Зварені із зіркового пилу й забуття - частина IX

Забуття з іменем: найдорожча валюта — вибір

Після Ковальні зіркового пилу “Шов” плив інакше. Не швидше і не повільніше — просто інакше. Ніби корабель, який усе життя збирав уламки, раптом зрозумів, що уламки не повинні бути красивими, щоб бути міцними. У коридорах стало більше тиші, але не купленої, не стерильної — своєї. Тієї, що виникає, коли ніхто не удає, що “все нормально”, і тому все… стає бодай чесним.

Жінка перестала сміятися “для виживання” й почала сміятися “для контакту”. Це були різні звуки. Чоловік зі скаргою перестав тримати “Касира Всесвіту” як святиню й почав тримати його як інструмент — як молоток. Той, що читав логи, перестав ковтати тиск мовчки й почав говорити короткими фразами, як Майстер-Зварник: не тому, що “не можна довго”, а тому, що довге — це розкіш, яка розтікається, коли в тебе тріщина.

А ти… ти відчував, що шов доказу більше не схожий на кайдани. Він став мотузкою, яку можна тримати й нею ж нею ж витягувати. Ти не став “цілим”. Ти просто перестав удавати, що цілість — це норма.

І саме тому Всесвіт вирішив підкинути вам наступне: не біль, не Колектора, не форму для скарги, а щось значно підступніше. Вибір.

Бо біль — це податок. Брехня — це кредит. А вибір — це валюта. І найстрашніше, що цю валюту ви платите не комусь. Ви платите собі.

Браслети шовних карт пульсували. Маршрут вів у сектор, який на внутрішніх схемах “Шва” позначався фразою, що звучала як знущання:

“ЗАБУТТЯ / КЕРУВАННЯ ДОСТУПОМ.”

Жінка прочитала і повільно сказала:

— Забуття з… керуванням доступом.

Чоловік зі скаргою вигукнув:

— Я ж казав! Це система! Це не “випадковість”! У будь-якої біди є адмін-панель!

Той, що читав логи сухо відповів:

— У будь-якої біди є SLA. Просто ти його не бачиш.

“Касир Всесвіту” клацнув, ніби хтось дав йому причину жити:

“НАПРЯМОК: ЗАБУТТЯ (КЕРОВАНЕ). ПОПЕРЕДЖЕННЯ: РИЗИК ВІДНОВЛЕННЯ ВСЬОГО. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ПОВЕРТАЙТЕ ПАМ’ЯТЬ ОПТОМ.”

Жінка подивилася на чек:

— “Не повертайте оптом”. Оце вже професійний підхід. Навіть каса знає: опт — зло.

— Опт — це коли тебе продавали, — буркнув чоловік зі скаргою. — І коли твоє забуття продавали теж.

— І коли твої імена стерли, — тихо додав той, що читав логи.

Це слово — “імена” — зависло між вами, як маленька куля. Не плазмова. Звичайна. З неї було важко ухилитися.

Двері в сектор “керованого забуття” були іншими. Не як на “Коморі”, де все було стерильно й прагматично. Тут двері виглядали як архівний сейф. На них були шари захисних панелей, а поверх — наклейки різних епох: “НЕ ВІДКРИВАТИ”, “ДОСТУП ЛИШЕ ДЛЯ АДМІНІСТРАЦІЇ”, “УВАГА: ПАМ’ЯТЬ МОЖЕ БОЛІТИ”, “НЕ ВИНЕН — НЕ ЧІПАЙ”.

Хтось навіть наклеїв маленьку табличку з іронічним написом:

“ЗАБУТТЯ ЗБЕРІГАТИ В СУХОМУ МІСЦІ.”

Чоловік зі скаргою пирхнув:

— Вони бояться вологи. Сльозі, наприклад.

Жінка погладила панель і сказала:

— Не смійся. Тут може бути відповідь на “хто”.

Той, що читав логи нахилився до роз’єму на боковій стінці.

— Тут є порт, — сказав він. — Схожий на старий адміністративний.

Ти глянув на нього:

— Ти можеш?

Він кивнув:

— Я читаю логи. Це майже те саме, що читати чужі паролі. Просто совість у мене… не оплачена.

Жінка сухо відповіла:

— Совість у нас у всіх тепер на підписці.

Він підключив кабель. Панель загорілася, і на старому екрані проступив текст. Не красивий. Простий. Але від нього одразу стало холодно в грудях.

“WELCOME TO FORGETTING MANAGEMENT SYSTEM.”
“AUTH REQUIRED.”
“CHOOSE METHOD: 1) ADMIN KEY 2) MEMORY SEAM 3) TEAR TOKEN.”

Чоловік зі скаргою округлив очі:

— “Tear token”?! Тобто… сльоза — це ключ?

Жінка глузливо посміхнулась:

— Колектор збирав не “валюту”. Він збирав доступ.

Той, що читав логи стис губи:

— Це гірше. Це означає, що наш біль — частина їхньої системи авторизації.

Ти відчув, як у тебе всередині піднялася злість. Не гаряча, а холодна. Така, яка не кричить, а ріже.

— Використовуй “memory seam”, — сказав ти. — Шов.

— Це може зламати, — тихо попередив він.

— У нас і так все зламане, — сказала жінка. — Питання тільки, чи ми перестанемо прикидатися.

Він натиснув “2”.

Екран мигнув. І тоді на браслетах у всіх чотирьох з’явилися ті самі штрих-коди, що були перед Колектором. Але тепер вони не виглядали як борг. Вони виглядали як ключі доступу. Ви були не “користувачами”. Ви були “записами”.

Панель написала:

“SEAM SIGNATURES DETECTED.”
“ACCESS LEVEL: SURVIVOR.”
“LIMITATIONS: FULL RESTORE MAY CAUSE IDENTITY COLLAPSE.”
“PROCEED? Y/N.”

Чоловік зі скаргою знепритомнів би, якби мав час. Але час тут завжди був ресурсом, який Всесвіт списував без попередження.

— “Identity collapse”, — повторив він. — Вони так і пишуть. От прямо так.

— Принаймні чесно, — сказала жінка. — Новий маркетинг.

Той, що читав логи ковтнув:

— Це означає: якщо ми повернемо все — ми можемо розсипатися. Бо “все” включає те, що нас ламає.

— А якщо не повернемо… — тихо сказав чоловік зі скаргою, — ми втратимо частину назавжди.

Тиша в відсіку стала густою. Це був не “сектор ковальні”, де матеріал відображає. Це був сектор, де система вирішує. Тут тиша була як протокол: “оберіть опцію”.

Жінка подивилася на вас:

— Ми не будемо приймати рішення як “жертви”. Ми приймемо як “ми”.

Ти кивнув. І вперше за довгий час відчув: зараз ви справді команда. Не тому, що вас зварили разом, а тому, що вам доведеться вибирати разом.

— Йдемо далі, — сказав ти. — Але… обережно.

Після “Proceed: Y” двері сейфа відчинилися без звуку. Всередині не було кімнати. Була… структура. Як серверна. Як архів. Як склад. Але замість коробок — прозорі капсули. У кожній капсулі плавало щось, схоже на дим, але щільніше. Забуття. Різні його сорти. І на кожній капсулі — етикетка.

Етикетка мала текст. І текст мав… імена.

Чоловік зі скаргою зробив крок і зупинився, ніби вперся в невидиму стіну.

— Вони… назвали, — прошепотів він.

Жінка підійшла ближче. Вона читала етикетки, як вироки:

“FORGETTING: ‘KORIN’ / LABEL: INCIDENT 18 / ACCESS: DENIED.”
“FORGETTING: ‘MILA’ / LABEL: EVAC FAILED / ACCESS: SURVIVOR READ-ONLY.”
“FORGETTING: ‘SHTURM’ / LABEL: SHUTDOWN COMPLETE / ACCESS: ADMIN.”
“FORGETTING: ‘???’ / LABEL: BACKDATED MORAL PATCH / ACCESS: CONDITIONAL.”

— Це не просто архів, — сказав той, що читав логи. — Це база даних. Забуття — не випадковість. Забуття — керована функція.

Чоловік зі скаргою почав тремтіти.

— Міла… — повторив він. — Це… може бути ім’я.

— Це ім’я, — сказала жінка твердо. — Це не “missing”. Це ім’я.

Він притис руку до капсули, але одразу відсмикнув — ніби вона була гаряча.

На екрані збоку з’явилося повідомлення:

“WARNING: ACCESSING NAMED FORGETTING MAY TRIGGER FULL RECALL.”
“FULL RECALL MAY TRIGGER IDENTITY COLLAPSE.”

— Вони прямо попереджають, — прошепотів той, що читав логи. — І все одно тримають капсули під рукою.

— Бо це їхня влада, — сказала жінка. — Вони тримають доступ до того, ким ми були. І продають нам дозовано.

Чоловік зі скаргою раптом випрямився й сказав, як на суді:

— Це… незаконно!

Жінка глянула на нього:

— У космосі закон — це те, що має інтерфейс. Тут є інтерфейс. Значить, це закон.

— Я все одно подам скаргу, — буркнув він.

“Касир Всесвіту” клацнув, наче аплодував:

“СКАРГА №∞/0001: ДОДАТКОВІ ДОКАЗИ ЗНАЙДЕНО. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ СКЛАДАЙТЕ ЗАБУТТЯ У КОШИК.”

Жінка пирхнула:

— “Не складайте у кошик”. Я вмираю. Вони навіть тут думають, що ми “покупці”.

Ти дивився на капсули й відчував, як у тебе всередині зростає одне питання: якщо забуття має імена, то чиє ім’я на твоїй “прошивці”? Хто вирішив, що тобі треба мораль? Чи це була милість, чи контроль?

Одна капсула світилася трохи інакше. На ній було:

“BACKDATED MORAL PATCH / SUBJECT: PROOF-SEAM / ACCESS: CONDITIONAL.”

Ти відчув, як холод пройшов по спині.

— Це… моє, — сказав ти.

Жінка одразу підійшла:

— Не один. Не торкайся один.

Той, що читав логи глянув на екран:

— “Conditional access”. Значить, система дасть нам щось… але за умови.

Чоловік зі скаргою тихо прошепотів:

— Тут всюди умови. Навіть у пам’яті.

На центральному пульті архіву було меню. Хтось, очевидно, уявляв собі забуття як продукт, який можна “фільтрувати”.

FILTERS:

• By name

• By incident

• By payment method

• By “benefit”

• By “harm”

Жінка подивилася на пункти й сказала:

— Вони класифікують забуття за “корисністю”. Я хочу вдарити когось по обличчю. Якщо знайду обличчя.

— Може, це була “адміністрація реальності”, — буркнув чоловік. — У них же є підтримка.

— Так, — сказала жінка. — Підтримка вічності.

Той, що читав логи торкнувся меню “By payment method” і побачив список:

• Pain

• Lie

• Silence

• Archive debt

• Tear token

Він підняв очі:

— Колектор… це не окремий механізм. Це платіжний шлюз.

Ти відчув, як у тобі щось клацнуло: усі фрагменти склалися. Комора продавала забуття як продукт. Колектор стягував “токени” для доступу. Адміністрація реальності — інтерфейс, який робить вигляд, що є сервіс. А тут… тут ядро: система керування пам’яттю, яка має імена, етикетки, правила доступу. І це означало, що “зварили” вас не з випадкових уламків, а з дозованого матеріалу. Вас складали з того, що було зручно.

Жінка сказала, наче плюнула:

— Нас не просто зібрали з пилу. Нас зібрали з відфільтрованого пилу.

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Це як… зробити людину з набору “найкраще з минулого”. Але без права повернути решту.

Той, що читав логи глухо сказав:

— І якщо ми повернемо решту — ми можемо не витримати. Бо ми вже інші. Ми вже зшиті.

Це і був вибір: повернути все й розсипатися. Або відмовитися від частини назавжди й залишитися здатними рухатися.

І саме тут “Ковальня” дала вам основу: нове “ми”. Бо інакше ви б розійшлися. Один би натиснув “restore all”, інший би втеков. А тепер вам треба було прийняти рішення як команда.

Жінка підійшла до центрального пульта і сказала:

— Добре. Ми не будемо “повертати все”. Це звучить як самогубство під виглядом правди. Але ми не будемо й “відмовлятися від імен”, бо це те саме оптове знищення, тільки під виглядом прагматизму.

Ти кивнув:

— Потрібен… дозований доступ. Як шов. Не рвати, а шити.

Чоловік зі скаргою тихо сказав:

— Я хочу хоча б одне ім’я. Одне справжнє. Щоб “відсутність” перестала бути нулем.

Той, що читав логи додав:

— І я хочу знати… чи був люк єдиним. Чи я не один такий “вибір”.

Ви стояли над пультом, як над ножем.

На екрані миготіло:

“SELECT FORGETTING CAPSULE TO RESTORE.”
“LIMIT: 1 (SURVIVOR ACCESS).”
“NOTE: EACH RESTORE INCREASES COLLAPSE PROBABILITY.”

Жінка сухо сказала:

— О, вони дають нам “ліміт”. Як у тарифі. Прекрасно.

Чоловік зі скаргою зціпив зуби:

— Це не тариф. Це… охорона. Вони бояться, що ми згадаємо все й перестанемо бути керованими.

Ти відчув: він, можливо, правий. Але також — є інше: система могла реально боятися “колапсу”. Бо якщо вас зварили з дозованого матеріалу, повернення всього одразу могло знищити вашу здатність триматися. Реальність не любить різких “restore all”. Вона любить плавні патчі, навіть якщо вони мерзенні.

Жінка сказала:

— Ми виберемо не те, що “солодко”. Ми виберемо те, що тримає.

Вона глянула на того, що читав логи:

— Ти хочеш імена. Я теж. Але… може, почнемо з того, що несе менше вибуху.

Він кивнув:

— “Mila” — це емоційно. “Incident 18” — теж. Але… — він показав на одну капсулу, — ось.

Капсула мала етикетку:

“EVAC FAILED / SURVIVOR READ-ONLY / NAME: MILA.”

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Міла…

Жінка подивилася на вас:

— Ми беремо це? Ризик?

Ти згадав Колектора: “біль дешевший, брехня дорожча”. Згадав ковальню: “не маскувати позолотою”. Згадав адміністрацію: “вічність”. І зрозумів: якщо ви підете далі, не торкнувшись жодного імені, то ви збережете рух, але втратите сенс. Рух без імен — це просто втеча.

— Беремо, — сказав ти. — Але разом.

Жінка натиснула “Restore”.

Нічого не вибухнуло. Не було світлового шоу. Не було музики. Було гірше: тиша. Але не куплена. Тиша, в яку раптом увійшов голос.

Не гучний. Не драматичний. Просто голос, який колись говорив “я тут”.

— …Не відкривайте… — прошепотів він.

Ви всі завмерли.

Той, що читав логи побілів.

— Це… — він не міг договорити.

Голос продовжив, уривками, ніби через поганий канал:

— …там… вакуум…
— …не встигли…
— …смішно, правда?…
— …я думала, “евакуація” — це слово, а не жарт…

Жінка здригнулася. Чоловік зі скаргою притис руки до грудей.

— Це вона, — прошепотів він. — Це Міла.

Ти відчув, як шов доказу в тобі натягується. Бо тепер “евакуація failed” — не лог. Це голос. І голос був саркастичний. Навіть у моменті, коли людина… зникала.

— …якщо виживете… — голос став тоншим, — …не робіть вигляд, що це “нічого”…
— …і… якщо знайдете адміністрацію… передайте їм… — ледь чутний сміх, — …що я ставлю їм “одну зірку”…

Жінка закрила очі. Вона дихала повільно, як намагається не згоріти.

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Вона… навіть там… жартувала.

— Це не жарт, — тихо сказала жінка. — Це спосіб не розсипатися.

Той, що читав логи зціпив зуби:

— Я… я не один. Це не тільки мій люк. Це їхня система. Вони робили “евакуації” як процедури. А ми — як рядки.

На екрані пульта з’явилося:

“RESTORE COMPLETE (READ-ONLY).”
“COLLAPSE PROBABILITY: +7%.”
“THANK YOU FOR YOUR PAYMENT.”

Чоловік зі скаргою вибухнув:

— “ДЯКУЮ ЗА ПЛАТІЖ”?! Який платіж?!

Жінка втомлено відповіла:

— Наші нерви. Як завжди.

“Касир Всесвіту” клацнув, і цього разу чек був довгий, ніби й він відчував вагу імені:

“ІМ’Я: МІЛА. СТАТУС: ПОВЕРНУТО (ЧАСТКОВО). ВАРТІСТЬ: +7% РИЗИКУ. ПРИМІТКА: ТЕПЕР ВИ НЕ МОЖЕТЕ СКАЗАТИ “НЕ ЗНАВ”. ”

Це було найгостріше: тепер ви справді “не можете сказати”. Бо знання — це теж обов’язок. І в космосі обов’язок не має сервісної підтримки.

Жінка повернулася до вас:

— Це наш вибір. Ми заплатили ризиком. Але ми отримали ім’я. Тепер… — вона ковтнула, — тепер ми маємо нести це. Не як трофей. Як шов.

Ти кивнув. Бо відчував: з ім’ям “Міла” забуття перестало бути безликим. Воно стало раною з табличкою. Це болить. Але це також тримає реальність від розсипання в “нічого”.

Чоловік зі скаргою тихо сказав:

— Я хочу повернути ще.

Той, що читав логи одразу відповів:

— Не зараз. Якщо ми підемо в “restore all”, ми станемо попелом із документами.

Жінка додала:

— Ми не рятуємося оптом. Ми рятуємося дозовано. Це не красиво. Але це працює.

Ти відчув, як браслет знову пульсує маршрутом. Далі. Завжди далі. Але тепер ви йшли не просто “вперед”. Ви йшли з ім’ям. І це було небезпечно. Бо імена змінюють людей. Вони роблять вибір гострим. Вони не дають сховатися за “статистикою”.

На виході з архіву “керованого забуття” екран показав останнє повідомлення:

“REMINDER: SOME FORGETTING IS PERMANENT.”
“PERMANENT LOSS IS A FEATURE.”

Жінка подивилася на це й сказала:

— “Feature”. Вони навіть трагедію продають як фічу.

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Найдорожча валюта — вибір.

Ти тихо підтвердив:

— Ім’я — це теж вибір. Ми його повернули. Тепер… ми несемо.

І “Шов” повіз вас далі, тримаючи на борту не просто зварених із пилу, а зварених із пилу й відповідальності. А відповідальність, на жаль, не зберігається в контейнері. Вона зберігається в “ми”.