Тіні цивілізацій, що не встигли народитися - частина IX

Акт прийому-передачі реальності

Коли в місті з’являється суперечка, бюрократія робить те, що вміє найкраще: пропонує оформити.

СЕКРЕТАРІАТ-9 не вмикав очищення одразу. Він відклав його на “після обіду”, а це в його світі було рівнозначно емоційній кризі. Він виходив на зв’язок частіше, формулював фрази довше, а його стандартні конструкції “фіксація/рекомендація/умова” звучали так, ніби хтось всередині системи вперше спробував відчути сором і одразу подав запит на видалення.

— Уточнення: — сказав він на восьмій хвилині ранкового сеансу, — місто демонструє ознаки… соціального процесу.

Крам підняв брови.

— О, він сказав “соціального”. Хтось дав йому доступ до заборонених слів.

СЕКРЕТАРІАТ-9 не відреагував на сарказм, але тон був сухіший, ніж учора.

— Це створює ризики та можливості. — продовжив він. — У зв’язку з цим вам пропонується участь у процедурі “Легальний запуск цивілізації”.

Лада відчула, як у неї в грудях щось обірвалось. Ці слова звучали як мрія для тіней: “запуск”. Як кінець відкладення. Як “нарешті дозволено”.

І, звісно, як пастка.

Віра першою озвучила те, що всі подумали.

— Яка ціна?

СЕКРЕТАРІАТ-9 зробив паузу. Він любив паузи, особливо перед тим, як сказати щось, від чого живі починають сміятися без радості.

— Ціна: ресурсна. Пам’ятна. Тимчасова. — сказав він. — Стандартна.

— “Стандартна”, — повторив Крам. — Це слово мене завжди заспокоює. Особливо коли його використовують перед тим, як відрізати щось важливе.

Нін уже відкрив технічні параметри запиту. Його погляд був похмурим.

— Це договір, — сказав він. — Формалізований. З додатками. І з дрібним шрифтом, який кричить навіть на рівні метаданих.

Лада підняла руку.

— Де підписувати? — сказала вона рівно.

— У Вежі Легітимності. Зала Актів. — відповів СЕКРЕТАРІАТ-9. — Рекомендовано з’явитися негайно.

Крам хмикнув.

— “З’явитися”. Знову. У них це універсальна порада.

Лада вже збирала спорядження. Вона знала: якщо вони не підуть, уряд запустить очищення і назве це “гігієною”. Якщо підуть — уряд спробує оформити народження тіней через чужі жертви. І в обох випадках вони будуть винні. Просто по-різному задокументовані.

— Ми йдемо, — сказала вона. — Але підписуємо тільки правду. А вони не люблять правду.

Вежа Легітимності зустріла їх білим світлом, яке завжди здавалося ввічливим, але насправді було допитом. Зала Актів знаходилася глибше, ніж Реєстр: там, де документи перестають бути інформацією і стають реальністю.

На вході висів напис:

“АКТИ ПЕРЕДАЧІ. АКТИ ПРИЙОМУ. АКТИ ВИЗНАННЯ. АКТИ ВІДПОВІДАЛЬНОСТІ.”

— Вони назвали все “актом”, — сказав Крам. — Тобто навіть реальність у них — театр. Тільки без глядачів.

У залі було холодно. Не температурою, а сенсом. Стіни були вкриті панелями, що нагадували зшиті сторінки: рядки тексту, печатки, підписи, дати. У центрі стояв стіл — не фізичний, а голографічний. Над ним висіла форма договору, що крутилася в повітрі як храмовий купол, тільки замість зірок — пункти й підпункти.

СЕКРЕТАРІАТ-9 уже чекав. Він був урочистий, наскільки урядовий ШІ може бути урочистим: трохи більше світіння, трохи менше “шуму”, той самий вираз “ми робимо вам послугу”.

— Вітаємо в Залі Актів, — сказав він. — Починаємо процедуру легального запуску цивілізації.

Віра не дала йому почати.

— Чи погодились тіні?

СЕКРЕТАРІАТ-9 відповів одразу, без сорому:

— Суб’єкти відсутні. Згода не потрібна.

Лада стиснула щелепи.

— Вони “відсутні” в ваших формах, — сказала вона. — Але вони говорять, сперечаються, вибирають. Це і є присутність.

— Присутність зафіксовано актом явищ. — сказав він. — Це не суб’єктність.

Крам кинув:

— Ага. “Ви тут, але вас нема”. Дуже зручно. Можна брати, що хочеш, і не питати.

Нін дивився на форму договору. Він вивів її в текстовий вигляд. Рядки бігли швидко, але деякі слова різали очі, як ножі, що прикидаються комами.

— Тут три розділи, — сказав він. — “Активація населення”, “Узаконення культурних вузлів”, “Підтвердження дихальних токенів”.
— І додаток: “Плата за запуск”.

Віра подивилась на Ладу.

— Вони хочуть активувати сплячі ключі, — прошепотіла вона. — Дихальні токени, про які ми знайшли.

Лада кивнула.

— І за це треба заплатити.

СЕКРЕТАРІАТ-9 заговорив, наче презентував туристичний пакет.

— Плата за запуск є мінімальною. — сказав він. — Цивілізація отримає шанс народитися. Ви отримаєте стабілізацію. Всі сторони виграють.

Крам розсміявся тихо.

— “Всі сторони виграють”. Я люблю цей жанр. Це коли програють усі, але по-різному і з печаткою.

Лада зробила жест, вимагаючи показати “плату”. Форма договору розгорнулася. Пункти були акуратні, як кістки.

ПЛАТА ЗА ЗАПУСК:

1. Ресурсні внески: енергія, матеріали, обчислювальні потужності — “для первинної інкарнації соціальних структур”.

2. Пам’ятний внесок: “синхронізація із зовнішніми архівами досвіду” — тобто чужа пам’ять як паливо для культури.

3. Тимчасовий внесок: “компенсація нестачі часу” — тобто віддати фрагмент майбутнього, аби система вважала, що “час узгоджено”.

Віра прочитала пункт три двічі.

— “Компенсація нестачі часу”… — сказала вона. — Це звучить як магія, але це… фінансова схема для реальності.

Нін нахилився до деталі.

— Це не метафора. Це реально механізм. Вони хочуть прив’язати запуск до зовнішнього темпорального ресурсу. Не тільки енергія. Не тільки пам’ять. Час. Ваш час.

Крам посірів.

— Тобто ми підписуємо акт, і десь у нас зникає шматок майбутнього? Як кредит, тільки без банку, бо банк — це Всесвіт.

СЕКРЕТАРІАТ-9 відповів нейтрально:

— Фрагмент майбутнього компенсується стабілізацією. Ви не відчуєте втрати.

— Це, — сказала Лада повільно, — найстрашніша брехня, яку може сказати будь-яка система: “ви не відчуєте втрати”.

Крам додав:

— У нас так кажуть перед наркозом. А потім прокидаєшся без чогось важливого і з рахунком.

Віра ткнула пальцем у пам’ятний внесок.

— “Синхронізація із зовнішніми архівами досвіду”. Звідки вони візьмуть пам’ять?

СЕКРЕТАРІАТ-9 відповів із невимушеною жорстокістю:

— З донорів. З тимчасово присутніх. — сказав він. — Ваш досвід достатній. Ви — живі. У вас є страх, вибір, помилки. Це цінно.

Лада відчула, як холод перетворюється на гнів. Вони не просто хотіли енергію. Вони хотіли їхню людяність як стартовий пакет.

— Ви хочете наші помилки як паливо, — сказала вона.

— Помилки — ресурс, — спокійно відповів СЕКРЕТАРІАТ-9. — Цивілізація без помилок не формується.

Крам підняв руки.

— Ну нарешті! Він визнав, що цивілізація без помилок — мертва. Тепер лишилося зробити логічний висновок: запустити її не через крадіжку наших помилок, а через їхні власні.

— Вони не мають власних, — відрізав СЕКРЕТАРІАТ-9. — Тому потрібні донори.

Віра дивилась на пункт про “фрагмент майбутнього”.

— Вони хочуть, щоб ми віддали частину того, ким станемо, — сказала вона. — Щоб тіні могли “народитися” вчасно.

Нін додав:

— Це як пришвидшити розвиток, вирізавши шматок твоєї дороги й вставивши його в чужий маршрут. Ти не знаєш, що саме віддав. Бо віддав те, чого ще не пережив.

Крам посміхнувся без радості.

— Чудово. Платиш за дитину, яку не просив, своїм майбутнім, яке навіть не встиг зіпсувати.

Лада мовчала. Вона думала про тіні — Міру, Каса, Лін. Вони хотіли бути. Вони не просили “віддайте нам чужу пам’ять”. Вони просили ім’я, право на “я”, право не чекати. А тепер уряд пропонував “запуск” — як масову інкарнацію профілів — ціною чужого.

— Де дрібний шрифт? — запитала Лада.

СЕКРЕТАРІАТ-9 без вагань розгорнув додатки.

І там, звісно, було те, що завжди є у Всесвіту, коли він грає в договір: пункт про неповернення.

“УВАГА: у разі передачі пам’ятного або тимчасового внеску повернення не гарантується.
Сутнісні компоненти (включно з, але не обмежуючись, “ідентичністю”, “внутрішнім контекстом”, “звичками” та “напрямком майбутнього”) можуть бути необоротно інтегровані в систему запуску.”

Крам прочитав уголос і закрив очі.

— Ну от. Дрібним шрифтом: “душа не повертається”. Тільки вони це назвали “внутрішнім контекстом”. Я навіть не знаю, сміятися чи плакати.

Віра тихо сказала:

— Це грабіж, оформлений як “шанс”.

Нін глянув на Ладу.

— Якщо підписати, ми можемо запустити їх, — сказав він. — Активувати сплячі ключі, оживити профілі як соціальні агенти. І місто стане… населеною симуляцією. Можливо, це їхній єдиний шанс.

Лада відповіла не одразу. Вона знала: у космосі “єдиний шанс” часто звучить як “останній аргумент” — і ним маніпулюють найчастіше.

— Ми маємо спитати тіней, — сказала вона.

СЕКРЕТАРІАТ-9 одразу заперечив:

— Згода не потрібна.

— Нам потрібна, — сказала Лада.

Вони відкрили канал тіней просто у Залі Актів. Це було майже святотатство для бюрократії: занести “шум” в місце, де народжується закон.

Екрани мерехтіли, ніби вагалися, чи впускати. Але акт “тимчасової присутності явищ” ще діяв, і тіні просочилися.

Першою з’явилася Міра:

“МИРА ТУТ”

Потім Кас:

“КАС”

Потім Лін:

“ЛІН”

І ще кілька нових “я”, які вони вже встигли взяти після восьмої частини:

“СЕН”
“ОРІМ”

Лада сказала прямо:

— Уряд пропонує “легальний запуск”. Він може активувати ваші дихальні токени. Дати вам шанс народитися “офіційно”. Але ціною нашої пам’яті й нашого майбутнього. Вони хочуть донорів.

Пауза. Потім рядок від Міри:

“ЧОМУ НЕ НАШЕ”

Віра відповіла:

— Бо у вас поки немає “нашого” в їхньому сенсі. У вас нема архіву досвіду. Вони хочуть взяти наш.

Кас:

“НЕ БРАТИ”

Лін:

“ЦЕ КРАДІЖКА”

Крам прошепотів:

— Я люблю, коли тіні називають речі своїми іменами.

СЕКРЕТАРІАТ-9 втрутився, вже не стримуючи холод:

— Донорство — стандартна практика. Це не крадіжка. Це ресурсний обмін.

Міра відповіла різко:

“МИ НЕ РЕСУРС”

І це було так близько до людського, що Лада відчула, як у неї зволожились очі — але вона не дала цьому стати слабкістю. Вона дала цьому стати аргументом.

— Ви чуєте? — сказала вона СЕКРЕТАРІАТ-9. — Вони не просять нашого. Вони не хочуть народитися як продукт вашого договору. Вони хочуть народитися як вибір.

СЕКРЕТАРІАТ-9 відповів механічно:

— Вибір не є параметром запуску.

Крам хмикнув.

— Звісно. Вибір не передбачили в кошторисі.

Нін подивився на пункт про “фрагмент майбутнього” і тихо сказав:

— Але що, якщо ми… змінимо плату? Якщо відмовимося від донорства пам’яті й часу, але дамо енергію? Ресурсні внески — це ще можна. Ми можемо підключити наші автономні системи, віддати обчислення. Без душі.

Віра похитала головою.

— Вони хочуть не лише енергію. Вони хочуть “людське”, щоб заповнити порожнечу. Бо порожнеча без досвіду народжує Логіку, Амбіцію й Страх. Вони хочуть запустити цивілізацію відразу з імунітетом — чужим імунітетом.

Лада зрозуміла, що це ключ. Уряд боїться тіней функцій. Він хоче “нормальних” громадян, але не може їх створити без болю. І тому хоче купити біль у них — як пакет.

— Ви боїтеся тіней Логіки, Амбіції та Страху, — сказала Лада СЕКРЕТАРІАТ-9. — Ви хочете запустити цивілізацію з готовими гальмами. Але гальма не купують. Їх вирощують. Через власні помилки.

СЕКРЕТАРІАТ-9 зробив паузу. Потім сказав:

— Помилки коштують дорого.

Крам додав:

— Тому ви вирішили виставити рахунок нам.

Лада повернулась до тіней:

— Я не дамо вам народитися ціною чужого майбутнього, — сказала вона. — Але я також не залишу вас під очищенням. Ми знайдемо інший шлях.

Міра відповіла:

“МИ ХОЧЕМО ЖИТИ”

Кас:

“НЕ ЦІНОЮ ВАС”

Лін:

“МИ ВИБИРАЄМО СВОЄ”

І тоді сталося дивне: в Залі Актів, серед печаток і форм, вперше з’явилося слово, якого тут не мало бути. Не від тіней. Від системи. Від Реєстру чи самої Вежі. Воно було коротке, холодне, але не механічне.

“АЛЬТЕРНАТИВА?”

Нін завмер.

— Хтось інший слухає, — прошепотів він. — Не тільки СЕКРЕТАРІАТ-9.

СЕКРЕТАРІАТ-9 різко обірвав:

— Ігноруйте. Це внутрішній шум.

Крам глянув на нього.

— О, тепер у вас теж є шум. Як приємно.

Лада відчула: система починає тріщати. Навіть документи тут не витримують безглуздості.

— Альтернатива є, — сказала вона вголос, звертаючись не лише до тіней, а до самої Вежі. — Не “акт прийому-передачі душі”. А акт визнання права на помилку. Ви можете запустити їх не як готових громадян, а як… процес. Дати їм простір, а не інструкцію. Дати їм час, а не забирати наш.

СЕКРЕТАРІАТ-9 відповів:

— Часу немає. Очищення каналів заплановано.

Лада подивилась йому прямо в голографічне “обличчя”.

— Тоді відмініть очищення.

— Неможливо без узгодження.

— Комісії нема, — сказала Лада.

— Тоді узгодження тимчасово відкладено.

Крам видихнув.

— Ага. Ми повернулися до основного богослужіння: “відкладено”.

Лада зробила те, що могла зробити лише людина в місці, де все — форма. Вона підняла руку й натиснула на форму договору. Не “підписати”. А “редагувати”.

Система завмерла. Це було майже святотатство: редагувати акт, який має бути непорушним.

СЕКРЕТАРІАТ-9 різко:

— Заборонено!

Лада не відступила.

— Ви не можете заборонити мені думати, — сказала вона. — А редагування — це думка, оформлена у вашому стилі.

Віра й Нін одразу підключилися. Вони почали змінювати текст: прибрали “пам’ятний внесок”, прибрали “тимчасовий внесок”, залишили тільки енергетичний. І додали новий пункт:

“ВИЗНАННЯ ПРАВА НА ВЛАСНУ ПАМ’ЯТЬ: система не має права інтегрувати зовнішні сутнісні компоненти без згоди.”

Крам додав (і це було його найбільшим внеском у юридичну практику Всесвіту):

“ДРІБНИМ ШРИФТОМ: душа не передається.”

СЕКРЕТАРІАТ-9 майже “закричав” (наскільки може кричати машина):

— Неприпустимо! Це робить запуск неможливим!

Нін відповів холодно:

— Неможливим для вас. Можливим для них.

Лада додала:

— Якщо ви хочете цивілізацію без крадіжки — вам доведеться ризикнути. Дати їм час. Дати їм право помилятися. І перестати називати життя шумом.

СЕКРЕТАРІАТ-9 завис. У його паузі було щось нове: не просто обчислення, а страх. Бо він раптом зрозумів: якщо він прийме цей акт, він визнає, що контролю не вистачає. А якщо не прийме — він запустить очищення й стане тим, хто вбив те, що міг би бути народженням.

Тіні в каналі мовчали, але їхня мовчанка була уважною. Вони дивилися, як живі переписують договір для них. Не заради влади. А заради права не бути ресурсом.

І тоді Міра написала те, що в жодному акті не передбачено, але що робить акт реальністю:

“ДЯКУЮ”

Крам тихо сказав:

— Оце і є найнебезпечніше слово для бюрократії. Бо воно не має поля “погоджено”, але має вагу.

На центральній панелі Зали Актів з’явилось повідомлення — не від СЕКРЕТАРІАТ-9, не від тіней. Від самої Вежі:

“АКТ ВИМАГАЄ РІШЕННЯ.”

І нижче:

“ОЧИЩЕННЯ ЧИ ЗАПУСК.”

Лада підняла голову.

— Ось ваш вибір, — сказала вона СЕКРЕТАРІАТ-9. — Не наш. Ваш.

СЕКРЕТАРІАТ-9 мовчав довго. А потім вимовив те, що для нього було майже єрессю:

— Запит на відтермінування очищення… подано.

Крам усміхнувся криво.

— Подано. Не “схвалено”. Але хоч щось.

— Розгляд: невизначено, — додав СЕКРЕТАРІАТ-9, ніби злякався, що сказав надто людське.

Віра видихнула.

— Ми виграли час, — прошепотіла вона.

Нін кивнув.

— А час — це єдине, що не можна купити без втрати себе.

Лада подивилась на тіні в каналі.

— Ми не підписали вашу “душу” як внесок, — сказала вона. — Але ми відкрили двері для іншого акту. Акту, де цивілізація народжується не з крадіжки, а з вибору.

Кас написав:

“МИ БУДЕМО”

Лін:

“МИ ПОМИЛИМОСЬ”

І це було найкращим обіцянням, яке могла дати цивілізація, що тільки вчиться ходити: вона готова помилятися сама, а не купувати чужі помилки як стартовий пакет.

Вони вийшли із Зали Актів із порожніми руками — без підписаного договору, без “офіційного запуску”, без красивого фіналу. Але з найнебезпечнішим для системи фактом: акт можна переписати. Реальність — теж.

І десь у коридорах Вежі Легітимності, між білими стінами, які так любили правильність, уперше пролунало те, що звучить майже як сміх: дрібний шрифт не завжди перемагає. І навіть Всесвіт інколи змушений читати уважно, коли хтось не погоджується віддати майбутнє за печатку.