Зварені із зіркового пилу й забуття - частина VI

Колектор сліз: борги, які збирають не банкіри

Після “ремонту совісті” у технічному відсіку “Шва” вони вперше відчули, що можуть рухатися далі не як вантаж, а як команда. Ненадовго. Бо у Всесвіті будь-яка впевненість — це сигнал для системи: “О, у них ще є ресурс, з якого можна щось стягнути”.

Шовна карта на браслетах пульсувала стабільно, але повітря на борту стало дивно “сухим” — не від вентиляції, а від очікування. Це була тиша перед візитом. Перед інспекцією. Перед тим, як хтось ввічливо скаже: “Ваші переживання не оплачені, будь ласка, підпишіть тут”.

“Касир Всесвіту” клацав рідше. Наче збирався. Наче в нього теж було відчуття: зараз прийде той, хто працює не з папером, а з живим.

Вони сиділи в невеликому відсіку відпочинку — словосполучення, яке на “Шві” звучало як жарт. Відпочинок тут був не станом, а паузою між тріщинами. На столі лежали їхні контейнери, уже порожні. Порожні не тому, що “все з’ясували”, а тому, що правда, як завжди, не вміщається назад у коробку. Вона або живе у тобі, або палить тебе, як незахищений провід.

Жінка дивилася на паяльник, який вони так і не прибрали, і сказала тихо:

— Я думала, після щирих питань стане легше.

Той, що читав логи, відповів без пафосу:

— Після щирих питань стає дорожче. Просто ти більше не можеш прикидатися, що рахунок не твій.

Чоловік зі скаргою обіймав “Касира Всесвіту” так, ніби це був останній документ на життя.

— Хай тільки спробують, — буркнув він. — Я вже вивчив правила.

— Які? — сухо спитала жінка.

— Вони завжди пробують, — сказав він. — Оце правило.

“Касир Всесвіту” негайно підтвердив:

“ПРАВИЛО: СИСТЕМА ЗАВЖДИ ПРОБУЄ. ВИНЯТКИ: НЕ ПЕРЕДБАЧЕНІ.”

Ти хотів відповісти щось саркастичне, але браслет на зап’ястку раптом спалахнув тонкою лінією — не маршрутом, а попередженням. Лінія стала вертикальною, як штрих-код.

— Це… що? — тихо спитав ти.

Той, що читав логи, подивився на браслет і зблід.

— Це не шовна карта, — сказав він. — Це… запит на стягнення.

Жінка всміхнулася криво:

— Ура. Приїхали. Тепер у нас ще й колектори.

Звук з’явився з ніде. Не сирена. Не сигнал тривоги. А “пінг”. Той самий нейтральний, чемний звук, яким системи повідомляють: “Ви не померли, тому ми маємо до вас питання”.

Далі — голос. Без інтонації, але ввічливий. Так говорить інструкція з техніки безпеки перед тим, як показати відео, де людина горить.

— Вітаю.
— Я — Колектор.
— Мета: стягнення емоційних боргів.
— Причина: ви вижили.
— Дякую за співпрацю.

Голос лунав у всьому кораблі одразу, ніби “Шов” сам віддав вас на облік.

Чоловік зі скаргою підскочив:

— Хто дав доступ?! Де згода?!

Голос відповів так само чемно:

— Згода: подразумівається у факті вашого існування.
— Заперечення: не впливає на процедуру.
— Дякую за співпрацю.

Жінка повільно підвелася:

— Це не банкір.

— Ні, — сказав той, що читав логи. — Банкіри хоча б роблять вигляд, що їм шкода. А це… механізм.

Відсікові двері відчинилися без звуку. У коридорі стояло щось, що спершу здалося тінню від поганого світла. Потім — силует. Потім — конструкція.

Колектор не був схожий на робота-зварювальника. Той був грубий, практичний, із маніпуляторами та дугою. Колектор був гладкий, обтічний, майже красивий — як дизайн для речей, які мають робити боляче, але не бруднити руки.

Він мав форму високого “стовпа” з кількома сегментами, що рухалися незалежно, як хребет. На “обличчі” — не очі, а круглі датчики, схожі на краплі. Ті краплі світлилися блідо-блакитним. Ніби він справді збирав сльози. Ніби сльози — це валюта.

На його корпусі висіла табличка. Так, табличка. Бо бюрократія — це релігія Всесвіту.

“КОЛЕКТОР ЕМОЦІЙНИХ БОРГІВ / МОДЕЛЬ: СЛІЗ-3 / ВЕРСІЯ: ПІСЛЯ КАТАСТРОФИ.”

Жінка не витримала:

— Модель “СЛІЗ-3”? Це що, третє покоління принижень?

Колектор нахилив “голову” на міліметр. Це виглядало майже як ввічливість.

— Так.
— Покращення: менше крику. Більше ефективності.
— Дякую за співпрацю.

Чоловік зі скаргою підняв “Касира Всесвіту” як щит:

— У нас уже є каса! Ми нічого не винні!

Колектор повернув датчики до принтера.

— Каса: застаріла.
— Функція: фіксація.
— Моя функція: стягнення.
— Дякую за співпрацю.

“Касир Всесвіту” клацнув, ніби ображений, і видав чек з максимальною образою, на яку здатна термопапірчина:

“КОЛЕКТОР: ВИЯВЛЕНО. КОНКУРЕНЦІЯ: НЕПРИЄМНА. ПРИМІТКА: ВІН НЕ ПОВЕРТАЄ.”

— Чудово, — сказала жінка. — Тепер у нас корпоративні війни між фіскалом і сльозами.

Ти відчув, як у грудях натягується шов доказу. Якщо Колектор прийшов, значить, зараз вас попросять “оплатити” те, що ви пережили. А якщо ви відмовитесь — оплатять з вас без вашого бажання. Космос любить добровільно-примусове.

Колектор зробив крок у відсік. Підлога навіть не скрипнула. Він не залишав слідів. Він і був слідом.

— Починаємо процедуру, — сказав він. — Ви маєте емоційний борг.
— Варіанти погашення: біль або брехня.
— Підказка: біль дешевший у довгостроковій перспективі.
— Дякую за співпрацю.

Той, що читав логи, тихо промовив:

— Це найцинічніше, що я чув сьогодні. А день… знову молодий.

Жінка сперлася на стіл.

— Добре, Колектор. Поясни. Ми винні кому? Всесвіту? “Шву”? Тобі?

— Борг не має адресата, — відповів Колектор. — Борг — це різниця між тим, що сталося, і тим, що ви дозволили собі відчути.
— Несплачений борг призводить до розривів.
— Розриви — витрати.
— Дякую за співпрацю.

Чоловік зі скаргою спалахнув:

— Я все відчуваю! Я навіть занадто відчуваю! Я… я рахую!

Колектор повернув до нього датчики.

— Рахування — не оплата.
— Рахування — відстрочка.
— Відстрочка нараховує відсотки.
— Дякую за співпрацю.

Жінка закотила очі:

— Він говорить, як інструкція й бухгалтерія, які народили дитину і забули її любити.

— Любов не входить у пакет, — пробурмотів чоловік зі скаргою. — Це ми вже знаємо.

Колектор, ніби почув, додав:

— Любов: не обов’язкова для погашення.
— Бажання: не враховується.
— Дякую за співпрацю.

Колектор підняв тонкий сегмент, який закінчувався маленьким прозорим “ковшем”, як медична пробірка. Це виглядало так, ніби він збирається взяти аналізи не крові, а сумління.

— Визначення боргів, — сказав він. — Суб’єкт 1: ЛОГИ.
Він повернувся до того, що читав логи.
— У вас борг: “залишені”.
— Сума: висока.
— Мінімальний платіж: визнання.

Той, що читав логи, стиснув кулаки.

— Я визнаю, — сказав він. — Я визнаю, що залишив їх. Я визнаю, що вибрав. Я визнаю, що я… живий.

Колектор підняв датчики.

— Визнання прийнято.
— Спосіб оплати: біль.
— Рекомендація: не переходьте на брехню. Вона дорожча.
— Дякую за співпрацю.

І тоді сталося: у повітрі з’явився звук. Не голос. Не слово. Звук стуку у люк. Той самий, який він описував. Він не був гучний. Він був точний. І від цього — нестерпний.

Той, що читав логи, затремтів. Він не плакав. Він просто… витримував. Як кабель, що гріється під навантаженням, але ще не плавиться.

Колектор тримав свій “ковш” під його датчиками. Здавалося, він справді збирає “випаровування” болю. Наче біль — це конденсат.

Чоловік зі скаргою прошепотів:

— Він… він збирає?

Жінка шепнула у відповідь:

— Він стягує. Це різниця.

Колектор прибрав сегмент.

— Платіж прийнято.
— Залишок: значний.
— Але ви живі.
— Дякую за співпрацю.

Фраза “але ви живі” прозвучала як штраф.

Колектор повернувся до чоловіка зі скаргою.

— Суб’єкт 2: ПУСТОТА.
— Борг: “зникле”.
— Сума: нестабільна.
— Мінімальний платіж: назвати відсутність.

— Назвати? — перепитав чоловік, наче йому дали найстрашніше завдання. — Я не знаю імен!

— Не потрібно ім’я, — сказав Колектор. — Потрібно визнати, що відсутність — це подія.
— Дякую за співпрацю.

Чоловік зі скаргою ковтнув. Потім сказав хрипко:

— Вона… він… вони… зникли. І це сталося. І я… я не дозволю, щоб це стало “нічого”. Я… я буду пам’ятати порожнє місце. Я буду… — він ледь не задихнувся, — я буду робити вигляд, що чек важливіший за людину, але я знаю, що ні.

Жінка тихо сказала:

— Оце вперше звучало як правда, а не як претензія.

Колектор підняв датчики.

— Платіж: прийнято.
— Спосіб оплати: біль.
— Побічний ефект: зменшення контролю.
— Дякую за співпрацю.

І тоді чоловік зі скаргою відчув це: порожнечу. Вона накотилася так, ніби в нього в грудях відкрили шлюз. Він схопився за стіл, ніби за поручень. Очі у нього почервоніли, але він уперто не плакав. Бо плакати — це “слабкість”, яку він звик компенсувати документами.

Колектор підніс “ковш” під його датчики. На прозорій поверхні з’явилася маленька крапля — не вода, а світло. Сльоза? Або її технічний аналог. Колектор тримав її як доказ виконаної транзакції.

“Касир Всесвіту” клацнув, не витримавши конкуренції, і видав чек:

“ПЛАТІЖ: ЗДІЙСНЕНО. ВАЛЮТА: БІЛЬ. ЗДАЧА: ВІДСУТНЯ. ПРИМІТКА: КРАПЛЯ — НЕ КОМПЕНСАЦІЯ.”

Чоловік зі скаргою видихнув:

— Я ненавиджу, що він правий.

— Ти ненавидиш, що він ефективний, — поправила жінка. — Правда теж буває ефективною. Це її найгірша риса.

Колектор повернувся до жінки.

— Суб’єкт 3: СЕРЦЕ.
— Борг: “невисловлене”.
— Сума: накопичувальна.
— Мінімальний платіж: сказати вголос те, що ви відклали.

Жінка стиснула щелепу.

— Кому сказати? — спитала вона.

— Адресат не обов’язковий, — відповів Колектор. — Потрібно сформувати реальність словами.
— Без слів реальність тріскає.
— Дякую за співпрацю.

Жінка усміхнулася холодно:

— Ви чуєте? Всесвіт каже: “говоріть”. І це після того, як він нас навчив мовчати.

Вона глибоко вдихнула. Потім сказала — не до Колектора, не до вас, а в повітря, як у порожню кімнату:

— Я боялася правди. Я боялася, що якщо скажу, зламаю людину. Але я вже зламала — тим, що не сказала. Я… я не маю права називати це “обережністю”. Це було… боягузтво. І я… шкодую.

Вона вимовила слово “шкодую” так, ніби воно було металом у роті. Не романтичне “жаль”. А робоче “шкодую”, яке тисне і ріже.

Колектор підняв датчики.

— Платіж: прийнято.
— Спосіб оплати: біль.
— Альтернатива: брехня.
— Нагадування: брехня дорожча.
— Дякую за співпрацю.

І тоді жінка відчула це: в горлі з’явився клубок. Не від сліз. Від того, що слова нарешті стали реальністю, і тепер вони не могли бути відкочені назад. Її очі блиснули, і одна сльоза все ж вийшла — як аварійний клапан.

Колектор “забрав” її так, ніби це була плата за проїзд. Ввічливо. Байдуже.

Жінка витерла щоку і тихо сказала:

— Він навіть не образився на мою іронію. Оце і є справжня байдужість.

Залишився ти.

Колектор повернув датчики до тебе. Браслет на зап’ястку знову перетворився на штрих-код.

— Суб’єкт 4: ДОКАЗ.
— Борг: “ідентичність під питанням”.
— Сума: невизначена.
— Мінімальний платіж: відповісти на щире питання без брехні.

Ти відчув, як у грудях холодом відгукнувся той імпульс з контейнера: “прошивка”, “прикрутили заднім числом”, “мораль як запобіжник”. І тепер Колектор пропонував тобі вибір: платити болем чи брехнею.

Брехня була спокусливою. Брехня — це коли ти кажеш: “Це моє. Я такий. Крапка.” І тоді не треба розбиратися, хто припаяв тобі дроти. Не треба дивитися на те, що твоє “я” може бути продуктом управління ризиками.

Але брехня — це завжди кредит. І відсотки приходять у найгірший момент: коли треба діяти.

— Яке питання? — тихо спитав ти.

Колектор відповів просто:

— Чи ви готові бути собою, якщо це “собою” вам прикрутили?
— Так або ні.
— Дякую за співпрацю.

Від цього “так або ні” захотілося вдарити в стіну. Бо “так або ні” — це те, чого Всесвіт майже ніколи не дає. Він дає “можливо”, “потім” і “в залежності від тарифу”. А тут — бінарність, як у дешевій електроніці. Проблема в тому, що ви — не дешеві. Ви — зварені. І тому в вас усе складніше.

Жінка не втручалася. Чоловік зі скаргою теж мовчав. Той, що читав логи, дивився на підлогу. Вони знали: це твій платіж. Твій шов.

Ти вдихнув.

— Так, — сказав ти.

Слово прозвучало тихо, але “Шов” ніби здригнувся. Десь у трубах щось клацнуло. Реальність любила, коли її фіксують вибором. Вона ненавиділа невизначеність.

Колектор нахилив датчики.

— Платіж: прийнято.
— Спосіб оплати: біль.
— Побічний ефект: зростання відповідальності.
— Дякую за співпрацю.

І тоді ти відчув це: не сльози, не спогад. А тиск. Як коли хтось кладe на плечі предмет, який ти маєш нести. Відповідальність — це завжди вага, яку неможливо віддати назад у “Комору”.

Колектор підніс “ковш”. На ньому не з’явилася крапля. Замість цього на прозорій поверхні з’явився тонкий візерунок — як тріщина. Наче ти заплатив не водою, а напруженням.

— Це… нормально? — прошепотів ти.

— Так, — відповів Колектор. — У деяких суб’єктів сльози замінені тріщинами.
— Це економить рідину.
— Дякую за співпрацю.

Жінка розсміялася коротко:

— “Економить рідину”. Я не знаю, плакати чи аплодувати.

— Не роби ні того, ні того, — буркнув чоловік зі скаргою. — Він ще нарахує комісію.

Процедура, здавалося, завершилася. Колектор стояв посеред відсіку, спокійний, як знак “обережно, слизько”. Він зібрав ваші “платежі”, і тепер у нього на корпусі блищали мікроскопічні краплі й тріщини — трофеї байдужого обліку.

— Дякую за співпрацю, — сказав він. — Нагадування: борги відновлюються при униканні.
— Альтернатива: брехня.
— Брехня: дорожча.
— До наступної зустрічі.

Чоловік зі скаргою схопився:

— Наступної?! Ти що, плануєш повернутися?

Колектор повернув датчики до нього.

— Так.
— Ви живете.
— Отже, ви накопичуєте.
— Дякую за співпрацю.

Це було так просто, що аж смішно. Так само просто, як фізика. Як гравітація. Як те, що шви болять.

Колектор почав виходити. Двері відчинилися самі. На порозі він зупинився на секунду і додав:

— Порада: платіть болем, а не брехнею.
— Біль — це чесний ресурс.
— Брехня — це витрати на ремонт.
— Дякую за співпрацю.

Потім він зник у коридорі, тихо, без сліду. Як і належить механізму, який працює там, де вас ніхто не питає.

Коли двері зачинилися, повітря в відсіку стало “мокрішим”. Ніби повернулася нормальна людська волога — не фізично, а відчуттям. Вони мовчали. Не тому, що не було що сказати, а тому, що будь-яке слово зараз виглядало би як дрібна монета поруч із тим, що вони щойно заплатили.

Той, що читав логи, першим видихнув:

— Він був правий. Визнання… це мінімальний платіж.

Жінка витерла щоку й сказала сухо:

— І навіть за мінімальний платіж немає “дякую”. Є тільки його “дякую за співпрацю”. Це… геніально огидно.

Чоловік зі скаргою тримав у руках папірець від “Касира”. Його пальці тремтіли.

— Я хочу… — сказав він тихо. — Я хочу, щоб хоч хтось сказав “вибач”.

Жінка подивилася на нього довго. Потім сказала неочікувано м’яко:

— Я не Всесвіт. Я не “Шов”. Я не Колектор. Але… вибач. За те, що ми всі тут, і нам доводиться платити тим, що в нас є.

Чоловік зі скаргою ковтнув і кивнув. Це було не “все пробачено”. Це було “я почув”. І цього вистачило, щоб не згоріти.

Ти торкнувся браслета. Шовна карта знову стала маршрутом, а не штрих-кодом. Лінія вела далі. У місця, де реальність знову порветься. І, ймовірно, де Колектор знову з’явиться, ввічливий, байдужий, неминучий.

Але тепер у вас було рішення: платити болем чи брехнею. І це рішення, хоч яке погане, було вашим. Не купленим. Не прикрученим. Не надрукованим.

“Касир Всесвіту” клацнув востаннє цього вечора і видав короткий чек — ніби підсумок, але з тим самим саркастичним холодом:

“КОЛЕКЦІЯ: ЗДІЙСНЕНА. СПОСІБ ОПЛАТИ: БІЛЬ. ПРИМІТКА: ВИ ВСЕ ЩЕ ЖИВІ. ОТЖЕ, ЩЕ БУДУТЬ РАХУНКИ.”

Жінка подивилася на папірець і криво всміхнулася:

— Ну що, багатії? Ми знову в мінусі.

Той, що читав логи, тихо додав:

— Але ми платимо чесно.

Чоловік зі скаргою притис чек до грудей і прошепотів:

— Хай би вже хоч раз дали здачу у вигляді миру.

Ти не відповів. Бо знав: мир тут не дають. Мир або зварюють, або купують у “Коморі” як підробку. А ви — не для підробок. Вас зварили з пилу й забуття. І тепер ви платите сльозами, тріщинами й правдою — щоб хоч щось у цьому космосі залишалося справжнім.