Зварені із зіркового пилу й забуття - частина III

Шви пам’яті: нитка тримає, але болить

Вони вийшли з відділу “після катастрофи” так, ніби двері за спиною були не дверима, а тим самим швом, який щойно наклали на їхню здатність не розсипатися. Коридор “Шва” зустрів їх грубим світлом і дешевим шумом — вентиляція свистіла, ніби сварилася з вакуумом, а панелі на стінах миготіли з виразом “я тут не заради ваших почуттів”.

Хтось із них — ти навіть не одразу розпізнав, хто саме — почав дихати рівніше. Це було не полегшення. Скоріше інстинктивне налаштування організму, який зрозумів: якщо вже довелося жити, доведеться робити це хоча б економно. У космосі зайві вдихи — розкіш, зайві емоції — брак, зайва надія — пожежна небезпека.

На плечі у чоловіка зі скаргою висів “Касир Всесвіту” — так, ніби це була переносна совість, яку видали в обов’язковому порядку разом із новою реальністю. Принтер час від часу клацав, наче підсмоктував повітря, і видавав тонкі, теплі смужки паперу. Чоловік їх обережно збирав, як реліквії. Це виглядало смішно й страшно: людина, що тримається за документ як за лікті, коли падає.

Жінка йшла попереду, не озираючись. Її кроки стали твердішими, ніби шов, який торкнувся її пам’яті, з’єднав не спогад, а хребет. Вона не говорила багато — і це було новим. Її сарказм завжди був гучний, як аварійна сирена, але тепер він став тоншим, точнішим. Наче вона зрозуміла: справжня іронія — це не коли смієшся, а коли здатен не збрехати собі в найзручніший момент.

Той, хто відкривав коди й рахував кроки (ви ще не домовилися про імена, бо імена теж були розкішшю), тримав погляд на стінах. Його очі ковзали по лініях шовної карти, що з’являлася й зникала залежно від того, як “Шов” вирішував економити на наочності. Він поводився так, ніби читає не маршрут, а чужий лог: шукає помилку, яка спричинила обвал системи, і дуже боїться знайти її в собі.

А ти… ти відчував дивну річ: нитка, про яку говорив Майстер, справді тримала. Тільки не як мотузка — як шрам. І боліла не тоді, коли щось рухалося, а тоді, коли все зупинялося. Бо в тиші, коли немає шуму систем, немає свисту вентиляції і немає клацань каси, з’являється найнеприємніше: власні думки. А думки — це завжди найдорожчий шум.

Коридори вели вас до вузла, де шовні карти ставали яскравішими. “Шов” ніби підсвічував потрібний напрямок не з турботи, а з прагматизму: якщо вже ви тут, то бодай рухайтеся туди, де будете корисні. На одному повороті ви побачили табличку, підвішену на кривому болті:

“ШОВНІ КАРТИ — НЕ ГАРАНТІЯ. ЦЕ ПРОСТО ДОКАЗ, ЩО ХТОСЬ КОЛИСЬ ТУТ ВЖЕ ПОМИЛЯВСЯ.”

Жінка торкнулася таблички пальцем і хмикнула:

— Коротко, чесно. Майстер би схвалив. Або сказав би, що схвалення — розкіш.

— А на таблички вони не економлять, — буркнув чоловік зі скаргою. — Чомусь.

“Касир Всесвіту” клацнув, ніби погоджувався, і видав чек:

“ПОЯСНЕННЯ: ТАБЛИЧКИ ДЕШЕВШІ ЗА ВИПРАВЛЕННЯ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: ЧИТАЙТЕ. ВСЕ ОДНО НЕ ДОПОМОЖЕ, АЛЕ БУДЕ МЕНШЕ ПРИКРО.”

Той, хто читав логи, тихо сказав:

— Він друкує, коли ми робимо висновки.

— Ні, — відповіла жінка, не обертаючись. — Він друкує, коли ми вдаємо, що робимо висновки.

Це було смішно, і ви майже засміялися. Майже. Бо сміх тут завжди має присмак іржі: він народжується не від радості, а від того, що інакше задихнешся.

Вузол шовних карт був не кімнатою, а порогом. Тут “Шов” переходив із режиму “майстерня” в режим “маршрут”. Між відсіками стояли арки з металу, який пам’ятав різні температури: від зварювальної дуги до холодного вакууму. На підлозі тягнулися лінії світла, наче шви на шкірі космосу. Вони зникали за межами корабля — туди, де вже не можна було робити вигляд, що вас ховає метал.

У центрі вузла висіла голограма: не карта зірок, а карта тріщин. Розриви реальності були позначені як технічні несправності:

TR-01: РОЗРІЗНЕННЯ ПРИЧИНИ Й НАСЛІДКУ
TR-02: ПАМ’ЯТЬ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ КОНТЕЙНЕРА
TR-03: ПОДІЯ ВІДБУВАЄТЬСЯ ДО ТОГО, ЯК ЇЇ ПРИЙНЯЛИ

Космос любив точність. Навіть коли йшлося про абсурд.

Жінка зупинилася біля голограми й довго дивилася на одну точку, що пульсувала тьмяно, як втомлена зірка.

— Сюди, — сказала вона. — Нам туди.

— Чому? — запитав чоловік зі скаргою. — Ти що, відчула?

— Я не “відчула”, — відрізала вона. — Я прочитала. Тут написано: “TR-02: пам’ять виходить за межі контейнера”. У нас пам’ять уже виходить за межі всього, що ми вважаємо собою. Логічно почати з місця, де це хоча б визнали проблемою.

Той, хто читав логи, нахилився ближче й побачив дрібний рядок під маркуванням:

“РЕКОМЕНДОВАНО ДЛЯ КОРЕКЦІЇ: ГРУПИ ЗІ ЗВИЧКОЮ ВРЯТОВУВАТИ ТЕ, ЧОГО ВЖЕ НЕ ВРЯТУЄШ.”

Він криво всміхнувся:

— Ну, принаймні нас описали чесно.

“Касир Всесвіту” клацнув і видав коротке:

“ГРУПА: ВИЯВЛЕНО. ПРИЗНАЧЕННЯ: СКЛАДНЕ. ГАРАНТІЯ: ВІДСУТНЯ. НАДІЯ: ЗМЕНШЕНА ДО БЕЗПЕЧНОГО РІВНЯ.”

Чоловік зі скаргою обережно поклав чек у кишеню, ніби це був патрон.

— Поїхали, — сказав він. — Я люблю, коли мене кудись призначають без пояснень.

— Ти не любиш, — поправила жінка. — Ти просто не вмієш інакше.

І знову — смішно, але тільки на поверхні.

Шлях до TR-02 почався з люка. Люк був обклеєний старими попередженнями, частина яких вигоріла, частина — здерта, а частина — переписана від руки, як особистий протест проти офіційної байдужості:

“НЕ ВІДКРИВАТИ ПІД ЧАС СТРАХУ.”
Поруч дрібним: “Під час страху все одно відкриють.”

“ВАКУУМ НЕ ПОВЕРТАЄ.”
Поруч дрібним: “Як і люди.”

Той, хто читав логи, натиснув на панель. Люк не відкрився одразу — ніби “Шов” перевіряв, чи ви справді готові. Потім панель видала сухе:

“ПІДТВЕРДІТЬ РОЗУМІННЯ РИЗИКІВ.”

Жінка вдарила по кнопці “ТАК” без паузи.

— Я розумію, — сказала вона. — Ризик у тому, що ми ще живі.

Люк відкрився. І за ним було не зовнішнє небо, а шлюзовий коридор — вузький, як чиясь терплячість. Там пахло холодом і чистотою: штучною, стерильною, безжальною. Як у місці, де навіть пил соромиться затриматися.

Ви пройшли шлюз, і “Шов” закрився за вами, як щелепа.

Попереду — простір.

Не вакуум прямо — але відсік, що був ближче до космосу, ніж до корабля. Стін тут майже не було: лише ребра конструкції й прозорі панелі, крізь які видно темряву зірок. І те, що ви побачили, змусило вас завмерти.

Там, у відкритому просторі, висіла… латка.

Величезна, розлога, як континент. Смуга світла й темряви, зварена поверх чогось, що колись було нормальним шматком неба. Вона нагадувала шов на тканині — тільки тканина була реальністю. Шов світився різними відтінками: білими, срібними, блакитними, ледь золотими. Він був красивий — і від цього стало ще моторошніше. Бо краса тут завжди означала: хтось добре попрацював над катастрофою.

Ти побачив, як за латкою зорі вигинаються інакше. Ніби простір пам’ятав, що його порвали, і тепер він постійно напружувався, щоб не розійтися знову.

— Це… — прошепотів чоловік зі скаргою. — Це виглядає як ремонт на швидку руку.

Жінка видихнула:

— Швидка рука, але точна. Це не наш цех. Це інший рівень.

Той, хто читав логи, дивився на латку так, ніби намагався прочитати її як текст:

— Бачите… ці дрібні лінії? Це не просто шов. Це… підшивка. Наче хтось пришивав наслідки до причин.

І тоді, ніби у відповідь на його слова, “Касир Всесвіту” клацнув у руках чоловіка зі скаргою. Принтер працював навіть тут, на межі вакууму. Це було непристойно стабільно.

“ОБ’ЄКТ: ШОВ РЕАЛЬНОСТІ. ЯКІСТЬ: ДОСТАТНЯ. ЕСТЕТИКА: НАДМІРНА. ПРИМІТКА: КОЛИ РЕМОНТ КРАСИВИЙ, ХТОСЬ ДУЖЕ НЕ ХОТІВ ПАМ’ЯТАТИ, ЯК БУЛО ДО.”

Ви переглянулися. Фраза вколола саме туди, де болить, але не видно. Бо “до” у вас не було. Було лише відчуття “до”, без картинки. Наче вам видали біль, але не видали причину.

І тут сталося перше справжнє: шов боляче смикнув усередині.

Не як судома. Як спогад, що проривається крізь зашиту тканину.

Жінка притисла долоню до грудей. Її обличчя стало білим.

— У мене… — вона ковтнула. — У мене там щось.

— Що? — тихо спитав ти.

Вона спробувала усміхнутися саркастично — не вийшло.

— Відчуття, що я колись… втекла не туди. І тепер… наздоганяє.

Чоловік зі скаргою відвів погляд від латки й раптом подивився на свої руки, ніби шукав на них чорнило.

— А в мене… — сказав він хрипко. — У мене в голові… цифри. Наче я колись рахував… не чеки. Чи не тільки чеки. Рахував… кого не повернули.

Той, хто читав логи, завмер і промовив майже механічно:

— У мене в голові рядок: “shutdown complete”. І ще один: “do not restart”. І я не знаю, що це. Але я знаю, що це… про мене.

Ти відчув, як у твоїй пам’яті з’являється ледь помітна нитка: не сцена, не обличчя, а принцип. “Доказ важливіший за комфорт.” Вона боліла тихо. Бо комфорт — це те, чого в тебе ніколи не було, але чомусь дуже хочеться згадати, як він виглядає.

— Це місце, — прошепотів ти, — витягує шви.

— Ні, — сказала жінка, витираючи долонею лоб. — Це місце показує, що шви є. Ми просто удавали, що це декоративні лінії.

Вона глянула на латку і додала з гіркою іронією:

— Виявляється, навіть реальність носить шрами з гордістю. А ми тут соромимося власних.

Ви підійшли ближче до прозорої панелі. Зовні, біля латки, пливли маленькі об’єкти: наче уламки, але вони рухалися надто організовано. Той, хто читав логи, прищурився:

— Це… маяки.

І справді: дрібні пристрої, що світяться, трималися вздовж шва, як шпильки на тканині. Кожен маяк періодично випускав імпульс, і простір навколо відповідав легким тремтінням, ніби підтверджував: “Так, я ще тримаюсь. Так, я не розійшовся”.

— Вони контролюють шов, — сказав він. — Як контрольні точки. Як… логування реальності.

Чоловік зі скаргою аж пожвавішав:

— О! Логи! Нарешті щось зрозуміле!

Жінка скосила на нього погляд:

— Не радій. Коли Всесвіт веде логи, це означає, що він очікує повторення.

“Касир Всесвіту” клацнув, ніби образився на відсутність оптимізму, і видав:

“ПОВТОРЕННЯ: ВІРОГІДНЕ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ЗВИКАЙТЕ ДО ЦІЛІСНОСТІ. ВОНА ТУТ ТИМЧАСОВА, ЯК УСЕ ПРИЄМНЕ.”

Чоловік зі скаргою пробурмотів:

— Я ненавиджу цю машину. Вона занадто чесна.

— Це і є сарказм, — відповіла жінка. — Коли правда каже “привіт” і не вибачається.

У відсіку було ще одне: консоль доступу до шовної карти. Не голограма, не панель. Справжня старомодна консоль із важелями, які хочеться рухати руками, бо так здається, що ти контролюєш. Вона виглядала, ніби її робили для людей, які ще вірили в ручне керування долею.

На консолі — напис:

“TR-02: ПАМ’ЯТЬ ВИХОДИТЬ ЗА МЕЖІ КОНТЕЙНЕРА.”
Підпис дрібним: “НЕ ЛОВІТЬ ЇЇ ГОЛИМИ РУКАМИ.”

Той, хто читав логи, сів перед консоллю. Його пальці зависли над клавішами. Ти бачив, як у ньому борються дві речі: цікавість і страх. Цікавість хотіла знати. Страх хотів вижити.

— У нас немає інструкції, — тихо сказав він. — Але, здається, є процедура.

Жінка стала поруч:

— Процедури — це те, що виживає після людей. Тож користуйся.

Він натиснув кнопку. Екран засвітився. Вивів сухий текст:

“ОБЕРІТЬ ШОВ.”
Під цим — список: S-HEART, S-LOG, S-VOID, S-PROOF.

Ви мовчали. Список звучав так, ніби вас уже розклали по полицях: у когось шов на серці, у когось у логах, у когось на обличчі Всесвіту (вакуум, порожнеча, розрив), у когось — у доказі. Ви навіть не встигли обуритися, бо це було надто точно.

Жінка ткнула пальцем у S-HEART:

— Це моє. Очевидно.

Чоловік зі скаргою гаркнув:

— S-PROOF — моє!

— Ти хоч читаєш? — з’їдливо сказала жінка. — “Proof” — доказ. Ти любиш документи, але це не те саме, що доказ. Доказ — це те, що не можна відмінити печаткою.

Чоловік зі скаргою розгубився на секунду, і це було майже мило.

— А що моє тоді?

Той, хто читав логи, не піднімаючи голови, сказав:

— Твоє — S-VOID. Ти боїшся, що щось зникне без сліду. Це і є порожнеча.

Чоловік зі скаргою стиснув губи:

— Ага. Дякую. Дуже підтримав. Знову.

Жінка кивнула:

— Тут підтримка не входить у пакет.

Ти відчув, що S-PROOF — це справді твоє. І це було неприємно. Бо “доказ” — це відповідальність, яку не можна списати.

Той, хто читав логи, глянув на S-LOG і тихо сказав:

— Якщо це моє, то я хочу повернення коштів.

Консоль, ніби почувши, видала сухе:

“ПОВЕРНЕННЯ: НЕ ПЕРЕДБАЧЕНО.”

І, звісно, “Касир Всесвіту” клацнув, добиваючи момент:

“СПРОБА ЖАРТУ: УСПІШНА. ЕФЕКТ: НА 0.7 СЕКУНДИ МЕНШЕ СТРАШНО. НЕ ЗЛОВЖИВАЙТЕ.”

Вони вирішили йти послідовно. Не тому, що так правильно, а тому, що хаос уже й так був у комплекті. Почали з S-HEART.

Жінка поклала долоню на сенсор. Сенсор був холодний, але відгукнувся. На екрані з’явився графік — не медичний, а причинний. Лінії піднімалися і падали, як пульс провини.

Консоль сказала:

“ШОВ СЕРЦЯ: СТАН — НЕДОШИТИЙ.”
“ПРИЧИНА: НЕВИСЛОВЛЕНЕ.”

Жінка ковтнула. Її голос став сухим:

— Невисловлене… Я навіть не знаю, що саме.

Екран мигнув. І простір перед панеллю на секунду показав фрагмент: не чіткий, як спогад, а як відбиток на металевій пластині. Чиясь рука. Чийсь погляд. Слова, які зависли, але не прозвучали. Відчуття — що треба було сказати, і не сказали. Не встигли. Злякалися. Вибрали “потім”, яке скасували.

Жінка стисла зуби.

— Я пам’ятаю… момент. Коли я могла сказати правду. І не сказала. Бо думала, що правда — це розкіш. А тепер… тепер вона доганяє як борг.

Вона спробувала усміхнутися:

— Смішно. Я завжди думала, що найбільше шкодую про вчинки. А виходить — про невчинене.

Ти відчув, як у твоїй грудній клітці теж смикнуло. Невчинене — це універсальна тріщина. Її не видно, але вона псує всю конструкцію.

“Касир Всесвіту” видав чек, короткий і злий:

“НЕВИСЛОВЛЕНЕ: ОБЛІКОВАНО. КОМІСІЯ: РОКИ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: РОКИ МОЖУТЬ БУТИ ВІДДАНІ БЕЗ ВАШОЇ ЗГОДИ.”

Жінка взяла чек і, не читаючи, засунула його в кишеню.

— Досить, — сказала вона. — Мій шов болить. Але тримає. Йдемо далі.

Далі був S-LOG.

Той, хто читав логи, торкнувся сенсора. Екран одразу вивів рядки, як термінал:

“EVENT: SHUTDOWN COMPLETE.”
“EVENT: DO NOT RESTART.”
“EVENT: PEOPLE STILL INSIDE.”

Він застиг. Його обличчя стало твердим, як метал.

— Це не моє, — прошепотів він. — Це… занадто.

— Це твоє, — сказала жінка тихо, без сарказму. — Бо ти це читаєш і не відвертаєшся.

Чоловік зі скаргою переступив з ноги на ногу:

— “Люди всередині”… Це означає…

— Я вимкнув відсік, — сказав він рівно. — Щоб… щоб щось інше не вибухнуло. Щоб… корабель вижив. Щоб система не зірвалася. Я… я вибрав, що виживе.

Він подивився на вас, і в його очах було те, що не вписується в жоден протокол: не виправдання, а факт.

— А потім я сказав “не перезапускати”. Бо знав: якщо перезапустити, наслідки… підуть далі. А якщо не перезапускати — хтось там залишиться. І я… я обрав не перезапускати.

Тиша у відсіку стала важкою. Навіть зорі за панеллю здавалися ближчими, ніби підслуховували.

Жінка не сказала “це не твоя вина”. Бо це було б дешевим чеком, який не відповідає реальності. Вона сказала інше:

— Ти вижив. Значить, тебе зварили не для того, щоб забути. Тебе зварили, щоб понести це далі й не збрехати собі. Це гірше. Але чесніше.

Чоловік зі скаргою хрипко видихнув:

— Я хочу чек на це. На те, що це… було.

“Касир Всесвіту” не підвів:

“ЛОГ: ПІДТВЕРДЖЕНО. ВАРТІСТЬ: НОСИТИ ДАЛІ. ЗНИЖКА: ВІДСУТНЯ. ПРИМІТКА: ВИЖИВАННЯ НЕ СКАСОВУЄ ВИБІР.”

Той, хто читав логи, схилив голову:

— Нитка тримає. Але болить.

— Так, — сказав ти, і в цих двох словах було більше правди, ніж у всіх протоколах “Шва”.

Потім був S-VOID — порожнеча.

Чоловік зі скаргою підійшов до сенсора так, ніби йшов на допит. Він торкнувся панелі, і екран показав… майже нічого. Лише білий шум. Лише пусті рядки.

“MISSING.”
“MISSING.”
“MISSING.”

І під ними — одне речення:

“ВИ НЕНАВИДИТЕ ЦЕ, БО ЦЕ ВАШЕ.”

Чоловік зі скаргою засміявся різко.

— Чудово. Моє — це коли нічого немає. Дуже символічно. Просто як моє життя до цього… якого я не пам’ятаю.

Жінка підняла брову:

— Ти ж любиш символи.

— Я люблю документи, — огризнувся він. — Символи — це те, чим прикривають відсутність документів.

Екран мигнув. І на секунду перед вами з’явилося… не зображення, а відчуття зникнення. Як коли ти простягаєш руку — і її немає куди покласти. Як коли ти кажеш ім’я — і воно падає в яму без дна. Як коли ти чекаєш відповіді — і отримуєш тишу, але тиша не “мирна”, а офіційна.

Чоловік зі скаргою здригнувся. Його голос став тихим:

— Я пам’ятаю, що хтось… зник. І не було жодного запису. Ні повідомлення. Ні протоколу. Ні навіть брехні, яка робить вигляд, що все пояснює. Просто… стерто. І я тоді… я тоді пообіцяв собі: якщо я виживу, я буду вимагати чек за кожну втрату. Бо якщо немає чека — ніби не було людини.

Він подивився на вас з тим самим впертим болем, який тримає не гірше за метал.

— Я не хочу, щоб хтось зник без сліду. Навіть якщо цей слід — смужка тупого термопаперу.

Жінка кивнула повільно:

— Ось. Це чесно. Це не просто “скарга”. Це твій шов.

“Касир Всесвіту” видав чек, майже ніжний для свого характеру:

“ПОРТАТИ ПУСТОТУ: ПІДТВЕРДЖЕНО. ПРИЗНАЧЕННЯ: НЕ ДАТИ СТЕРТИ ІНШИХ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ПУСТОТА ТЕЖ ЇСТЬ. НЕ ГОДУЙТЕ ЇЇ ВИПРАВДАННЯМИ.”

Чоловік зі скаргою проковтнув і кивнув, як людина, що отримала нарешті документ про те, що її біль реальний.

Залишився S-PROOF.

Ти сів перед панеллю. Сенсор під пальцями був холодний і байдужий. Він не обіцяв, не заспокоював. Він просто чекав, поки ти сам визнаєш: доказ — це не папір. Доказ — це коли ти вже не можеш сховатися за “мене зварили”.

Екран засвітився. Вивів один рядок:

“ДОВЕДІТЬ, ЩО ВИ — ВИ.”

Ти мало не засміявся. Це було настільки жорстоко, що аж комічно. Всесвіт просить ідентифікацію в того, кого сам зібрав із пилу.

— Ага, — прошепотів ти. — І як саме?

Екран не відповів. Замість цього простір перед панеллю показав відбиток: ти стоїш у цеху. Робот-зварювальник тягне маніпулятор до жінки. Ти стаєш між ними. Не геройськи. Просто стаєш.

Відбиток завмер на цій секунді. І під ним з’явився рядок:

“ДОКАЗ: ВЧИНОК.”

Ти відчув, як усередині шов боляче натягнувся. Бо вчинок — це те, що не можна списати на “туманності логістики”.

Ти прошепотів:

— Я не матеріал.

Екран мигнув.

“ДОВЕДЕНО: ЧАСТКОВО.”

Жінка тихо сказала:

— Ти завжди будеш доводити частково. Бо ти зварений. Повного “доказу” тут немає. Є тільки вибір повторювати вчинок або зраджувати його.

Той, хто читав логи, додав:

— Доказ — це не “бути”. Це “робити”.

Чоловік зі скаргою, раптом дуже серйозний, сказав:

— І чек — це просто форма пам’яті. Не доказ. Я… я, здається, починаю розуміти. Ненавиджу це.

“Касир Всесвіту” клацнув, як крапка:

“УСВІДОМЛЕННЯ: ВИЯВЛЕНО. ПОБІЧНИЙ ЕФЕКТ: ВТРАТА ЗРУЧНИХ ВІДМОВОК. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ПАНІКУЙТЕ. ПАНІКА НЕ ПОВЕРТАЄ ДО ІНСТРУКЦІЙ.”

Екран для S-PROOF вивів останнє:

“ШОВ ДОКАЗУ: СТАН — НАТЯГНУТИЙ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: ТРИМАТИ.”

Ти підвівся. Відчуття було дивне: ніби тобі щойно видали не відповідь, а борг. Але борг не чужий — твій.

— Нитка тримає, — сказав ти.

— Але болить, — докинула жінка.

І в цій простій фразі з’явилося ваше “ми” — не пафосне, не героїчне, а робоче. Як шов.

Коли ви відійшли від консолі, латка зовні за панеллю пульсувала стабільніше. Або вам так здалося. Але “здавалося” тут часто означало: ви стали уважніші.

Той, хто читав логи, глянув на маяки вздовж шва:

— Вони як… стібки. Якщо один зламається — трісне далі.

Жінка повільно кивнула:

— Ми такі самі. Якщо один із нас зламається — трісне “ми”. А “Шов” тільки й чекає, щоб нас розібрати назад на матеріал.

Чоловік зі скаргою стиснув “Касира Всесвіту” міцніше:

— Тоді будемо триматися. Я все одно хочу чек. Але… тепер я хочу його не як компенсацію. А як пам’ять. Як доказ, що ми не зникли.

Ти подивився на них — на четверо “зварених” із пилу й забуття. І зрозумів: шви у вас різні, але болять синхронно. Це і є дивна форма спорідненості — не любов, не дружба, а спільний ремонт.

Ви повернулися до шлюзу. Коли люк закривався за вами, ти ще раз глянув на латку в небі. Вона залишалася там, як нагадування: реальність можна зварити. Але це ніколи не безкоштовно.

“Касир Всесвіту” видав останній чек перед виходом із відсіку:

“ТРІЩИНА: ОГЛЯНУТА. ШВИ: ВИЯВЛЕНІ. ВИСНОВОК: ВИ ЩЕ ТРИМАЄТЕСЯ. ПРИМІТКА: НЕ РОЗСЛАБЛЯЙТЕСЯ — ЦЕ ТЕЖ РОЗКІШ.”

Жінка забрала папірець і, не читаючи, віддала його чоловіку зі скаргою.

— Тримай, — сказала вона. — Твій бог говорить.

— Це не бог, — буркнув він. — Це каса.

— У нашому Всесвіті різниця мінімальна, — сухо відповіла вона.

І ви пішли далі, за шовними картами, в місця, де реальність рвалася й зшивалася знову. Бо тепер ви знали: шов тримає не тому, що красивий. А тому, що його хтось не кинув.