Частина VІ. Ключ із чужої кишені

Біла Церква зустріла їх сонцем після дощу, мокрим асфальтом і тим дивним відчуттям провінційної дороги, де кожна калюжа виглядає так, ніби знає більше, ніж має право.

Машина Марини йшла попереду.

Вона тримала дистанцію рівно, спокійно, без метушні — так їздять люди, які звикли, що за ними можуть їхати не тільки друзі, а й обставини з поганими намірами. Максим вів другу машину мовчки. Це було незвично. Зазвичай він міг знайти коментар навіть до вигляду дорожнього знака, але тепер мовчав, лише іноді поглядав у дзеркало заднього виду, де сиділи Юлія, Олександр і Ніна.

Тітка Ліда з Сергієм поїхали до Лєни окремо.

Це само по собі було небезпечною комбінацією: чоловік, який запізнився з батьківством, і жінка, яка могла одним реченням змусити совість вийти з людини через вуха. Юлія навіть уявила, як вони сидять у таксі: Сергій мовчить, тітка Ліда дивиться на нього збоку й каже водієві: “Не звертайте уваги, у нас тут історична реабілітація з побічними ефектами”. Водій, напевно, відразу вмикає радіо голосніше й молиться, щоб маршрут був коротший за їхні травми.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5051912