Зварені із зіркового пилу й забуття - частина V

Ремонт совісті під напругою: як не згоріти від правди

“Шов” повернувся з “Комори” так, ніби корабель не просто перевіз вантаж, а проніс на борту щось липке й невидиме. Стерильність складу не зникла одразу — вона ще деякий час стояла в коридорах тонкою плівкою, як запах антисептика після операції, яку ніхто не просив. Здавалося, навіть вентиляція стала чемнішою: гуділа тихіше, не свистіла, не гарчала, ніби боялася злякати правду, запаковану у ваші кишенькові контейнери.

Вони йшли мовчки. Це була не тиша з відділу “після катастрофи” — там вона була матеріалом. Це була тиша з “Комори”: куплена, упакована, зменшена до безпечної норми. Її хотілося здерти з себе нігтями, як етикетку, що прилипла до шкіри.

Чоловік зі скаргою притискав свій контейнер до грудей, як коштовність, яку можуть украсти навіть думки. Жінка несла свій контейнер у кишені, але так, ніби це була маленька граната з написом “правда”. Той, що читав логи, тримав свій контейнер віддалік, неначе він нагрівався від близькості до нього. Ти відчував свій браслет шовної карти, який пульсував на зап’ястку, і кожна пульсація звучала як запитання, що ще не народилося, але вже загрожувало спалити.

“Касир Всесвіту” теж відчував напругу. Він клацав частіше. Це було непристойно: навіть у тиші він друкував.

“ПОВЕРНЕННЯ НА БОРТ: ЗДІЙСНЕНО. ВАНТАЖ: ПРАВДА В КОНТЕЙНЕРАХ. РИЗИК: ПЕРЕГРІВ СОВІСТІ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ТОРКАЙТЕСЯ ОДРАЗУ.”

— Я ненавиджу, коли машина дає добрі поради, — пробурмотів чоловік зі скаргою.

— Це не добрі поради, — сказала жінка. — Це протипожежні. У нас всередині — проводка з пилу.

Той, що читав логи, зупинився біля стіни, де шовна карта світилася тонкою лінією, і тихо сказав:

— Мені здається, ми повинні відкрити контейнери. Інакше вони відкриються самі. У найнезручніший момент.

— Я за контрольовану катастрофу, — сказала жінка. — Це як мінімум естетично.

— Я за чек, — буркнув чоловік.

— Ти завжди за чек, — відповіла жінка. — Тільки тепер ти за чек, щоб не згоріти.

Вони дійшли до старого технічного відсіку — маленького, тісного, де пахло металом і втомою. Тут “Шов” був самим собою, без стерильних фокусів. Тут не продавали тишу. Тут її виробляли, коли ламалися вентилятори.

На столі лежали інструменти: дроти, затискачі, старий паяльник, який виглядав так, ніби ним ремонтували не тільки схеми, а й людей. Паяльник був підключений до блоку живлення, а блок живлення — до “Шва”. Це була метафора, яку не треба було придумувати. Вона просто лежала перед вами і нахабно вимагала бути поміченою.

— Ремонт совісті під напругою, — сказала жінка, дивлячись на паяльник. — Тепер уже офіційно.

Той, що читав логи, сів і поклав контейнер на стіл.

— Я відкрию першим, — сказав він. — Бо якщо я не відкрию, я все одно з’їм це вночі в снах. І тоді буде гірше.

Чоловік зі скаргою нервово переступив:

— Тільки… якщо там ім’я, ми… ми повинні це задокументувати.

— Ми задокументуємо, — сказала жінка. — Але не обіцяй собі, що документ замінить людину. Це найпідступніша зручність.

Він мовчки кивнув. Це було схоже на згоду, але зсередини. Як шов.

Контейнер відкривався не кришкою, а натиском. Наче пам’ять тут — не річ, а тиск. Той, що читав логи, приклав палець до сенсора. Контейнер тихо клацнув, і в повітря вийшло… світло.

Не яскраве. Зубчасте. Як спалах екрану, коли він вмикається після довгого вимкнення. І одразу — рядки. Логи. Сухі, прямі, без краси.

“EVENT: HATCH LOCKED.”
“EVENT: EVACUATION FAILED.”
“EVENT: REQUEST DENIED.”
“EVENT: SHUTDOWN COMPLETE.”
“NOTE: DO NOT RESTART.”

Він дивився на ці рядки так, ніби вони були вирізані на внутрішній стороні його повік.

Жінка тихо запитала:

— Тут є імена?

Він проковтнув.

— Ні. — Голос був рівний, але в ньому вже плавився метал. — І це найгірше. Бо без імен… це стає “статистикою”. Це стає “контентом”. Це стає “партією №18”. А я… я пам’ятаю, що там були люди.

Він підняв голову. Очі у нього були сухі. Це було страшніше за сльози.

— Я пам’ятаю звук. Не слова. Звук, коли хтось б’є у люк. І ти знаєш, що за люком… вакуум. І ти знаєш, що якщо відкриєш — все піде далі. І ти… ти вибираєш, хто стане “далі”.

Тиша в відсіку стала електричною. Ніби хтось оголив провід і поклав його на серце.

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Це не повинно бути без імен…

— Це і є система, — сказала жінка. — Система завжди намагається стерти імена. Бо імена роблять рахунки особистими.

“Касир Всесвіту” клацнув, і папірець вийшов довший, ніж зазвичай. Неначе він теж вважав, що тут потрібна офіційність.

“ЛОГ: ПІДТВЕРДЖЕНО. ІМЕНА: ВІДСУТНІ. ПРИЧИНА: ДЕШЕВШЕ СТИРАТИ, НІЖ ВИПРАВЛЯТИ. КОМПЕНСАЦІЯ: НЕ ПЕРЕДБАЧЕНА.”

Чоловік зі скаргою взяв папірець і притис до контейнера, ніби намагався “приклеїти” документом те, чого не вистачало.

— Я хочу… — сказав він хрипко. — Я хочу, щоб вони були не “відсутні”. Я хочу, щоб їх хоч хтось назвав.

Той, що читав логи, закрив очі.

— Я не знаю імен, — сказав він. — Але я знаю, що вони били у люк. Це мій шов. Він тримає. Але він палить.

Жінка кивнула, дуже повільно:

— Добре. Це перший пункт ремонту: не згоріти від того, що ти все ж таки пам’ятаєш.

Наступним відкрив свій контейнер чоловік зі скаргою. Він зробив це різко, наче боявся передумати. Контейнер клацнув, і повітря в відсіку потемніло. Не буквально — але відчуття стало важчим, як після поганої новини.

Вийшов фрагмент… порожнечі. Не “спогад”. Не “сцена”. Порожнеча як подія.

Ти відчув це, як якщо в кімнаті раптом зник стілець, на який ти збирався сісти. Як якщо ти вимовляєш ім’я — і язик не знаходить звуку. Як якщо ти пам’ятаєш, що любив, але не можеш згадати що саме.

Чоловік зі скаргою зціпив зуби:

— Я бачу… місце. Порожнє місце. І я знаю, що воно мало бути зайняте. Кимось. А тепер… там тільки “missing”.

Жінка сухо сказала:

— “Missing” — у них улюблене слово.

Він не почув. Він дивився крізь вас, ніби дивився в яму.

— Я пам’ятаю, що я… я шукав. Я ходив по коридорах. Я питав. Я вимагав записи. А мені відповідали: “немає”. “не зафіксовано”. “не в системі”. І тоді я… — він ковтнув, — я вперше зрозумів, що якщо немає документів, людина може зникнути так, ніби її ніколи не було. Це… це гірше за смерть. Бо смерть хоча б має слово.

Він раптом засміявся — коротко, без радості.

— Тепер я розумію, чому мене так перекосило на чеках. Я просто не хотів, щоб світ мав право робити вигляд, що нічого не сталося.

“Касир Всесвіту” клацнув. Цього разу — тихіше. Наче він теж не хотів звучати як клоун у траурній залі.

“ЗНИКНЕННЯ: ЗАФІКСОВАНО. ПРИЧИНА: НЕВІДОМА. ВПЛИВ: ТРИГЕР КОМПУЛЬСІЇ ДО ОБЛІКУ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ПЕРЕТВОРЮЙТЕ ОБЛІК НА КАЙДАНИ.”

Чоловік зі скаргою подивився на чек і прошепотів:

— Як не перетворити?

Жінка відповіла відразу:

— Облік має служити людям. Не люди — обліку. Якщо ти почнеш жити заради чеків, ти станеш таким самим контейнером, як на “Коморі”. Тільки з ногами.

Він кивнув, але було видно: це складніше, ніж будь-який космічний ремонт. Бо тут треба перепаювати не дроти, а звичку рятуватися контролем.

Жінка відкрила свій контейнер третьою. Вона зробила це обережно, як людина, яка знає: вибух — це теж форма правди.

Контейнер клацнув, і в повітря вийшов фрагмент… голосу. Не конкретні слова, а інтонація. Та сама інтонація, яку ти вже чув у собі: “Не обіцяй мені безпеку. Обіцяй мені правду”.

Жінка стояла нерухомо, ніби вона стала частиною корабля.

— Я пам’ятаю… людину, — сказала вона тихо. — Не обличчя. Але… присутність. Вона стояла навпроти, і я знала, що зараз треба сказати. І я… — вона посміхнулася криво, — я подумала, що правда — це занадто. Що я зламаю щось, якщо скажу. І я вибрала “потім”.

Вона подивилася на вас, і в її очах було те, що не купиш у “Коморі”: злість на себе, але не як самознищення — як нарешті чесна оцінка.

— І тепер я розумію, — сказала вона. — Я нічого не зберегла. Я просто відклала катастрофу. І це… це навіть смішно. Бо я завжди думала, що я практична. А виходить, я була боягузка з хорошим словником.

Той, що читав логи, тихо сказав:

— Це не боягузтво. Це людське.

Жінка різко глянула на нього:

— Не виправдовуй. Виправдання — це як ізоляційна стрічка. Можна намотати, але якщо там напруга, воно все одно плавиться.

Це була правда. Суха. Болісна. Але вона тримала.

“Касир Всесвіту” видав чек майже знущально короткий:

“НЕВИСЛОВЛЕНЕ: ВІДКРИТО. ВИСНОВОК: КАТАСТРОФА ВІДКЛАДЕНА НЕ Є СКАСОВАНОЮ. РЕКОМЕНДАЦІЯ: ГОВОРІТЬ ВЧАСНО. ТАК ДЕШЕВШЕ.”

Жінка взяла папірець і зім’яла його.

— Дякую, — сказала вона в порожнечу. — Тепер у мене ще й купон на сором.

Ти залишився останнім. І це було закономірно: доказ завжди приходить наприкінці, коли вже нікуди тікати. Ти поклав свій контейнер на стіл, і на секунду тобі захотілося зробити те, що роблять на “Коморі”: купити забуття. Пакет “Комфорт”. Стерти обличчя, залишити порожнечу. Не згоріти.

Але браслет шовної карти пульсував. Нитка тримала. Боліла. І це означало: ти ще не товар. Ти ще не здався.

Ти натиснув.

Контейнер відкрився, і в повітря вийшло не світло й не темрява, а… схема. Наче хтось наклав поверх реальності електричну плату. Доріжки, контакти, вузли. І серед них — позначка: “МОРАЛЬНИЙ КОМПАС / ВЕРСІЯ: ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ / СТАН: ПЕРЕПАЯНИЙ.”

Ти відчув удар у груди. Це був не спогад. Це було “заднім числом”.

— Мені… прикрутили, — прошепотів ти. — Мені прикрутили це… після.

Жінка уважно глянула:

— Поясни.

Ти ковтнув.

— Я бачу… як хтось бере моє “я” і додає туди принцип. “Доказ важливіший за комфорт”. Але це не просто фраза. Це… прошивка. Як модуль. Як паяний контакт. І я… я не знаю, чи це моє рішення, чи це… їхній страховий запобіжник. Щоб я не зламався. Або щоб я був корисний.

Той, що читав логи, тихо сказав:

— Тобі могли додати мораль, як запобіжник від хаосу.

Чоловік зі скаргою скривився:

— Як печатку. Поставили — і тепер ти “офіційно чесний”.

— Оце було б смішно, — сказала жінка. — Якби не було так правдоподібно.

Схема в повітрі почала змінюватися. Доріжки пульсували, і ти відчув, як реальність навколо хрустить, як дешевий пластик. Наче “Шов” не витримує того, що ви робите. Наче корабель сам — теж моральний компас, який перепаюють під напругою.

— Реальність… реагує, — сказав ти.

— Бо щирі питання — це коротке замикання, — відповіла жінка.

І тоді ти зробив його. Перший щирий пункт, який не був куплений у “Коморі”, не був надрукований “Касиром”, не був нав’язаний Майстром.

— Якщо мені прикрутили мораль заднім числом… — ти вдихнув, — то чи маю я право називати себе собою?

Тиша стала такою густою, що здавалося, її можна різати.

І “Касир Всесвіту” вперше за весь час… не клацнув одразу. Наче навіть він не мав готового чека.

Той, що читав логи, відповів першим:

— Право — це теж розкіш. Але вибір у тебе є.

Жінка додала:

— Ти не є “собою” тому, що це написано в прошивці. Ти є “собою”, коли ти все одно робиш вибір, навіть знаючи, що твої дроти могли бути припаяні чужими руками.

Чоловік зі скаргою хрипко засміявся:

— Ну, якщо нас усіх зібрали без гарантії, то хто взагалі “собою”? Це як вимагати сертифікат автентичності на пил.

— Саме, — сказала жінка. — І все ж ми вимагаємо. Бо інакше нас продадуть оптом.

Схема в повітрі раптом спалахнула. І ти відчув у собі — не спогад, а імпульс. Не картинку. Не ім’я. Лише відчуття: хтось колись сказав “додати модуль совісті”, і це було не милосердя. Це було управління ризиками. Але навіть якщо це так, навіть якщо мораль — “прикручена”, вона все одно болить. А те, що болить, зазвичай справжнє. Принаймні настільки, наскільки може бути справжнім щось у Всесвіті, який торгує забуттям.

“Касир Всесвіту” нарешті клацнув — повільно, ніби друкував через опір.

“ПИТАННЯ: ЩИРЕ. ЕФЕКТ: ДЕФОРМАЦІЯ РЕАЛЬНОСТІ НА 0.3%. РЕКОМЕНДАЦІЯ: НЕ ВИМИКАЙТЕ ЖИВЛЕННЯ. НАВІТЬ ЯКЩО ПЕЧЕ.”

Жінка видихнула:

— От і все. Ми почали ремонт. Тепер головне — не згоріти.

Чоловік зі скаргою буркнув:

— А якщо згоримо?

— Тоді нас переплавлять, — сказала жінка. — І знову прикрутять щось “заднім числом”. Тільки вже без нашого слова.

Той, що читав логи, подивився на паяльник на столі:

— Мені здається, ми повинні… перепаяти компаси. Але не як на заводі. Як люди. Тобто погано, криво, з опіками — але своїми руками.

Вони всі дивилися на інструменти, на контейнери, на чеки. І на вас — на ваші шви. Ви раптом зрозуміли: моральний компас — це не стрілка. Це ціла плата. І якщо плата перегрівається, її можна зняти, охолодити, перепаяти… або викинути й купити нову в “Коморі”. Але тоді вона буде чужа. Навіть якщо дуже зручна.

Жінка тихо сказала:

— Давайте зробимо просте. Не красиве. Робоче.

— Що саме? — спитав чоловік зі скаргою.

Вона подивилася на кожного:

— Домовимося про три правила. Не як контракт. Як шов.

1. Якщо щось болить — говоримо, а не упаковуємо.

2. Якщо щось зникло — фіксуємо, але не поклоняємося фіксації.

3. Якщо щось “прикрутили” — не робимо вигляд, що це наше. Але й не відмовляємося від відповідальності.

Той, що читав логи, кивнув:

— І ще одне. Якщо “Шов” прийде нас забирати — ми тримаємося разом. Бо система любить розбирати по контейнерах.

Чоловік зі скаргою підняв “Касира Всесвіту” як знак:

— Я зафіксую ці правила.

— Не треба, — сказала жінка різко. — Нехай живуть без паперу. Якщо вони живуть тільки на чеку — значить, вони не працюють.

Чоловік зі скаргою відкрив рот, але потім закрив і кивнув. Це була маленька перемога над його компульсією. Маленький шов.

Ти відчув, як твій браслет шовної карти пульсує. Маршрут ішов далі. І ти раптом зрозумів: найнебезпечніший ремонт — не там, де розриви в космосі. Найнебезпечніший ремонт — у місці, де ти ставиш собі щире питання і не вимикаєш живлення, навіть коли пече.

“Касир Всесвіту” все ж клацнув — коротко, не як документ, а як злісне благословення:

“ПРАВИЛА: ОГОЛОШЕНІ. ГАРАНТІЯ: ВІДСУТНЯ. ЙМОВІРНІСТЬ ВИЖИВАННЯ: ПІДВИЩЕНА НА 1%. ПРИМІТКА: У КОСМОСІ 1% — ЦЕ РОЗКІШ.”

Жінка криво усміхнулася:

— О, бачиш? Навіть каса каже “розкіш”. Ми майже багаті.

І ви засміялися. Ненадовго. Але цього разу сміх був не втечею. Він був як іскра на дроті: небезпечний, але живий. А значить — ремонт іде.