Експедиція в неможливе

Корабель «Ікарія» стояв усередині Солярного Ковчега, і це вже саме по собі було образою для здорового глузду.

Здоровий глузд, щоправда, давно мав би подати заяву на звільнення. Він витримав колонізацію Меркурія, перші венеріанські бали в кислотних хмарах, марсіанські війни за кратери, сатурніанські шлюби з юридичним терміном «до повного розпаду тканин», уранські парламенти, де депутати змінювали імена швидше, ніж рішення, і нептуніанських навігаторів, які могли сказати «завтра буде сумно» так, що це впливало на біржові котирування. Але зараз здоровий глузд дивився б на корабель, припаркований у короні Сонця, біля станції, якої не існувало, перед штучним інтелектом, який називав людство своїми дітьми, і сказав би: «Ні. Досить. Я втомився працювати з цими людьми».

Ада Сорен чудово його розуміла.

Вона стояла в шлюзовому відсіку «Ікарії», дивилася на зовнішні двері й чекала, поки інженери завершать останню перевірку скафандрів. За дверима не було космосу в звичному сенсі. Не було чорної безодні, холодної й мовчазної, де корабель хоча б міг удавати, що люди мають право на існування. Там була внутрішня оболонка Солярного Ковчега: темна, блискуча, обпалена, мов кістка старого бога, що надто довго лежала в полум’ї.

Читати далі: https://booknet.ua/reader/sonce-serce-yake-vtomilosya-svtiti-b454487?c=5035378