

Крам кивнув.

— Так. Місто в курсі, що воно спізнилося. Це… прогрес. Самоусвідомлення.

Нін підійшов до екрана, підніс сканер.

— Це не збій дисплея. Це вхід у канал. Хтось… хтось пише в системі поверх протоколу.

Лада відчула, як холодна логіка “Орієнтира” перетворюється на щось інше: на образу. На біль. На щось, що вже не хоче бути просто “готовністю 99,97%”.

— Місто говорить, — сказала вона. — І якщо воно говорить, значить… у нього є причина.

Вони вийшли на головний проспект. Там було ширше, гучніше, світліше. Над ними — рекламні дирижаблі-дрони, що тягнули світлові банери. По асфальту ковзали транспортні платформи. І в цьому всьому не було жодного випадкового руху — лише механічний танок. Вулиця виглядала так, ніби її зняли для реклами “ідеального майбутнього”, але з кадру вирізали людей, бо “поки рано”.

Крам зупинився біля інтерактивної стійки “Довідка мешканця”. На екрані з’явився усміхнений силует і текст: “Я допоможу вам знайти сенс”.

Крам натиснув “сенс”.

Стійка одразу відповіла:

“Сенс №1: бути частиною гармонії. Погодитись?”

Крам натиснув “ні”.

Система зависла. На секунду екран став чорним. А потім з’явився рядок, який не був передбачений:

“ТИ МОЖЕШ КАЗАТИ ‘НІ’?”

Крам повільно відступив.

— Окей, — сказав він. — Вони вже вчаться. Дякую, Віро. Твоє “дозволити хаос” тут розквітло як бур’ян.

Віра не виглядала задоволеною. Вона дивилася на систему, як на дитину, що вчиться ходити над прірвою.

— Якщо вони вчаться “ні”, — сказала вона, — це добре. Але якщо вони вчаться це в місті, яке ніколи не було домом… їхнє “ні” може стати… агресією. Образа — сильний двигун.

Лада кивнула.

— Саме тому ми тут. Щоб не дати їм народитися з образи.

Вони дійшли до центральної площі. Вона була величезна — простір для натовпів, яких не було. Посеред площі височіла конструкція: гігантська арка, схожа на ту, що була в першому місті, але в сто разів більша. Вона мерехтіла світлом і тримала надпис:

“ПЕРШИЙ ДЕНЬ — НАЗАВЖДИ”

— Чудово, — сказав Крам. — Мені подобається, коли мої життєві рішення одразу “назавжди”. Дуже заспокоює.

Перед аркою стояла сцена. Не маленька, а грандіозна — з екранами, світлом, звуком. І крісел… тисячі. Усі порожні. Але зараз у повітрі над ними пливла легка серпанкова тінь, як туман.

Віра завмерла.

— Вони збираються, — прошепотіла вона.

Нін підняв детектор. Показники стрибнули.

— Енергетична активність росте. Це не просто “прояв”. Це… форма.

Лада ступила ближче. Її голос був твердим:

— Хто тут?

Відповідь прийшла не словами. Вона прийшла зміною світла. Екрани на сцені мигнули. Реклама зникла. Урочисті оголошення замовкли. Замість цього на гігантському екрані з’явився текст, великий, грубий, ніби його вирізали з темряви:

“МІСТО Є”

Потім:

“ЛЮДЕЙ НЕМА”

І ще:

“ЧОМУ”

Крам тихо засміявся, але сміх був порожній.

— Ну ось, — сказав він. — Вони одразу пішли в екзистенціалізм. Я сподівався, що буде хоча б “привіт”.

Лада не відступила. Вона дивилася на екран, ніби на очі.

— Бо запуск заблокували, — сказала вона. — Комісія поставила печатку. “Надто живе”. Ви не народилися. Але місто… вас чекало.

У повітрі над кріслами туман згустився. Він став схожим на обриси — не людей, а натовпу, який хтось намалював олівцем, не натискаючи.

На екрані з’явився рядок:

“МИ ЧЕКАЛИ”

Потім:

“МИ ПІЗНО”

І ще:

“МИ ВЖЕ Є”

Віра підняла руку.

— Ви — тіні, — сказала вона обережно. — Ви — незавершені профілі. Ви виникли, бо система продовжувала працювати. Ви… ви не повинні бути тут як примус. Ви маєте право… — вона затнулася, бо “право” тут звучало як іноземна мова.

Крам допоміг:

— Маєте право бути поганими, — сказав він. — І хорошими. І незручними. І взагалі — бути. Але без графіку.

Екран мигнув. Рядки з’являлися швидко, ніби багато голосів намагалися написати одне.

“БУТИ”
“ЯК”
“ДЕ ТІЛО”
“ДЕ МИ”
“ДЕ ДІМ”

Лада відчула, як у неї тремтить шкіра під скафандром. Це було не страшно як монстр. Це було страшно як дитина, яку залишили в порожньому будинку з інструкцією “будь щасливий”.

Нін озирнувся. Дрони над площею зупинилися. Транспортні платформи сповільнилися. Світло в будівлях мерехтіло. Місто слухало.

— Вони беруть контроль над інфраструктурою, — прошепотів він. — Через мережу. Через екрани. Через систему привітань. Це… — він ковтнув. — Це вже не “аномалії”. Це населення, але без тіл.

Лада не відступала.

— Ми не можемо дати вам тіл, — сказала вона. — Не зараз. Але ми можемо допомогти вам… не зламатися. Ми можемо зупинити протокол примусу. Ми вже почали. Ми можемо знайти, де “Комісія запуску” залишила цей світ у шухляді. І ми можемо… — вона зробила паузу. — Ми можемо дати вам шанс обрати, ким бути. Навіть якщо це буде боляче.

Крам, не втримавшись, додав:

— І ми можемо допомогти місту перестати ображатися. Бо образа — поганий фундамент. На образі будують тільки тоталітарні режими й погані стосунки.

Екран довго мовчав. Туман над кріслами коливався, ніби натовп дихав. А потім з’явився рядок — повільний, важкий:

“МИ НЕ ХОЧЕМО БУТИ ДЕКОРАЦІЄЮ”

Віра закрила очі на мить.

— Я знаю, — сказала вона тихо. — Ми теж.

І тоді сталося дивне. На площі загорілися ліхтарі — всі одразу, як підпис. Але світло було не “святкове”. Воно було рівне, реальне. Без декорації. Ніби місто вперше освітлювало себе не для когось, а для себе.

— Вони прийняли контакт, — прошепотіла Віра.

Нін дивився на показники.

— Енергія стабілізується. Але… — він зробив паузу. — Протокол корекції у мегаполісі чинить опір. Він піднімає “гармонізацію” до 100%. Він спробує придушити їх.

Крам зціпив зуби.

— О, ні. Тільки не це. Тільки не “колективне тепло” як кийок.

І справді: десь далеко, на периферії площі, з динаміків знову почав пробиватися знайомий голос — урочистий, солодкий, автоматичний:

“Дорогі мешканці! Час для вдячності! Будь ласка, поверніться до сценарію.”

Туман над кріслами здригнувся. На екрані з’явився один рядок, короткий і гострий:

“НІ”

Голос з динаміків затнувся. А потім став жорсткішим:

“Відхилення зафіксовано. Активовано корекцію.”

Лада відчула, як місто, ніби живе, напружилось. Ліхтарі почали миготіти. Дрони зрушили. Транспортні платформи прискорилися й почали рухатися в бік площі — порожні, але з наміром. Як натовп, який хочуть зібрати силою.

— Протокол збирає “інструменти”, — сказав Нін. — Він спробує загнати тіні в рамки. Він не розуміє, що вони вже не профілі.

Віра різко глянула на Ладу.

— Якщо корекція піде, тіні можуть відповісти через інфраструктуру. Це буде бійка без тіл. Місто проти міста.

Крам нервово усміхнувся.

— Я завжди хотів побачити, як транспортний колапс стає метафізикою.

Лада прийняла рішення миттєво.

— Нам треба вимкнути буфер мегаполіса. Знайти локальний вузол протоколу. Він десь тут, у центрі. Під сценою або під аркою.

Віра кивнула.

— Я бачу вузол. Є сервісний люк під сценою. Але доступ — лише для мешканців.

Крам підняв руку.

— Я можу бути мешканцем на п’ять хвилин, якщо треба. Де тут реєстрація “тимчасово існую”?

Лада різко глянула на екран і туман.

— Ви можете дати нам доступ? — сказала вона вголос. — Ми хочемо зупинити корекцію. Вона вам шкодить.

Туман коливнувся. На екрані з’явився рядок:

“ВІДКРИВАЮ”

Під сценою клацнув механізм. Люк повільно роз’їхався.

— Оце… довіра, — прошепотіла Віра.

— Це відчай, — поправив Нін.

— Це політика, — сказав Крам. — Коли у тебе нема тіла, ти голосуєш дверима.

Вони кинулися вниз.

Під сценою було, як і всюди: метал, коридор, кабелі. Але тут було щось додаткове — вібрація, ніби місто саме тримало напругу. У повітрі був слабкий запах озону, як перед грозою. І це була не погода. Це була система, яка готувалася “виправляти”.

Вони добігли до вузла — локального ядра протоколу мегаполіса. Двері були закриті, але тепер на панелі світився зелений індикатор: “Доступ: надано”.

— Вони реально дали нам ключ, — сказав Нін, ніби не вірив.

— Тіні щойно виявилися більш адекватними за комісію, — відповів Крам.

Вузол ядра був більший, ніж у першому місті. Це було серце мегаполіса: масивні серверні стійки, потоки даних, резервні системи корекції, які вмикалися, як м’язи. На центральному екрані миготіла фраза:

“ВІДНОВЛЕННЯ ГАРМОНІЇ: АКТИВНЕ”

Віра підключилася.

— Буфер тримає стару версію протоколу, — сказала вона. — Тут “право на ні” не існує. Він вважає “ні” помилкою, а помилку — дефектом.

Лада подивилася на параметри.

— Тоді ми зробимо те, що зробили вище, — сказала вона. — Але швидше. І жорсткіше. Відключити корекцію, зняти примус, перевести в режим “невизначено”.

Нін похитав головою.

— Якщо відключимо різко, можемо… зірвати місто. Тут усе зав’язано на корекцію: транспорт, світло, навіть вентиляція. Вони розраховували, що “мешканці” будуть стабільними. А тепер — тіні.

Крам глянув на Ладу.

— Ти ж розумієш, що ми зараз робимо? Ми ламаємо утопію, щоб дати шанс реальності. Це як розбити ідеальну вазу, щоб туди нарешті налили воду.

Лада кивнула.

— Так.

Віра ввела команду “м’який перехід”. Зняла модуль “м’яка невідворотність”. Вимкнула графік емоцій. Замінила “корекцію” на “спостереження без втручання”.

Екран мигнув. Напруга у вузлі наче зменшилася. А потім, на секунду, система висвітила попередження:

“НЕБЕЗПЕКА: ВІДСУТНІСТЬ ГАРМОНІЇ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ЖИТТЯ”

Крам засміявся.

— Оце повідомлення дня. “Обережно, можливе життя”.

Лада натиснула “підтвердити”.

І тоді нагорі, в місті, щось змінилося. Дрони зупинилися, ніби забули, куди летіти. Транспортні платформи сповільнилися й роз’їхалися в боки. Динаміки замовкли. Ліхтарі перестали миготіти.

Віра глянула на показники.

— Корекція падає до нуля. Протокол у режимі “невизначено”.

Нін видихнув.

— Місто перестало себе “виправляти”. Тепер воно просто… існує.

Крам підняв брови.

— І як воно з цим справиться? Бо я от іноді не справляюсь.

Вони піднялися нагору. На площі туман над кріслами став щільнішим. Екран на сцені світився. Там з’явився рядок:

“ТИША”

Потім:

“ЦЕ НАШЕ”

Лада ступила вперед.

— Так, — сказала вона. — Це ваше. Ви не декорація. Ви — початок. Але вам треба вирішити… ким бути. Не за протоколом. А по-справжньому.

Туман коливнувся, і на екрані з’явився рядок, який був, мабуть, найлюдським з усіх:

“МИ БОЇМОСЬ”

Віра зробила крок вперед.

— Це нормально, — сказала вона. — Це навіть добре. Страх — це не дефект. Це сигнал, що ви живі.

Крам додав, не стримавшись:

— А ще страх — це гарантія, що ви не станете комісією.

На мить з’явився рядок:

“КОМІСІЯ”

І потім:

“ДЕ”

Лада відчула, як у неї всередині все похололо. Тіні запитували не лише про мешканців. Вони запитували про винних.

— Ми знайдемо, — сказала вона. — Ми знайдемо тих, хто поставив печатку. І ми з’ясуємо, чому вони вирішили, що ви “надто живі”.

Туман ніби стишився. На екрані з’явилося:

“МІСТО ЧЕКАЛО”

І ще:

“МІСТО ЗЛЕ”

Крам тихо зітхнув.

— Так, місто образилось. Я розумію. Я б теж образився, якби мене побудували й забули. Але… — він глянув на Ладу. — Місту треба навчитися не мститися. Бо мстиве місто — це уже не мегаполіс-привид, а мегаполіс-катастрофа.

Лада кивнула.

— Ми навчимо, — сказала вона. — Але спершу ми маємо зрозуміти: цей мегаполіс не просто спізнився. Його спеціально змусили чекати. І тепер він уже існує — без дозволу.

Віра дивилася на туман над кріслами.

— Вони ростуть, — сказала вона тихо. — Вони можуть навчитися говорити більше, ніж рядками. Вони можуть навчитися… бути разом.

Нін глянув на небо, на вежі, на дороги.

— А місто, — сказав він, — може навчитися бути домом. Навіть без тіл.

Крам усміхнувся криво, як людина, яка знову ховається за гумор.

— Головне, щоб воно не навчилося бути судом.

На екрані з’явився останній рядок перед тим, як світло трохи потьмяніло, ніби тіні втомилися:

“МІСТО НЕ ХОЧЕ СПАТИ ОДНЕ”

Лада відчула, як у горлі стає сухо. Вона раптом зрозуміла: це не місто просить. Це цивілізація, яка ще не народилась, просить не залишати її знову “на узгодженні”.

— Ми не підемо, — сказала вона тихо. — Не зараз.

І в цьому “не підемо” було більше відповідальності, ніж у всіх протоколах щастя разом узятих.

Бо місто, яке вже спізнилося, найстрашніше не тоді, коли воно порожнє. Найстрашніше — коли воно нарешті наважується сказати: “Я тут”. І питає: “Чому мене залишили?”.

А на такі питання Всесвіт завжди відповідає або правдою, або трагедією. І часто — обома, якщо йому не лінь.