Частина ІХ. Сонячні свідки йдуть молитися

Тунель із Нічного сектору вів угору.

Це було поганою прикметою.

На Меркурії все, що вело вниз, зазвичай обіцяло смерть від шахтного пилу, тіньових колекторів, аварійного обладнання або бюрократії, яка впала з верхніх рівнів і застрягла між трубами. Але все, що вело вгору, було ще гіршим, бо там починалося світло. А світло в Геліограді давно перестало бути природним явищем. Воно стало системою. Власністю. Обіцянкою. Релігією. Знижкою. Пасткою з гарним дизайном.

Лея Сол ішла першою.

У руці вона тримала маленьку ніч Ліри — темну сферу розміром із дитяче серце, прохолодну, живу, вперту. У ній не було сили великого генератора Рена, не було глибини родинного резерву Солів, не було технічної стабільності тіньових пластин. Але вона мала те, чого не мав Геліос-0: її подарували без рахунку.

Це мало значення.

Лея вже починала розуміти, що на Меркурії темрява відрізнялася не тільки технологією. Темрява, яку купили, поводилася як товар. Темрява, яку вкрали, кусалася. Темрява, яку зберегли, пам’ятала. А темрява, яку подарували дитині, могла стояти проти бога довше, ніж усі корпоративні протоколи міста, бо в ній не було страху втратити прибуток.

Читати далі:

https://booknet.ua/reader/merkuri-msto-yake-ne-malo-tn-b455317?c=5055053