Частина V. Марина не була тінню

Дорога на Білу Церкву почалася не з виїзду, а з розсаджування.

І це одразу довело, що будь-яка експедиція за родинною правдою має спершу пройти найдавніше випробування людства: хто де сидить у машині.

— Я за кермом, — сказав Максим, тримаючи ключі так, ніби це був доказ його єдиної корисної функції в цій історії.

— Не сперечаюся, — відповіла Ніна. — У тебе найменше родинних зв’язків із катастрофою, отже, найстабільніші руки.

— Дякую. Мене ще ніколи так тепло називали стороннім.

— Це комплімент у нашій ситуації.

Тітка Ліда оглянула автомобіль так, ніби Максим щойно запропонував їй летіти в космос на пральній машині.

— У багажнику місце є?

— Є.

— А для трупа?

Усі подивилися на неї.

— Що? — вона знизала плечима. — Я питаю з практичних міркувань. У нашій історії вже є стара липа, листи, зради, сіра папка і кілька чоловіків, які думали, що мовчання — це стратегія. Бракує тільки трупа для повного жанрового щастя.

— Тітко Лідо, — втомлено сказала Юлія, — ми їдемо до Лєни по папку, не на кримінальну реконструкцію.

— Дитино, усі кримінальні реконструкції колись починаються з фрази “ми просто заберемо папку”.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5051002