Зварені із зіркового пилу й забуття - частина VII

Сварка зі Всесвітом: офіційна претензія в космосі

Після Колектора на борту “Шва” залишився дивний осад: ніби в повітрі з’явилася ледь відчутна волога, але це була не волога, а усвідомлення. Усвідомлення того, що навіть ваш біль — не ваш. Принаймні не повністю. Він уже став частиною чийогось алгоритму, чийогось балансу, чийогось підсумкового рядка “оплата прийнята”.

Команда сиділа в техвідсіку довше, ніж треба. Не тому, що не було маршруту. Маршрут пульсував у браслетах, як глузлива венка: “пішли, пішли, пішли”. Просто після такого візиту хочеться зробити просту людську річ — посваритися. Не з собою, не з минулим, а з тим, хто це все влаштував.

Жінка, яку “Комора” навчила цінувати навіть власну злість, першою сказала те, що в них висіло в повітрі, як незакріплений кабель:

— А якщо… ми подамо скаргу?

Чоловік зі скаргою підняв голову так різко, ніби хтось вимовив його ім’я у святій книзі.

— Нарешті! — вигукнув він. — Нарешті нормальна ідея!

Той, що читав логи, втомлено усміхнувся:

— Ти подаєш скарги як дихаєш.

— А ви не дихаєте?! — обурився чоловік зі скаргою. — Ви просто робите вигляд, що це нормально! А це не нормально! Нас зварили! Без гарантії! Нам продали забуття! До нас приходив Колектор! Це ж… це ж…

— Це ж буття, — сухо сказала жінка. — Якість — так собі. Сервіс — огидний. Підтримка — відсутня.

Ти мовчав, але всередині теж відгукнулося. Бо шов доказу в тобі не любив безадресного гніву. Він вимагав конкретики. Доказів. Адресатів. Навіть якщо адресат — міф.

— Кому? — нарешті спитав ти. — Кому ми подамо?

Жінка кивнула на стіну, де висіли старі таблички техніки безпеки, і сказала, ніби це було очевидно:

— Адміністрації реальності. Якщо вона існує. А якщо не існує — її імітації. Імітації теж повинні отримувати претензії, інакше вони розслабляються.

Чоловік зі скаргою вже порпався в кишенях, витягуючи зім’яті чеки, ніби збирав доказову базу.

— Ми все зафіксували! — радів він. — У нас є… ну… майже все. Крім імен. Але це вже питання до них!

“Касир Всесвіту” клацнув, як барабан перед судом:

“ІНІЦІАЦІЯ: ПРОЦЕДУРА СКАРГИ. ЙМОВІРНІСТЬ УСПІХУ: МІНІМАЛЬНА. КОРИСТЬ: ПСИХОЛОГІЧНА.”

Жінка фиркнула:

— Я люблю, коли навіть каса не вірить, але підтримує.

— Вона не підтримує, — пробурмотів той, що читав логи. — Вона протоколює наші ілюзії.

— Прекрасно, — сказала жінка. — То протоколюймо красиво.

Канал зв’язку знайшовся випадково — як усе небезпечне на “Шві”. Вони йшли коридором до навігаційного вузла, коли браслети на зап’ястках раптом синхронно засвітилися не маршрутом, а знаком “!” — універсальним символом того, що зараз ви дізнаєтесь щось, що не просили.

На стіні, між панелями з облущеною фарбою, була маленька дверцята з написом:

“SERVICE / ADMIN / НЕ ВІДКРИВАТИ БЕЗ ПРИЧИНИ.”

Поруч від руки дописано:

“Причина завжди знайдеться.”

Чоловік зі скаргою розкрив рот, але жінка вже тягнула дверцята.

— Якщо це пастка, — сказав той, що читав логи, — то вона дуже… канцелярська.

— Найгірші пастки — бюрократичні, — відповіла жінка. — Вони не вбивають одразу. Вони змушують чекати.

Дверцята відкрилися, і за ними був вузький простір, як “між” у фразі “між всесвітами”. Усередині — стара консоль. На ній пил. Пил не космічний, а людський: дрібний, сірий, втомлений. І на консолі — кнопка.

Кнопка мала напис: “CONTACT REALITY ADMINISTRATION”.

— Це… — чоловік зі скаргою аж задихнувся. — Це як… гаряча лінія?

— Або макет для розваги персоналу, — сказала жінка. — Натиснемо.

Ти відчув, як твій шов доказу смикнувся. Це було занадто добре, щоб бути правдою. Але в космосі інколи трапляється інше: занадто погане, щоб бути випадковістю.

Жінка натиснула.

Консоль ожила. Екран засвітився, і з нього полилося те, чого ви боялися ще більше за Колектора: привітна формальна ввічливість.

“ВІТАЄМО В СИСТЕМІ ЗВ’ЯЗКУ З АДМІНІСТРАЦІЄЮ РЕАЛЬНОСТІ.”
“ОБЕРІТЬ ТЕМУ ЗАПИТУ.”

Під цим — меню:

1. Якість буття

2. Порушення причинно-наслідкових зв’язків

3. Неправильне нарахування болю

4. Відсутність інструкції користувача

5. Інше (опишіть коротко, до 20 символів)

Чоловік зі скаргою втратив дар мови на дві секунди — рекорд для нього.

— Тут є пункт “інструкція користувача”… — прошепотів він, ніби молився.

Той, що читав логи, буркнув:

— Це або геніальна підтримка, або геніальна насмішка.

Жінка натиснула “1) Якість буття”.

Екран мигнув і видав:

“ВИ ОБРАЛИ: ЯКІСТЬ БУТТЯ.”
“БУДЬ ЛАСКА, ОЦІНІТЬ ДОСВІД ВІД 1 ДО 5.”

Чоловік зі скаргою різко сказав:

— Нуль!

— Нуль не підтримується, — сухо відповіла жінка й натиснула “1”.

Екран відразу видав:

“ДЯКУЄМО! ВАШ ВІДГУК ДОПОМОЖЕ НАМ СТАТИ КРАЩИМИ.”

Жінка підняла брову:

— Оце вже брехня.

Той, що читав логи, усміхнувся:

— Це не брехня. Це шаблон.

Чоловік зі скаргою стиснув “Касира Всесвіту” так, ніби хотів ним вдарити консоль.

— Де текстове поле?! Я хочу описати проблему!

Екран, наче почув, відкрив форму:

“ОПИШІТЬ ВАШУ ПРЕТЕНЗІЮ.”
“ОБМЕЖЕННЯ: 5000 СИМВОЛІВ.”

— П’ять тисяч символів? — з обуренням сказав чоловік. — Це ж навіть не одна моя емоція!

Жінка холодно відповіла:

— Будь ласка, зеконом. Всесвіт любить короткі повідомлення. Він їх так само не читає, але хоча б швидше ігнорує.

Вони почали диктувати. І це стало дивним актом: колективним складанням офіційної претензії на життя.

— “Нас створили без гарантії”, — сказала жінка. — “Інструкція користувача відсутня.”

— “Зникнення без документів”, — додав чоловік зі скаргою. — “Вимагаю пояснень і відновлення записів.”

— “Shutdown complete. People still inside”, — тихо сказав той, що читав логи. — “Прошу переглянути політику аварійного відключення.”

Ти додав повільно:

— “Моральний компас прикручений заднім числом. Прошу пояснення щодо автентичності.”

Жінка швидко набирала. Її пальці стукали по клавішах так, ніби вона знову зварювала — не метал, а слова.

Коли текст був готовий, чоловік зі скаргою наполіг:

— Додай: “Прошу надати чек на буття”.

Жінка навіть не сперечалася. Вона написала це так сухо, що відразу стало ясно: це сарказм, але й правда.

Натиснули “Submit”.

Екран завмер. Потім з’явилося вікно з написом:

“ВАШ ЗАПИТ ВІДПРАВЛЕНО.”
“НОМЕР ЗВЕРНЕННЯ: ∞/0001.”

І під ним — найочікуваніше:

“ВАШ ЗАПИТ ВАЖЛИВИЙ ДЛЯ НАС.”
“ОЧІКУВАНИЙ ЧАС ОБРОБКИ — ВІЧНІСТЬ.”

Чоловік зі скаргою зареготав. Не радісно. Істерично.

— Вони навіть не приховують! Вічність! Це… це…

— Це чесно, — сказала жінка. — Чесність — їхній новий маркетинг.

Той, що читав логи, спокійно додав:

— Мені подобається номер звернення. “Нескінченність / 0001”. Це як сказати: “ви перші, хто скаржиться”, і водночас: “ви не перші, просто ми вас не рахуємо”.

“Касир Всесвіту” не пропустив шанс і видав чек, як печатку на абсурді:

“СКАРГА: ПРИЙНЯТА. СТАТУС: У ЧЕРЗІ. ОЧІКУВАННЯ: ВІЧНІСТЬ. ПРИМІТКА: ВИ МОЖЕТЕ ЗАЛИШИТИ ДОДАТКОВІ ДОКАЗИ ПІСЛЯ СМЕРТІ.”

Жінка подивилася на чек:

— “Після смерті” — це в них теж сервісне вікно.

— Там, мабуть, і черга коротша, — буркнув чоловік зі скаргою.

Вони вже збиралися відходити, коли консоль видала ще один “пінг”. Екран засвітився, наче зрадів, що може ще щось повідомити.

“АВТОМАТИЧНА ВІДПОВІДЬ.”
“ДЯКУЄМО ЗА ВАШЕ ЗВЕРНЕННЯ.”
“МИ ДОКЛАДЕМО ВСІХ ЗУСИЛЬ, ЩОБ ВИ ВІДЧУЛИ СЕБЕ ПОЧУТИМИ.”

Жінка повільно повернулася до вас:

— “Відчули себе почутими”. Вони не обіцяють, що почують. Вони обіцяють, що ми відчуємо. Це… майстер-клас.

Чоловік зі скаргою розлютився:

— Це маніпуляція! Це психологічний трюк!

Той, що читав логи, спокійно сказав:

— Це контракт із реальністю. Вони продають відчуття замість дії. Як “Комора”.

Екран продовжив:

“ПІДКАЗКА: ЯКЩО ВИ НЕЗАДОВОЛЕНІ, БУДЬ ЛАСКА, ПОДАЙТЕ ПОВТОРНЕ ЗВЕРНЕННЯ.”
“ПОВТОРНІ ЗВЕРНЕННЯ ОБРОБЛЯЮТЬСЯ ШВИДШЕ.”
“ОРІЄНТОВНИЙ ЧАС: ВІЧНІСТЬ МІНУС ВАША ТЕРПЛЯЧІСТЬ.”

Жінка засміялася коротко:

— Вони ще й жартують.

Чоловік зі скаргою підняв палець:

— Я подам повторне! Я подам сто! Я зламаю їм систему!

Консоль, ніби реагуючи на його ентузіазм, видала:

“ПОПЕРЕДЖЕННЯ: НАДМІРНА КІЛЬКІСТЬ ЗВЕРНЕНЬ МОЖЕ ПРИЗВЕСТИ ДО ВІДКЛЮЧЕННЯ КАНАЛУ.”

— О, — сказала жінка. — Справжній сервіс.

Ти дивився на екран і відчував дивне: навіть ця автоматична відповідь — доказ. Доказ того, що “адміністрація” існує хоча б як форма. Як інтерфейс. Як імітація, яка з’являється, коли реальність сама вже не хоче відповідати за себе.

— Це пастка, — тихо сказав ти. — Вони дають нам можливість посваритися, щоб ми не зварилися зсередини. Вони… каналізують.

Той, що читав логи кивнув:

— Контроль через скаргу. Красиво.

Жінка нахилилася до консолі й сказала вголос — не в мікрофон, просто так, для себе:

— Слухай, Всесвіте. Ти можеш обробляти нашу скаргу вічність. Але ми все одно не перестанемо питати. Бо щирі питання — це наші шви. І вони тримають.

Екран, звісно, не відповів. Але браслети на зап’ястках на секунду пульснули синхронно, ніби підтвердили: “шовна карта” відреагувала на слова. Не як сервіс, а як реальність, яка тріщить від щирості.

Чоловік зі скаргою зітхнув:

— А якщо відповідь ніколи не прийде?

Жінка подивилася на нього:

— Тоді ми будемо відповіддю. Це звучить пафосно, я знаю. Але пафос — теж ресурс. Головне — не продавати його в “Комору”.

Той, що читав логи сухо додав:

— І не віддавати Колектору.

Вони закрили дверцята “SERVICE / ADMIN”. Табличка “не відкривати без причини” знову стала мовчазною. Але тепер у вас була одна річ, яку не можна купити: офіційно оформлена злість. Претензія, яка існує в системі. Навіть якщо її оброблятимуть вічність.

Коли вони відійшли, “Касир Всесвіту” видав останній чек цього епізоду — короткий, як вирок:

“ПРЕТЕНЗІЯ: ПОДАНА. РЕЗУЛЬТАТ: ПІДВИЩЕННЯ САМОПОВАГИ НА 2%. ПРИМІТКА: 2% — НЕ ГАРАНТІЯ, АЛЕ ВЖЕ НЕ НУЛЬ.”

Жінка скривила усмішку:

— Ну що, ми знову багаті. На два відсотки.

Чоловік зі скаргою обійняв принтер як союзника:

— Я вважаю це перемогою.

Той, що читав логи тихо сказав:

— Це не перемога. Це… свідчення. Ми ще тут. Ми ще вміємо вимагати.

Ти відчув шов доказу. Він тримав. І болів. Але тепер біль був не лише платою. Він був підписом під скаргою. Підтвердженням того, що вас не стерли оптом, не перепакували, не списали.

Ви подали претензію на буття. Всесвіт відповів: “вічність”. І це було найсмішніше й найстрашніше водночас: у космосі навіть розчарування має номер звернення.