Частина VІІ. Відео з останньої ночі

Стару театральну сукню ніхто не наважився торкнутися першим.

Вона лежала в дерев’яній скрині, пожовкла, тиха, складена так акуратно, ніби хтось багато років тому не просто сховав її, а вклав у неї власне мовчання й попросив не ворушитися до слушного часу. Світла тканина місцями втратила колір, мереживо на рукавах потемніло, на подолі були дрібні плями, які могли бути пилом, іржею, часом або чимось значно гіршим. У старих речей є неприємна властивість: вони ніколи не пояснюють, що саме пережили. Просто лежать і чекають, поки живі самі здогадаються.

На сукні лежав засушений липовий листок.

А поруч — конверт із написом:

Для тих, хто досі думає, що любов можна врятувати брехнею.

Юлія стояла над скринею й відчувала, як у кишені плаща холодніє ключ, хоча він уже зробив свою справу. Відкрив замок. Відчинив двері до ще одного шару правди. Але ключі, як виявилося, не закінчують роботу після клацання. Вони лишаються з тобою, б’ються об тіло при кожному русі й нагадують: “Ти сама просила. Тепер не роби вигляд, що це випадковість”.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/msto-yake-chekalo-bez-nas-b455323?c=5053493