Зварені із зіркового пилу й забуття - частина IV

Планета-склад: тут зберігають забуття оптом

Коли “Шов” виходив на траєкторію до “Комори”, корабель поводився так, ніби йому дали службове завдання з пунктом “не думати”. Навігаційні лінії на шовній карті тьмяніли, але не зникали, тримаючи маршрут, як тримає нитка — не красою, а впертістю. Зорі за ілюмінаторами були звичайні, що в космосі означає: десь поруч ховається щось дуже ненормальне.

Вони стояли в оглядовому відсіку — четверо зварених із пилу й забуття та один переносний фіскальний біль у вигляді термопринтера. “Касир Всесвіту” висів на ремені в чоловіка зі скаргою й виглядав так, ніби ось-ось попросить “піднести картку ближче”. Корабель тихо гудів, і в цьому гулі вже було менше цеху, більше дороги. Дорога — це завжди зрада стабільності, навіть якщо стабільність була огидною.

— Отже, “Комора”, — сказала жінка, дивлячись у темряву. — Планета-архів. Склад забуття. Я досі не впевнена, що це звучить гірше за “цех №0”.

— У цеху принаймні не продають амнезію оптом, — пробурмотів той, що читав логи. — Там просто відбирають без накладної.

Чоловік зі скаргою зробив рух, ніби поправляє ремінь, і “Касир” клацнув у відповідь — суто рефлекторно, як нерв.

Смуга паперу вилізла на два пальці.

“МІСЦЕ ПРИЗНАЧЕННЯ: КОМOРА. ОПИС: СКЛАД ПАМ’ЯТІ ТА ЇЇ ВІДСУТНОСТІ. ПОПЕРЕДЖЕННЯ: РОЗПРОДАЖ ЛЮДСЬКОГО. ЗНИЖКИ: СУМНІВНІ.”

— Люблю, коли мене заздалегідь лякають, — сказав чоловік зі скаргою. — Це як гарантія, тільки навпаки.

Ти не відповів. Тобі й так було чим займатися: у голові час від часу смикалася нитка “доказу”, і кожне таке смикання нагадувало: попереду місце, де доказ продають у коробках. Це звучало як профанація всього, що тримає тебе цілісним. Але космос давно спеціалізувався на профанаціях.

Планета з’явилася спершу як пляма — світла, стерильна, незатишна. Потім як куля з правильними, майже сором’язливими контурами. Потім — як деталь: величезні геометричні структури на поверхні, що блищали так, ніби їх щойно протерли від слідів чужих життів.

“Комора” була не “планетою” в романтичному сенсі. Це був склад, який випадково мав гравітацію.

На орбіті висіли кільця доків — не красиві, а функціональні. Як хомути на шлангу. По кільцях снували вантажні платформи. Вони перевозили контейнери — тисячі контейнерів. Кожен контейнер мав маркування, як серія вироку: цифри, коди, інколи короткі слова, які хотілося не читати.

Жінка прищурилася:

— Ти бачиш? Там на контейнері… “НІЖНІСТЬ / ВЕРСІЯ 2.1”. Це… серйозно?

Той, що читав логи, сухо відповів:

— Якщо вони фасують ніжність у контейнери, це означає, що її тут катастрофічно багато. Або катастрофічно мало. Обидва варіанти погані.

“Шов” причалив до одного з доків тихо, як провина. Шлюз відкрився, і вас зустрів запах… не металу й гару, як у цеху, а чистоти. Надто чистої. Так пахнуть місця, де регулярно стирають сліди.

Ви ступили на платформу, і одразу стало зрозуміло: тут усе побудовано так, щоб людина відчувала себе товаром ще до того, як вона це усвідомить. Під ногами — гладкий композит, який не залишає відбитків. Стіни — матові, щоб не бачити себе. Камери — відкриті, щоб не виникало ілюзій приватності. І всюди — вивіски.

Не рекламні. Інструктивні. Як таблички на дверях, тільки для душі.

“ЗАБУТТЯ — ЦЕ РЕСУРС.”
“ПАМ’ЯТЬ — ЦЕ ЗОБОВ’ЯЗАННЯ.”
“ІДЕНТИЧНІСТЬ — ВАШ ВИБІР (ЗА ДОДАТКОВУ ПЛАТУ).”

Жінка вголос прочитала останнє і хмикнула:

— Вони навіть вибір продають. Зручно. Хтось дуже не любить безкоштовну волю.

— Безкоштовне завжди підозріле, — пробурмотів чоловік зі скаргою. — Але я готовий посперечатися з будь-яким прайсом.

“Касир Всесвіту” клацнув, наче почув слово “прайс” і відчув поклик професії.

“ПОПЕРЕДЖЕННЯ: ЛОКАЛЬНА ФІСКАЛЬНА СИСТЕМА МОЖЕ ВВАЖАТИ ВАС НЕДОКУМЕНТОВАНИМИ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ СВАРІТЬСЯ З ОХОРОНОЮ. ОХОРОНА НЕ ПОВЕРТАЄ.”

Перед вами стояла стійка реєстрації. Висока, біла, без жодної ознаки людського тепла. За стійкою — істота, яка виглядала як людина, що вирішила бути інвентарним номером. На шиї у неї висів бейдж, де замість імені було написано: КОМІРНИК-ОПЕРАТОР / ЛІНІЯ 7 / ЗМІНА “БЕЗ ЕМОЦІЙ”.

Він подивився на вас так, як дивляться на нестандартну коробку: оцінюють габарити, ризики, можливість повернення.

— Мета візиту, — сказав він. Не “доброго дня”. Не “вітаю”. Мета.

Жінка відповіла першою, як завжди, коли треба говорити з системою, яка робить вигляд, що вона не жива:

— Нам потрібні шовні карти. І… доступ до пам’яті. Частково.

Оператор не здивувався. Дивуватися тут було недоречно.

— Купівля чи повернення?

Чоловік зі скаргою підскочив, наче йому підсунули улюблену гру:

— Повернення! Нам винні інструкцію! Нам винні чек! Нам винні—

Оператор підняв долоню. Жест був не агресивний, а процедурний.

— Повернення — за наявності первинних документів. Покажіть чек на власну пам’ять.

Настала тиша. Та сама, яку Майстер називав матеріалом, тільки тут її продавали як послугу.

Чоловік зі скаргою розгубився на секунду, а потім гордо підняв “Касира Всесвіту”, як святиню:

— Ось! У нас є каса!

Оператор повільно нахилився й подивився на принтер. Вираз його обличчя був як у людини, яка бачить старе божество з минулого століття: не захоплення, а легка огидна повага.

— Старий стандарт, — сказав він. — Приймається умовно. Застава — ваша відсутність претензій.

Жінка усміхнулася гостро:

— Ми щойно зварені. Претензії — наш базовий функціонал.

Оператор не відреагував. Сарказм тут був валютою низького номіналу: його брали, але не рахували.

— Тоді аванс, — сказав він. — Ви хочете забути чи згадати?

Запитання прозвучало просто. Саме так звучать найжорстокіші речі.

— А якщо ми хочемо… не купувати нічого? — тихо спитав ти.

Оператор подивився на тебе як на людину, яка питає, чи можна дихати без кисню.

— Можна, — сказав він. — Недовго. Тут все належить обліку. Якщо ви хочете зберегти те, що маєте, — оформіть зберігання. Якщо хочете віддати — оформіть утилізацію. Якщо хочете згадати — оформіть викуп.

— А якщо хочемо забути? — запитав той, що читав логи, і в його голосі було стільки втоми, що вона могла бути документом.

Оператор кивнув, ніби радів простому клієнту:

— Забуття оптом — дешевше. Забуття з доставкою — дорожче. Забуття з гарантією “не повернеться у снах” — преміум.

Жінка пирхнула:

— Гарантія, що не повернеться у снах… Це найцинічніше, що я чула сьогодні. А день ще молодий.

Оператор нахилився до панелі та ввів щось. На екрані перед вами з’явився меню-прайс, надто красивий для такої теми:

ПАКЕТИ “ЗАБУТТЯ”

1. Економ: стерти гостре, залишити тупе

2. Стандарт: стерти причину, залишити наслідок

3. Комфорт: стерти обличчя, залишити порожнечу

4. Преміум: стерти бажання згадувати

ПАКЕТИ “ПАМ’ЯТЬ”

1. Базовий: один фрагмент без контексту

2. Розширений: фрагмент + біль

3. Повний: фрагмент + біль + відповідальність

4. Подарунковий: фрагмент, який ви не просили

Чоловік зі скаргою витріщився:

— “Фрагмент + біль” — це в них бонус?

— Це в них чесність, — сказала жінка. — Не звикай.

Оператор додав сухо, як підсумок бухгалтерії:

— Якщо не хочете згадувати — сплатіть. Якщо хочете — доплатіть удвічі. Бо згадування збільшує ризики претензій.

“Касир Всесвіту” негайно підтримав місцеву філософію:

“КОМЕРЦІЙНА ЛОГІКА: ПІДТВЕРДЖЕНО. ЦІНА ПРАВДИ: ПОДВІЙНА. ЗНИЖКА НА СОВІСТЬ: ДІЄ ПОСТІЙНО.”

Ти відчув, як у грудях смикнув шов доказу. Місце, де продають пам’ять, ненавидить докази, бо докази — це основа претензій. А претензії — це витрати.

— Нам потрібні шовні карти, — повторила жінка. — І нам потрібні наші… вихідні дані.

Оператор кивнув:

— Тоді вам у сектор “ПЕРЕПАКУВАННЯ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ”. Там ви зможете… підібрати. Або продати.

— Продати? — перепитав ти.

— Те, що заважає, — сказав оператор. — Люди часто приносять туди сором, провину, імена. Купують натомість “легкість” і “новий старт”. Найпопулярніший товар.

Жінка відвернулася на секунду, ніби їй захотілося вдарити стіну. Але стіна була стерильна: вона не давала сатисфакції.

— Проводьте, — сказала вона.

Сектор “Перепакування” виглядав як торговий центр для душі. Високі стелі, м’яке світло, гладкі підлоги, безшумні візки для контейнерів. Тут було “приємно”. І саме тому — огидно.

Праворуч тягнулися ряди складів із прозорими стінами. За ними — контейнери. Контейнери з написами, які не повинні існувати в каталозі:

“СПОГАД ПРО ДОТИК”
“ПРОВИНА (ЛОКАЛЬНА)”
“ПЕРША БРЕХНЯ”
“ОБІЦЯНКА, ЯКУ НЕ ВИКОНАЛИ”
“СТРАХ ПЕРЕД ТИШЕЮ”

Ліворуч — каси, термінали, консультанти-алгоритми, які усміхалися голосом. Над одним із входів висів слоган:

“БУДЬ ХТОМ ХОЧЕШ. ЗА ДОГОВОРОМ.”

Чоловік зі скаргою аж зітхнув:

— У них тут рай для шахраїв.

— Ні, — відповів той, що читав логи. — Рай для втомлених. Шахраї завжди знайдуть спосіб без договору. А от втомлені платять, щоб їм перестало боліти.

Жінка зупинилася біля вітрини, де на екрані крутилася реклама без слів: людина натискає кнопку, і її обличчя стає “легшим”. Менше зморшок, менше тіні в очах. Менше… правди.

— Вони продають порожнечу як відпустку, — сказала вона. — І знаєш що? Я розумію, чому це купують.

— Ти хочеш? — обережно спитав чоловік зі скаргою.

Жінка подивилася на нього так, як дивляться на того, хто щойно торкнувся шва брудними пальцями.

— Я хочу, щоб перестало боліти, — сказала вона рівно. — Але якщо куплю забуття, біль просто змінить адресу. І виставить рахунок дорожче.

Ви йшли далі. Люди тут були різні — і підозріло схожі. Багато хто мав погляд, який буває у тих, хто щойно продав частину себе й чекає, коли стане легше. Дехто сміявся занадто голосно — як люди, які купили “пакет Комфорт” і тепер намагаються переконати світ, що це було мудрим рішенням, а не втечею. Дехто мовчав із таким полегшенням, ніби мовчання стало їхньою новою релігією.

Поруч проїхала платформа з контейнерами. На одному — великими літерами:

“ЗАБУТТЯ. ОПТ. ПАРТІЯ №18. ДЛЯ НОВИХ ІДЕНТИЧНОСТЕЙ.”

— “Паливо для нових ідентичностей”, — прошепотів ти, повторюючи слова оператора. — Вони реально це так називають.

— Бо так і є, — сказав той, що читав логи. — Нове “я” завжди працює на тому, що старе “я” не витримало.

І тоді “Касир Всесвіту” видав чек майже філософський:

“СПОСТЕРЕЖЕННЯ: ЛЕГКІСТЬ — ЦЕ КОЛИ ВИ ПРОДАЛИ ВАГУ. ПИТАННЯ: ХТО ТЕПЕР ЇЇ НЕСЕ?”

Чоловік зі скаргою подивився на папірець і знизав плечима:

— Хтось. Завжди хтось.

Слова прозвучали буденно. І від цього стало темніше.

Вам виділили “кабінет оцінки”. Так тут називали кімнату, де вирішують, скільки коштує те, що ти пережив. Кабінет був маленький, стерильний, з м’яким світлом і кріслом, яке намагалося бути комфортним. Комфорт тут був підкупом.

Навпроти вас — консультант. Не людина. Півпрозора фігура, яка змінювала форму залежно від того, що ви говорили. На грудях у неї значок: “ОЦІНЮВАЧ / ЛІЦЕНЗІЯ НА ТРАВМИ”.

— Вітаю, — сказав Оцінювач голосом, який мав бути теплим, але в ньому чулася бухгалтерія. — Ви прибули з “Шва”. У вас нестандартний профіль: часткова пам’ять, часткова збірка, наявність фіскального супроводу.

Він кивнув на “Касира Всесвіту”, як на домашнього улюбленця, що може вкусити.

— Які послуги вас цікавлять?

Жінка сказала коротко:

— Доступ до шовних карт. І викуп… фрагментів. Не косметичних. Причинних.

Оцінювач зробив паузу, ніби рахував, скільки відсотків “людяності” можна вам показати без втрат для системи.

— Причинні фрагменти — дорогі, — сказав він. — Вони створюють запитання.

— Нам потрібні, — відповіла жінка.

— Тоді потрібна застава.

Чоловік зі скаргою вже відкрив рот, але Оцінювач випередив:

— Не гроші. Гроші — це для дрібних. Для причинних фрагментів потрібна застава у вигляді… готовності пам’ятати.

Той, що читав логи, криво усміхнувся:

— Це звучить як афера.

— Це звучить як реальність, — спокійно відповів Оцінювач. — Ми тут не вигадуємо болю. Ми його стандартизуємо.

Жінка втомлено кивнула:

— Добре. Що ви хочете?

— Оберіть, — сказав Оцінювач і вивів на екран чотири “кошики” — не для товарів, а для вас.

1. СЕРЦЕ — невисловлене

2. ЛОГИ — вимкнене

3. ПУСТОТА — зникле

4. ДОКАЗ — вчинок

— Ви вже позначені, — додав він. — Тут лише підтвердження.

— Це зручно, — сказала жінка. — Вони нас уже відсортували.

— Сортування — любов “Комори”, — відповів Оцінювач. — Любов теж можна купити. Але вона буде в контейнері, і ви це відчуєте.

Чоловік зі скаргою похмуро сказав:

— Я хочу “зникле”. Я хочу знати, хто зник.

Оцінювач кивнув:

— Можна. Викуп: подвійний.

— Чому подвійний?!

— Бо зникле — завжди чиясь провина, — відповів Оцінювач так просто, ніби читав прогноз погоди. — Провина підвищує ризик конфлікту. Конфлікт — витрати. Ви хочете витрати — ви оплачуєте.

Той, що читав логи, тихо сказав:

— Я хочу знати, кого я залишив у відсіку.

Оцінювач навіть не кліпнув:

— Логи з людським вмістом — потрійний тариф. Там не лише правда. Там наслідки.

Жінка стиснула щелепу:

— Я хочу знати, кому я не сказала правду.

— Це дешевше, — сказав Оцінювач. — Невисловлене — популярний товар. Багато хто повертається купувати його назад. Люди люблять дорого купувати те, що колись безкоштовно не вимовили.

Ти відчув, як шов доказу натягнувся. Оцінювач дивився на тебе.

— А ви?

Ти відповів повільно:

— Я хочу… контракт. Я хочу знати, хто мене зварив. І навіщо.

Оцінювач зробив паузу довшу.

— Це не фрагмент, — сказав він. — Це походження. Походження не продається. Воно… ліцензується.

Жінка різко засміялася — коротко, чорним сміхом:

— Ліцензується. Чудово. Всесвіт навіть народження здає в оренду.

“Касир Всесвіту” підтримав:

“ПОХОДЖЕННЯ: ЛІЦЕНЗІЙНИЙ ПРОДУКТ. ТЕРМІН ДІЇ: ДО ПЕРШОЇ КАТАСТРОФИ. ПРОДОВЖЕННЯ: ЗА ОКРЕМИМ ДОГОВОРОМ.”

Чоловік зі скаргою схопився:

— Це вже занадто! Де регулятор?!

Оцінювач спокійно відповів:

— Регулятор у відпустці. З часу першого вибуху. Вам це вже казали.

Жінка глянула на нього холодно:

— Добре. Ви дасте нам шовні карти?

— Дам доступ, — поправив Оцінювач. — Карти не належать нікому. Вони — інфраструктура розривів. Але доступ — за тарифом.

— Яким? — спитав ти.

Оцінювач усміхнувся голосом:

— Тариф простий: ви не маєте права “купувати” себе заново. Ви маєте право лише зшивати те, що вже є.

Жінка повільно кивнула:

— Це… навіть чесно.

— Чесність теж тарифікується, — сказав Оцінювач. — Але для вас сьогодні акція.

— Яка? — сухо спитала жінка.

— “Після катастрофи” завжди акції, — відповів він. — Бо клієнти або платять, або зникають.

Доступ до шовних карт виглядав як маленький браслет — тонка смуга металу, що липла до зап’ястка й одразу ж починала пульсувати. У кожного — своя частота. Ніби “Комора” підлаштовувала маршрут під вашу конкретну тріщину.

— Це трекер? — насторожено спитав той, що читав логи.

— Ні, — сказав Оцінювач. — Це нагадування. Трекер — це розкіш. Нагадування дешевше.

Жінка глянула на браслет:

— Він теплий.

— Бо він у вас на шві, — відповів Оцінювач. — Де болить — там гріє. Парадокс, який тут продають безкоштовно.

Потім почався “викуп”. Вам видали контейнери — маленькі, кишенькові, але важкі, як слова, які довго не говорили. На контейнерах не було написів. Лише коди. Бо називати це вголос — означало брати відповідальність. А відповідальність тут — найдорожча валюта.

Першою забрала свій контейнер жінка. Вона тримала його так, ніби це граната.

— Я не відкриватиму тут, — сказала вона. — Тут усе занадто чисте. Я не хочу, щоб моя правда стала їхнім товаром.

Оцінювач кивнув схвально:

— Гарна підозра. Знижка за здоровий цинізм — 0%.

Чоловік зі скаргою притиснув свій контейнер до грудей:

— Якщо там ім’я… якщо там людина… я хочу мати чек.

— Ви вже маєте, — сказав Оцінювач. — Ваш “Касир” працює. Але попереджаю: інколи чеки друкують не те, що було, а те, що ви здатні витримати.

— Це… — чоловік стиснув зуби. — Це вже майже брехня.

— Це сервіс, — відповів Оцінювач. — Брехня — преміум.

Той, що читав логи, тримав свій контейнер віддалік, ніби він гарячий:

— А якщо я відкрию і… не зможу?

— Тоді купите забуття, — сказав Оцінювач. — Пакет “Стандарт”. Дуже популярний серед тих, хто хоче правду, але не хоче наслідків.

Ти тримав браслет і відчував: “Комора” не дала тобі походження. Вона дала лише ще один маршрут. І це було правильно по-своєму жорстоко: походження — не товар. Походження — вирок. Його не купують. Його або приймають, або намагаються продати назад.

Перед виходом Оцінювач додав, ніби між іншим:

— До речі. Якщо ви хочете не згадувати — сплатіть. Якщо хочете згадувати — доплатіть удвічі. Але якщо ви хочете бути — це найдорожче. І ми цього не продаємо. Це вам доведеться робити самостійно.

Жінка усміхнулася — цього разу справжньо, хоч і криво:

— Нарешті чесно.

Оцінювач нахилив голову:

— Ми не бездушні. Ми просто вміємо рахувати.

Коли ви вийшли з сектора “Перепакування”, “Комора” зустріла вас тим самим м’яким світлом і тією самою стерильною тишею, яка намагалася бути комфортом. Але тепер у вас були контейнери. Тепер у вас були браслети. Тепер у вас були… покупки.

І це було найгірше. Бо ви не хотіли бути клієнтами власного життя.

Ви сіли в невеликій транзитній зоні — лавки там були гладкі, без подряпин, без історій. Люди навколо говорили тихо, як у бібліотеці. Це було місце, де забуття купують так само буденно, як воду.

Жінка подивилася на вас:

— Ми відкриємо це на “Шві”. Не тут.

— Чому? — спитав чоловік зі скаргою.

— Бо тут усе одразу стає товаром, — сказала вона. — Я не хочу, щоб моє “невисловлене” стало їхнім “пакетом”.

Той, що читав логи, кивнув:

— А я не хочу, щоб моє “do not restart” стало їхньою акцією.

Ти подивився на свій браслет. Лінія шовної карти пульсувала. Маршрут ішов далі — у глибші тріщини. Комора була лише зупинкою, де вам продали право боліти точніше.

“Касир Всесвіту” клацнув востаннє на “Коморі” й видав чек, який виглядав як вирок, але прикидався підсумком:

“ТРАНЗАКЦІЯ: ВИКУП ФРАГМЕНТІВ. РЕЗУЛЬТАТ: БІЛЬШЕ ПРАВДИ, МЕНШЕ СПОКОЮ. ПРИМІТКА: СПОКІЙ — ПІДРОБКА, ЯКЩО ЙОГО КУПИЛИ.”

Чоловік зі скаргою повільно склав папірець і сказав тихо:

— Я все одно ненавиджу, що за це треба платити.

Жінка відповіла сухо:

— Не плати. Просто пам’ятай. Це дорожче, але хоча б твоє.

Ти дивився на “Комору” крізь прозору стіну транзитного купола: нескінченні ряди контейнерів, платформи, маркування, стерильна логіка. Планета-склад, де забуття фасують оптом і продають, як паливо. І раптом ти зрозумів: найбільший жарт тут навіть не чорний. Він практичний.

Забуття продають, щоб люди могли вигадувати себе заново. А вас зварили — щоб ви не могли вигадуватися. Щоб ви були швом, який тримає реальність, хоч би як боліло.

І ви полетіли назад до “Шва” — з контейнерами в кишенях, з браслетами на зап’ястках, з чеками, які не замінять людей, але бодай не дадуть їм зникнути без сліду.

Бо якщо вже Всесвіт торгує забуттям, хтось має торгувати правдою. Без знижок. Без гарантії. Без милості.